Скільки мені тобі казати хлопче: не переймайся так! Ти ж не в перше прямуєш до застави. Це вже повинно було б зробитися твоєю звичкою.
— Я лише намагаюся відчувати, пане.
— Ти що, зненацька став віщуном?
— Ні.
— Чи може в тебе в роду були подібні?
— Ні, пане.
— От і добре. Кожен повинен знати своє місце, синку, от і ти знай своє. Ти – воїн! І не простий воїн, а воїн Авар! Я ходив у похід із твоїм батьком, ти можеш мені не повірити, але я його знав, хлопче. Мало з яких людей виходять такі добрі воїни, яким був він. Тобі б не завадило відповідати йому у цьому. Будь гідним свого імені і облиш пустоголові думки! Як доберемося туди куди прямуємо поставлю тебе до нічної варти. Під зором місяця думки стають вільнішими за будь-якого птаха в небі. Там в тебе буде купа часу на те, що забити свою голову усілякими думками, а зараз зосередься, скоро нам на дорозі зустрінеться ліс.
— Слухаюсь, пане Кандику.
Погляд хлопця падав то на поле, то на дім. Він намагався увібрати в себе весь спокій, що просочувався у кожну щілину цього місця, всіма силами втягуючи цю ноту спокою у власні легені. Але все виходило трохи інакшим. Життя, як і завжди, мало власний погляд як на оточуючий світ, так і на самого трохи збентеженого парубка.
Зброя деінде поблискувала у мить, коли на неї падало сонячне проміння, однак подібне траплялося не так вже й часто, оскільки з далеку набігала тонка димка, що намагалася закрити собою ясні сонячні промені від чоловічих обличь.
Ватага наблизилася до лісу. Цей ліс, на перший погляд, виглядав таким же самим, як і всі інші ліси, котрі розкидані по всьому білому світу, однак цей мав десятки та сотні загадок, приховуючи їх в стовпах своїх дерев, в перемовинах звірів та у кожному колиханні вітру, котрий ніс у своїх ніжних подувах ніщо інше як пам'ять, що він зберігав в собі нечисельні роки.
До застави вела пряма дорога, що якраз й проходила крізь лісні хащі. Копита коней не оминули жодного опалого листя, що безтурботно лежало тут з того самого часу, як встиг впасти перший осінній листок зі сторічних дерев.
Краса природи не порівнюється ні з чим, однак для парубка Баяна, що опинився тут – це місце нагадувало рай, про який він так довго думав, несучи ці думки в своїй голові вже не перший день, не відпускаючи від себе ні на хвилину судження про пристань, до якої прибували душі його предків та до якої одного дня й завітає він сам.
Ватага підійшла до доволі вузького шмату дороги. Це було мальовниче місце, в якому невеличкий пагорб з обох боків заходив у глиб лісу, неначе його бажано хтось збудував, адже нехай мати природа й вміє роботи неймовірні витвори мистецтва, однак на такий насипо-подібний пагорб й вона була б не в змозі.
Але це був єдиний з усіх можливих коротких шляхів, що вів до необхідної воїнам застави. Це була нічийна земля, котру кожен вважав своєю. Ніхто точно не знав якому племені вона належала, тому нею володів той, хто міг утримувати силою, а сила – це єдиний вплив, котрий панував у ті часи серед людей, хоча можливо він буде панувати серед нас до тих самих часів допоки світить сонце.
— Що думаєш, Кандику? – Спокійним, однак у той же час трохи сумнівним голосом запитав Василій.
— Я не просто думаю, я знаю що ця дорога єдина, прямуючи якою ми доберемося до застави до заходу сонця. Це добрий шлях, короткий.
— Дивись щоб цей короткий шлях нам самим віку не скоротив.
— Не скоротить. Ці місця давно забули про людські ноги, самі можете впевнитись у цьому. Подивіться на дорогу, нею останній раз ходили багато лун тому. Це безпечний шлях. Невже Ромеї завжди йдуть своїм шляхом?
— Ні, ми завжди ходимо тим, котрий виглядає більш безпечним.
Обличчя Кандика втратило будь-яку жартівливість. Цей чоловік не любив сперечатися, так як рідко коли його співбесідник залишався після цього живим, однак сьогодні йому суперечив його ж власний командир, а ослухатись його означало зрадити самому собі.
— Воїни та коні втомилися, Василій. – Тихо сказав Кандик під'їхавши на коні трохи ближче до Василія. – Якщо підемо іншим шляхом то втратимо ще день, якщо не більше. Нас би не відправляли до застави якби там не відбулося сутичок із противником.
— Що ти пропонуєш? Це місце краще з усіх на світі підходить для засідки!
— Я й сам це знаю, однак подумай: цією дорогою не ходили вже довго, якщо хтось би і влаштував засідку, то скоріше вже по західній дорозі, нею нумерії та цілі війська разом із торговцями проходять ледь не щодня. Це нічийна земля, друже, тут може відбутися все що завгодно, однак саме в цих лісах не вигідно тримати військо для засідки, у глибині є болота та великі прірви.
— З тобою важко не погодитися, мій старий друг.
— Я буду із тобою ще більш відвертішим, щоб ти мене зрозумів краще: якщо бажаєш щоб нам було до кого приходити на допомогу то треба поквапитись, втрачений день може вартувати втрачених життів не тільки людей на заставі, а й серед наших.
— Ту заставу не так легко взяти, ти й сам це розумієш, однак й нам тут зволікати не варто, час не на нашому боці.
— То як вчинимо?
Командуючий Василій не був з тих хто приймав рішення на гарячу голову. Цей чоловік бував у таких битвах з яких в живих не виходили найдосвідченіші воїни, тому його військовому вмінню можна було тільки позаздрити. Кожне рішення, від якого залежать життя людей, повинно прийматися не менше ніж тричі і всі рази в компанії розуму.
— Зробимо так: розділимо ватагу на двоє, візьми сотню кінників, я піду із рештою попереду, ти йди слідом, однак не відставай, як відчуєш щось неладне одразу вишиковуй людей у бойові порядки. У заставі на нас розраховують, в разі чого ти приймеш командування та доведеш людей до кінця.
— Можливо нам буде краще йти ціпкою один за одним.
— Тоді ми будемо більш вразливими Кандику. Ти безстрашний воїн, як і кожен з цих людей, але сьогодні тобі вартує притримати лють при собі та довіритись покликам власного розуму.
— Як і завжди!
— Si vis pacem!
— Para bellum. – Промовили командири, міцно стиснувши руки один одного.
Військо розділилося, однак цей поділ зовсім не відчувався, так як воїни були добре організовані в своїх намірах та відданості командуючим. Напруження не було, однак душу пронизувало дивне, раніше незнайоме відчуття того, що ось-ось щось може відбутися, але як та коли – знають лише Боги.
— Пане, чому Ви вважаєте цю землю нічийною? – Запитав Баян.
— Коли кожен вважає одне й те саме місце своїм, то воно попросту не належить нікому, так як всі бажають мати на нього свої права.
— Так, але ж одне діло бажати, а інше те що є в дійсності.
— Ти не дурний хлопець, Баян, однак ще молодий, ти встигнеш не один раз за своє життя зустрітися із тим, що буде здаватись дивним, несправжнім або ж взагалі безглуздим. Ти повинен розуміти, що у кожного є власне відношення до всього того, що нас оточує, від дерев та звірів, до земель та самого життя. Так само і зараз, кожен має своє бачення того, кому належить ця красива, однак всіма забута земля. Ромеї вважають її власністю імператора, Анти вбачають ці землі спірними, ну а ми самі, так само як і багато інших, вважаємо що вони належать нам по праву, однак повір мені хлопче – колись це питання буде вирішено і вони будуть знову належати лише тому, хто зміг одержати верх над усіма іншими.
— Добре щоб це були ми.
— А ти маєш якісь сумніви?
— Ні, пане!
— От і добре хлопче.
Сонце ледь пробивалося крізь листя на деревах. Його золото могло б окутати все навколо, однак цього не дозволяли пишні лісні хащі. Життя у лісі йшло своїм потоком, за яким прямували всі хто тільки цього бажав, поглинаючись разом із вічними подихами природньої сили, котра поєднуючись із подувами вітру сама собою створювала новий світ, з якого ось-ось збиралася вийти неочікуваність.
— Я тут згадав хлопче, колись ми з твоїм батьком, так само як і сьогодні, неодноразово переходили через Дунай. Одного з тих самих разів нам на дорозі зустрілися дві дівчини, таких вродливих як вони я в своєму житті більше не зустрічав. Я намагався підбити твого батька до мужності. І що ти гадаєш? Треба мені було тільки сказати слово, як ці дівки…
Мить… і Кандик більше не вимовив жодного слова зі своїх вуст, павши замертво захлинаючись у крові, що різко хлинула, наче морські хвилі, з його пробитою стрілою горла. Баян швидко зіскочив зі свого сідла накривши командира власним тілом, однак хлопець вже нічого не зміг зробити для нього, так як підбігши до Кандика парубок побачив перед своїми очима лише бездиханне тіло чоловіка, котрий відправився у стан до своїх предків.
Мить… та шлях до відступу перекрило велетенське дерево, придавивши собою одного з Аварських воїнів. З усіх боків почали летіти стріли, коні стали панікувати різко скидаючи своїх наїзників, однак час несподіваного страху швидко пройшов, бо воїни мали чи малий досвід бойових дій.
Стріли налітали з усіх боків так, наче падав смертоносний дощ, котрий з кожною краплиною забирав життя людей. В душі горів вогонь, а блиск очей був настільки яркий, що міг осліпити краще за будь-яке проміння блаженного сонця.
— Тримайте стрій! – Кричав з усієї сили командуючий нумерією Василій. – Беріться за зброю браття! Тримайте стрій!
Швидко, трохи збивши дихання, Баян зайняв своє місце у строю серед своїх побратимів. Хлопцю ще не була відома засідка від ворога, однак він знав точно, що не стане відступати, а зробить все, щоб помститися за Кандика.
Стріла за стрілою летіла у них. Кожну мить міцні воїни один за одним падали на пожовклу листву, пропитуючи власною кров'ю землю цієї дороги. Серце калатало так сильно як ніколи раніше. Здавалось, що вони воюють із духами цього лісу, однак мить, й із-за дерев показався він: із велетенським щитом у руках та невеликим дротиком, що летів нести смерть ворогам його власника.
Один за одним стали з'являтися вони – ті хто сьогодні став їхнім вироком. Одні були одягнені в шкіри добитих тварин, від вовків та лис до самих велетенських ведмедів. Інші ж взагалі не мали на своєму тілі нічого, щоб скривало груди від ворожої зброї, підбігаючи в притул із відкритою груддю та закидуючи своїх противників дротиками, змушуючи їх скучуватися й ставати легшою мішенню як для лучників так и і для мітателів.
Мить… незрозумілі звуки забріли в лісі і за кілька миттєвостей звук приблизився достатньо, щоб стати розпізнаваним — це були військові роги.