Там, брат, устриці рікою лилися. Я сам п'ять бокалів випив.
– Здорово! Ну, нам до цього далеко. А жаль. Я хотіла тебе почастувати ось салом, батьки з села прислали, гаряча картопля, ковбаса. Може, хочеш?
– Ах, Марусю, не будь наївною. Хто ж після омарів з ананасами – та сало їсть?
– Ну, що ж робити? Тоді я заховаю.
– Чекай. Не поспішай. Що я хотів сказати? Ага, сидів я там і думав: як ще погано живуть наші бідні студентки.
– Да, не дуже.
– Аяж що кажу? Жахливо живуть! Що вони їдять? Оця, на-
приклад, ковбаса. Це ж отрута, а не ковбаса! Дай-но я для штуки покуштую. Гм! Не розкуштував. Чекай, я ще шматок. Ну да, найкращий спосіб самогубства. От іззім оце останнє кільце – побачимо, чи скоро доведеться викликати негайну допомогу? Гм! Ні, нічого. Не така вже погана ковбаса. Далеко гірша оця картопля. Присунь-но мені картоплину. Од неї, кажуть, за десять хвилин коліт шлунка буває. Спробуємо. А це в тебе сало таке? Ах, Марусю, я дивуюся з тебе! Як ти, культурна людина, можеш їсти сирове сало? В ньому ж спірохетів повно! От я тобі зараз це доведу. Одріж мені шматок. Та ні, не такий, не маленький, більший, більший, ще більший. Ти бачиш, з якою огидою я їм це сало? Другий такий шмат я навряд чи вже й з'їм. От давай спробуємо. Гм... дивно – з'їв. А третій? Що? Більше немає? З'їв усе? Та не мож-же бути! Ну, тоді прибирай всі харчі зі столу, поговоримо про щось більш цікаве. Що таке? Нічого прибирати? Все поїв? От так історія! Ніколи не сподівався. Ну, що ж удієш? Іди, я тебе за те поцілую, моя блакитна мріє, моя найяскравіша зірко України...
… Так починають співати флейти серця, коли замовкають барабани шлунка.
Кілька годин пролинули, мов п'ять хвилин.
– Ого, – сказала Маруся. – Вже десята година. Додому – і то негайно.
– Ну, чого там додому? Ще рано додому, – нерішуче відповів Дубинський, що зручно вмостився на маленькій канапі. – Соромно спати. Треба використовувати кожну хвилину нашого жит...
– Півню, вставай, – суворо наказала Маруся. – Пора.
Дубинський з досадою крякнув ("ледачий і лукавий раб"[3]), обережно позіхнув, від чого ніздрі йому неприродно розширились, і спробував удатися до останнього заходу:
– Чекай, зірко, – солоденьким голоском пронявчав він. – Я розкажу тобі надзвичайно цікаву річ. Про двотактовий мотор внутрішнього горіння.
– Півнику, годі. Я хочу спати. Додому.
– Характерним у двотактовому моторі є те, що він зовсім не має клапанів. Їхню роль тут виконує сам поршень. Замість клапанів у стінках циліндра зроблено три дір...
– Петер, я стягну тебе за ноги з канапи.
Дубинський шумно зітхнув і, крекчучи, встав з канапи.
– Прийдеш завтра? – пошепки спитала Маруся, цілуючи його в лоба. – Коли не прийдеш, то я...
– Що ти?
– Ну... я вже щось придумаю, Прийдеш?
– Я не прийду? Ех, Марусю...
– Ну-ну... Я пожартувала. На добраніч.
– До побачення, моя... гм!.. мотоциклетко.
Він виліз на підвіконня, став обома ногами на карниз і, зробивши прекрасній хазяйці привітання ручкою, хотів намацати ногою драбину, але нога безсило повисла в повітрі.
– Ой!
– Що?
– Не можу намацати драбини.
– Тут же вона стоїть, біля вікна.
– Та де ж вона, чор-р-р...
Дубинський глянув униз. Драбини не було.
– Марусю, – трагічно сказав Дубинський. – Жодної драбини тут нема.
Маруся сплеснула руками.
– Неймовірно...
– ... але факт. Нова інтрига моїх невсипущих ворогів.
– Що ж робити? Ми загинули!
Звичайно, Дубинський і не думав гинути, але становище було серйозне. Злізти по карнизах або по ринві він не відважувався, важив-бо сімдесят два кілограми – і щохвилини ризикував гепнутись додолу. Вийти через головні двері було також небезпечно, бо до передпокою можна будо дістатися, тільки пройшовши кілька кімнат, де Дубинський міг випадково зустріти незнайомих йому людей.
"Ускочив", – подумав Дубинський і тихо прицмокнув.
– Що ж тепер буде? – безпорадно спитала Маруся. – Я не знаю, що ми тепер робитимем.
Та Дубинський був уже веселий і радісно-піднесений, мов дужий і меткий спортсмен перед небезпечним і тяжким змаганням.
– Найяскравіша зірко України! – сказав він урочисто. – Немає в світі такого становища, з якого Дубинський не найшов би виходу. У вас біля головних дверей англійський замок? Англійський! – твердо відповів він сам собі. – Отже, діставшись до передпокою, я зможу власноручно, без сторонньої допомоги відімкнути двері й вийти, а вийшовши – пристукнути їх, і вони вже будуть замкнені. Що з цього виходить? Що Маруся може спокійно лягати спати, а Дубинський... Дубинський не пропаде. Ну, ще раз – на добраніч. Ні-ні, в губи, в губи!.. Так. Амінь.
Він граціозно – на його думку – розшаркався, обережно протиснувсь у двері, зачинив їх і опинився в темній їдальні.
III
Блідий, зеленкувато-блакитний місячний серп допитливо зазирав у вікна і кидав на підлогу та стіни химерні білі плями.
"Місяць, кінець-кінцем, теж може іноді для чогось пригодитись, – подумав Дубинський. – Без нього пропав би. А так – нічого..."
Високо підіймаючи ноги, розмахуючи руками, похитуючись і раз у раз озираючись, він навшпиньках повільно попхався далі. Двері до суміжної кімнати були відчинені, і він увійшов туди. Тут було темно: віконниці були причинені. Долі лежала вузенька світляна смуга від лампи, що горіла в суміжній кімнаті.
– Ай, –вередливо пропищав у суміжній кімнаті тоненький голосок. – Я ще не хочу спати. В кімнаті навіть вікон не зачинили.
Ласкавий жіночий голос переконував:
– Коли Півник не буде слухняний, прийде величезний крокодил – і Півника з'їсть.
– А я йому голову одірву.
– Півнику!
– А чого ж він, чортяка, лізе? Я ж його не займаю.
– Півнику, соромно так казати.
– Тобі соромно, а мені не соромно. Я маленький.
"Хм... – посміхнувся Дубинський. – Логіка... Тепер, значить, звернути ліворуч, а там передпокій. Здається, небезпечна справа наближається до благополучного кін... О, чор-р-рт!!"
Дубинський мало не знепритомнів: він зачепив ногою стілець – і той негайно впав і загримів. Дубинському здалося, що цей грім чути принаймні кілометрів на п'ять радіусом.
Студент притаївся і, спинивши подих, став чекати.
– Хто там? – долинув стривожений голос із суміжної кімнати.
Дубинський вагався не більше двох секунд. Перше його бажання було кинутись скільки сили до передпокою, вистрибнути у двірі, перестрибнувши через паркан, утекти. Та коли б не пощастило, цей маневр загрожував грандіозним скандалом.
Тим-то Дубинський відваживсь на друге.
Не вагаючись, він підійшов до дверей освітленої кімнати і, прокашлявшись, поважно спитав:
– Можна зайти?
І зараз же злякався зухвалости свого вчинку. Але це був єдиний вихід.
– Ввійдіть, – відповів боязкий жіночий голос.
Ще пів секунди Дубинський вагався. Потім він рішуче відчинив двері і ввійшов до яскраво освітленої кімнати.
Біля невеличкого столика стояла з лампою в руці стурбована жінка. Поруч сидів рухливий хлопчисько з величезними сірими очима. Шалено дриґаючи ногами, він морщив упертий лоб і, висунувши згорнутого руркою язика, фарбував кольоровими олівцями якісь малюнки.
Побачивши Дубинського, жінка з полегшенням зітхнула і поставила лампу на стіл.
– Я дуже злякалась, – сказала вона з блідою посмішкою. – Двері замкнені, і раптом гуркіт.
– Вибачте, будь ласка. Я, здається, справді трохи запізно. Але я до вас у дуже важливій справі.
– О, прошу.
Привітний тон підбадьорив Дубинського.
– Працюєш цілий день, як віл, – ніколи не те що зайти, а й угору глянути. Дозвольте рекомендуватися, – сказав він уже впевнено і, наскільки міг, увічливо. – Студент Дубинський.
Дама простягла йому руку.
– Дуже приємно. Навроцька. Прошу сідати.
"В неї гарна вузька рука", – подумав Дубинський, і йому стало безпричинно весело.
– Справа така... – бадьоро почав він, оглушливо прокашлявшись. – Справа така...
Але тут зупинився і відчув, як солоденький холодок виник у грудях і побіг через коліна до п'ят. Бо ніякої справи, власне, і не було, і коли зараз ніщо путнє не спаде на думку, доведеться, склавши руки, покірно спускатися на дно.
– Справа така... Хм... Ви, звичайно, пробачте мені пізній візит...
– Нe, годі тут реверанси розводити, – несподівано серйозно сказав хлопчисько, що до цього часу пильно й допитливо розглядав студента. – Ти діло говори.
Жінка подивилась на нього й засміялась. Дубинський стримано заїржав.
– Суворий хлоп'яга, – сказав він, мотнувши головою на хлопця. – Йому яка година?
– Пів на сьому, – відповіла мати.
– Це здорово, – ввічливо ухвалив Дубинський. – Зовсім цього не сподівався. Колосальний хлоп.
– Я не клоп, – образився співбесідник. – Сам ти клоп. Я – Петро Григорович.
– Як? Петро? Це щось неймовірне. Я теж Петром називаюсь. Або – як мене полюбляють називати фамільярно настроєні люди – Півень. Так ти, виходить, теж Півник?
– Для кого Півник, – сказав, колупаючи в носі, хлопчисько, – а для кого й Петро Григорович.
Дубинського охопив раптовий порив ніжности: він ухопив хлопця за підборіддя та обережно, як йому здавалось, ляпнув долонею по вузькій спині:
– Ах ти ж... стакан!
– Ма-мо, – жалісливо запищав хлопець, – чого воно б'ється і лається?..
– Я по-товариському, – щиро признався Дубинський. – Пропоную мир. Ну, не ламайся, як маца.
Вони щиро потиснули один одному руки, і повітря переповнив мир, радість і сміх.
– Так от в якій я справі, – натхненно і несподівано для самого себе сказав Дубинський. – Я дізнався, що ви шукаєте вчителя для свого Півника.
Сказав – і вдруге сьогодні злякався своєї зухвалости.
– Так, це правда. Я шукаю вчителя.
Дубинський одкинувся назад і замовк. Він не вірив власним вухам. Але, як азартний грач, плюнув на обережність і пустився берега.
– Його, напевне, треба вчити української мови?
– Так, і української мови.
Дубинський раптом хихикнув. Навроцька здивовано зиркнула на нього, Але обличчя йому вже стало суворе й недоторкано-серйозне.
– Чудово... – пробасив він. – Про це можна говорити.
– Але чекайте, – згадала господиня. – Як же ви про це дізналися? Ми не тільки не давали об'яви в газеті, але й...
Погляд Дубинського інстинктивно впав на відчинені двері. Але ганебне замішання тривало не більше секунди. Дубинський зі співчуттям, навіть з легеньким презирством зиркнув на Навроцьку.
– О, річ зовсім зрозуміла.