Ота, оцинкована, така чистенька й гладенька, що мимоволі хотілося провести по ній долонею.
— Партачі! — казав весело Вася: він і розмовляв так само весело, як і працював. — Їм аби здати. Гляньте сюди: кувалдою били — підганяли. Яка ж труба витримає!
II
Після того, як Вася полагодив труби, всерйоз стало питання про капітальний ремонт. Ми б, може, ще й далі вагалися, ремонтувати чи ні. Мене в дріж кидало від одної лише думки, що треба десь бігати, щось діставати, я наперед уже знав, що нічого не дістану. З мене досить було холодильника "Ока-3", на який я вгатив два роки, поки дістав. Та й то підвернувся товариш, який напоумив, як це зробити, ще й за руку підвів до потрібних людей, а то б ми й досі жили без тієї "Оки"... Тож я нізащо не взявся б за капітальний ремонт, коли б не Вася, який, уже з нами прощаючись, сказав, що такі люди, як ми, не повинні жити в отакій квартирі, як наша.
— Це ж, пробачте, сарай — не квартира. Зайдіть, як матимете час, до мене. У мене, правда, не люкс, але все ж таки нормальне житло.
І ми пішли, подивилися. І втратили спокій.
— Ти бачив, яка в нього ванна? — питала вже по дорозі додому дружина. — А кухня! А коридор! А кімнати!
Бачив. Усе бачив. Суцільні знаки оклику, а не квартира. Все блищало, все сяяло, все світилося дорогими шпалерами й імпортними, у запаморочливих візерунках, кахлями. В туалеті кахлі, у ванній, на кухні. Від підлоги до стелі.
— А раковина! — стогнала дружина. — А крани індійські!
Коли Вася пустив, демонструючи, воду, нам здалося, що й вода полилася з тих кранів блакитна.
— Ми теж повинні зробити ремонт! — сказала дружина. — Мені тепер до нашої квартири й заходити соромно.
Легко сказати: зробити. Де ми все те дістанемо? Люди роками стягаються, поки візьмуться робити ремонт.
І тут знову нас виручив Вася:
— Я вас познайомлю з одним чоловіком. Він вам зробить усе.
— І матер'ял весь дістане?
— Я ж сказав, що все! Були б тільки гроші.
— А коли нам його чекати? — запитала нетерпляче дружина.
— Чекайте. Як тільки домовлюсь, так він і прийде.
І ми стали чекати. Гадали, хто б це міг бути, отой чоловік, і губилися в здогадах. В усякому разі це мала бути всесильна людина, щоб у нашій системі обслуговування діставати дефіцитні матеріали. Не якийсь там начальник ЖЕКу, в якого сто дірок незалатаних. Легко сказати: капітально відремонтувати квартиру!
— Цікаво, скільки візьме? — питала дружина: Вася здер триста карбованців. Триста — за три дні роботи! Та які там три дні — три вечори! Втішало лиш те, що він дістав і труби, і крани.
— Скільки скаже, стільки й візьме! — відповів я сердито: не міг простити дружині, що вона втягла мене в цю авантюру. Наперед уже знав: плакали всі наші заощадження. А разом і моя професорська зарплата. І кандидатська — дружини. — Доведеться, голубонько, цього разу попрощатися з морем! — Ми щороку разом із дітьми їздили відпочивати до Чорного моря.
— Переб'ємося рік і без моря, — відповіла бадьоро дружина. — Зате матимемо людську квартиру. А то перед колегами сором: завкафедрою, а живемо в сараї.
Навчилась у Васі!
Ну, гаразд, ремонт так ремонт. Раз у житті — де наше не пропадало!
Потрібний нам чоловік не появлявся більше тижня. Дружина вже стала непокоїтись, чи не забув Вася своєї обіцянки. Коли одного ранку (ми саме снідали) пролунали три нетерплячі дзвінки. Дзвонили, мов на пожежу. І я мимоволі не пішов — побіг одчиняти.
— Здрастуйте! Це про вас казав Вася? — Чоловік, весь у моднячому, не ждав, поки я надумаюся запросити його до квартири: не встиг я й рота розтулити, як він уже стояв посеред вітальні. Буквально промайнув мимо мене. — То що ви надумались робити?
Я став пояснювать, але він мене, здається, не слухав: меткі очі враз оббігли всю нашу вітальню.
— Паркет будемо слати? — кивнув на підлогу. І, не діждавшись відповіді: — Запишемо: дванадцять метрів паркету. — Хоч у руках його не було ні паперу, ні олівця. — Дубовий? Грабовий? Краще дубовий. Так і запишемо... Двері мінятимемо? Скільки у вас тут дверей? Вісім? Так і запишемо...
— Але ж нащо їх міняти? — врешті вдалося мені вставити слово. — Вони ж іще цілі...
— Цілі? Тільки й того, що цілі! — Чоловік презирливо копнув носком черевика, окантованим міддю, найближчі до нього двері (потім він і решту дверей так само відчиняв: носком черевика). — Тут у вас кімната? — Він уже стояв посеред кабінету. — Ого, скільки книжок! Дорогі? — Взяв одну книжку, глянув на ціну. Другу, третю — теж цікавився тільки ціною. Зняв статуетку, перевернув, шукаючи, мабуть, ціну. — Всі прочитали?
— Бачите, я постійно користуюся ними, — пояснив я невдоволено: мене почала дратувати оця його манера запитувати, щоб потім не слухати. — Я, як і моя дружина, викладаємо у вузах, і всі ці книжки нам просто необхідні...
— Стіни шпалерами обклеювати? — перебив мене чоловік. — Ну й партачі ж! — глянув на стелю, по якій наче слони пройшлися: де горбом, де переярком. — Спробували б у мене отак стелю покласти!
— Пробачте, ви будівельник?
— Що? — світлі очі його на мить затримались на моєму обличчі, але, не знайшовши на ньому нічого для себе цікавого, знову перебігли на стелю. — Стелю теж доведеться покрити шпалерами. Перламутровими. Бачили?
— Звідки ж я міг бачити...
— Побачите. Показуйте інші кімнати.
Ми не встигли, як то кажуть, і подиху перевести, як він побував і в другій кімнаті, і в третій (у нас трикімнатна квартира), заглянув на кухню, до ванни й туалету.
— Все ясно. Привезу завтра професора.
— Пробачте, кого? — мені здалося, що я почав уже марити, що все нереальне: й оцей чоловік, і те, що він каже.
— Професора. — У світлих очах ні тіні жарту. — В академіка бувать не доводилось? — Він назвав одного з найвідоміших академіків. — А в хірурга? — Пролунало таке саме відоме ім'я. — Він у них викладав.
— Що, пробачте, викладав? Фізику? Хімію?
Чоловік навіть не всміхнувся. Він, здається, належав до тієї породи людей, яка геть позбавлена почуття гумору.
— Кахлі. Ремонт треба починати з кахлів. От професора вам і доставлю... Тільки от що: надумаєтесь годувати — спиртного ні краплі! Зап'є — наплачетесь. Ви мене зрозуміли?
— Зрозуміли, — відповіли в один голос із дружиною. Як двоє школярів перед учителем. Напористість цього чоловіка нас просто-таки обеззброювала.
І тут ми вперше почули його улюблену фразу:
— Жизнь є жизнь. Золоті руки, ціни йому нема. А зап'є — пропаща людина... Ну, я побіг.
Зник — ми не встигли й запитати, коли він приведе "професора". Щойно ж стояв перед нами і щез, як той привид.
— Вихор якийсь не людина! — сказала дружина, трохи отямившись. — Цікаво, ким він працює?
Я не міг їй нічого відповісти: сам губився у здогадах. Тільки в мене враз виник потяг до дії: кудись бігти, щось негайно робити, я просто не міг на місці встояти. Чоловік наче зарядив мене своєю енергією, яка так і кипіла в ньому.
Два дні в нас тільки й розмов було, що про того чоловіка.
— Ти помітив, які в нього очі? — починала дружина.
— Гм, які... Звичайні.
— Звичайні!
— Ну, світлі начебто...
— Нічого ти не помітив! До чого ж ви, чоловіки, сліпі істоти! В нього очі немов з порцеляни. Або з фарфору. Крізь такі очі не проб'ється нічого.
"А й справді, що з порцеляни, — погоджуюсь подумки з дружиною. — Ось чому вони в нього не такі, як у всіх. Дивиться так, мов щоразу запитує: "Ви так думаєте? Ну, ну!"
— А рухи! Він і секунди не може постояти на місці. Весь час мов заведений. Наче в ньому туго закручена пружина. Цікаво, як він спить?
— І вві сні, мабуть, крутиться...
— Цікаво все ж таки було б довідатись, ким він працює.
Ця думка протягом двох днів найбільше непокоїла мою дружину. Їй, як психологові, було просто нестерпно відчувати, що вона не може вгадать, ким працює оцей чоловік.
На третю добу він появився з "професором". Рано-вранці, о сьомій. Три, мов на пожежу, дзвінки.
— Він!
Дружина, яка, проснувшись, любила ще трохи поніжитись у постелі ("Це в мене од кішки", — казала), кулею вилетіла з ліжка.
— Біжу! — закричала, натягаючи халат: дзвінок немов збожеволів.
Я теж, як по тривозі, зірвався. В коридорі вже лунав його голос:
— Здрастуйте! — Навіть не "здрастуйте" — "драстє". — Ось привів вам "професора".
Дружина відповіла, що дуже рада, але він її за звичкою не слухав.
— Петровичу, глянь, скільки якої потрібно тут кахлі. Тільки швиденько: не маю часу.
— А коли ви його мали? — поцікавився саркастично Петрович.
— Ну, ну, давай, не затримуй!
І пішли, було чутно, на кухню.
Я вийшов, коли вони вже кінчали заміряти площу під кахлі. Заміряв, власне, Петрович, користуючись не сантиметром — ліктем. Отак і міряв: од зап'ястя до ліктя. І питав: не дружину мою — чоловіка:
— Викладатимемо до стелі?
— Тільки до стелі!
— Всі чотири стіни?
— Всі чотири.
— Тоді пишіть — шістдесят. Двадцять білої, двадцять блакитної, по десять салатної й синьої.
— Записано. Тепер ванну й туалет.
У туалеті й ванній повторилося те саме: знову замиготів лікоть Петровича, а чоловік так само занотовував кількість білої, рожевої, синьої, салатної, чорної кахлі. Нас не питали, нас наче й не було з ними поруч, нам дозволено було тільки заглядати несміливо в двері. Дружина, щоправда, врешті не витримала, зауважила, що, може, не треба викладати кахлі під стелю, може, досить і до половини.
— Да? — втупився в неї порцеляновими очима чоловік. — Ви справді хочете до половини? — Він наче не вірив, що доросла людина може ляпнути отаку дурницю. — Хто ж тепер кладе до половини? Петровичу, кому ти клав до половини?
— Нікому, — відповів, схилившись над унітазом, Петрович: він саме заміряв підлогу.
— От бачите!
— Не забудьте записати "кабанчик", — знову озвався Петрович.
— Записую. Скільки?
Петрович, усе ще стоячи на колінах, трохи подумав, потім сказав:
— Півста метрів. Тіки щоб чорного.
— Записано. Все?
— Та мовби так. — Петрович усе ще стояв на колінах.
— То я побіг. А ти лишайся: домовся про все необхідне... Да, — зупинився вже на порозі, — унітаз, ванну міняти будемо? Є можливість дістати німецькі. Сьогодні середа? В п'ятницю й завеземо...
— Треба ж, мабуть, гроші, — заїкнувсь я несміливо.
— Гроші? — чоловік наче намагавсь пригадати, що таке гроші. — То потім, — махнув недбало рукою. — То я побіг. Петровичу, домовся про все.
Стукнули двері, і ми залишилися наодинці з "професором".