Здебільшого… Раніше переходив тут на російську, а згодом рішив: а чому маю… Нехай люди звикають, може навчаться трохи, переймуть щось. Правда, бувають і недовольні, навіть агресивні – чого мовляв я щось із себе "строю", кажуть, що не місце мені в цих краях. Але то таке… Після таких слів я принципово тримаюся свого – моя країна, не збираюся нікого боятися.
– Правильно!.. Одобряю!.. Не обращай вимания! Всем же понятно, а дальше, кто как хочет и как умеет. Вот это и будет верняк. Хоть нас взять, к примеру, ведь никаких проблем, скажи…
– Ага-ага! Чи як у вас на Донбасі говорять?
– Не поняла… Откудова ты взял?.. Как догадался?
– Нічого такого важкого. Хобі в мене таке – вгадувати по вимові, хто звідки. Буква "ге" видає – так тільки донецькі говорять. І шокаєш…
– Разводишь меня?.. Да?.. Так я тебе и поверила… Не пойму только – кто сказать мог? Неужели дядьку моего знаешь?
– Звідки?.. Я звісно вже почав догадуватися, що тебе тут сторож пригрів, бо не бачу де поселилася, але про таке мова не заходила. Прийдеться зважити на моє хобі – іншого нічого не придумаєш. Так ти, все-таки, де живеш?
– В домике для работников базы. Там тепер – никого. Тишь и благодать, как раз по мне.
– О! Й тут зійшлися… Я теж так люблю – щоб тиша й ніхто не мішав. Мені тоді так гарно читається й пишеться.
– Шо пишешь?.. Шо читаешь?..
– Ближче познайомимось – може й покажу, чи почитаю. Хочеш ближче?
– И так достаточно... Я ж тебе все пояснила... Давай не будем одно и то же.
Підніматися ставало все важче. Захоплення осіннім лісом притупилося. Піна раз по раз запитувала, чи довго ще. Вона не звикла до такого навантаження:
– Не понимаю… Зачем нам дальше переться? Увидели лесные красоты и могли бы возвращаться. Получили ведь уже удовольствие, чего еще надо. Может будем спускаться, а то ноги болят?.. Мне совсем не хочется продолжать, как будто мы кони какие-то или нанялись покорять эти горы.
– Потерпи, недовго залишилось. Довірся мені, потім будеш згадувати й дякувати. Ще трошки й дійдемо.
– Какие трошки?.. Идем-идем и края не видно. Жалею, шо пошла... Готова упасть здесь и с места не двигаться. Шо хочеш тогда – то и делай.
– Давай руку! Легше буде. Он за тим поворотом вже й вершина... А яка ж рука в тебе холодна!..
– Значит – сердце горячее… Шо?.. Не слышал такого?
– Чути-чув, але нащо тобі те серце гаряче, коли ти хлопців не любиш?
– А может я девочек хочу любить?.. Достали вы меня.
– Оп-па!.. Не спіши так – може ще знайдеш гарного хлопця, бо то ж гріх – коли дівчина дівчину. Знаєш, в таких випадках мені хочеться трохи побути психологом.
Льодік став трохи кривлятись:
– Ну, отим, з американських фільмів, в яких питають: хто тебе, дівчинко, зобідив у дитинстві? Вітчим там, або батько... Може приставав хтось не так, як треба?.. Давай кажи – буду лікувати.
– Нашелся мне доктор… Иди тихонько и посапывай в две дырочки. Пси-хо-лог!
– Я до тебе з душею, а ти дряпаєшся, немов кішка. Треба ж тобі перед кимось виговоритися. Не держи в собі – так тільки гірше буде… Про це всі знають, говорять і пишуть. В тебе гарний шанс: гори, малознайомий супутник – розкажеш і наче у воду вкинеш. Розбіжимося через тиждень, ніхто й не взнає твоїх секретів. Ну! Давай! Чого ти? Давай вже!..
– И шо я должна рассказывать?.. Оно тебе надо?.. Охота слушать?
– Давай вже! Насмілюйся!
– Вот пристал!.. Там и говорить нечего… Работала на одной фирме, типа секретаршей, типа принеси-подай, шо скажут. А рядом одни мужики. И все такие приставучие, словно липучки. Не то, чтобы с тобой поговорить, а постоянно суют руки куда нипопадя. Залапали, будто куклу какую. Так достали, что меня и поперло – до сей поры не вышло. Хочется человеческого отношения, а я уже боюсь, есть ли такое среди вашего брата. Вот и все…
– А ти мене не сахайся – я можу по-людськи. Доведу тобі – не всі такі. Дай тільки шанс… Побачиш – зі мною буде добре.
– Ладно-ладно… Не парься… И не старайся зря. Облом у меня сильный – не перебьеш. И не лезь, чуть шо, если хочешь, чтоб компанию с тобой держала. Уловил?
– Куди вже більше…
Нарешті дійшли…
Верховіттям гори гуляв ледь прохолодний вітер. Обдув-просушив зморених, спітнілих подорожніх, неначе хотів привітати із завершенням підйому, з досягненням цілі. Внизу, немов на долоні, розкинувся захоплюючий далекий краєвид моря, неба, сусідніх гір. Втома відразу забулася. Нова картинка для очей дала такого припливу енергії – хотілося гукати, кричати, аби сповна спожити те, що аж тіснило груди:
– Ого-го-го-го! А-а-а-а-а! Вау-вау-ва-а-а-а!
Льодік з Піною підходили до самого урвища, лякаючи одне одного небезпечними рухами, лягали на камені, звисаючи головами донизу, до моторошного провалля, ризикуючи, піднімалися на невеликі гострі скелі, аби збільшити кругозір, сиділи, милуючись навколишнім пейзажем.
Найбільше враження склали хмари. Йшли майже над самими головами. Здіймаючись знизу від моря, вони натикалися на прямисту круту гору і повзли по ній до верху, немов величезним димоходом. Виходило так, що хмари ці на самій вершині не встигали розсіятися, розійтися, а проходили в небо рівною стіною, неначе обтесані під лінійку, прямо коло рук молодої пари. Крок вперед – і ти обличчям у вологому потоці, крок назад – і повертаєшся в сухий простір. Такого Піна ніколи навіть не уявляла – до хмар можна було дотягнутися, а самі вони були мовби продовженням гір, поволі тягнулися в безмежну далечінь.
Повернулися до себе коли стемніло. Льодік запропонував скупатися:
– Пішли!.. Зараз саме кайф – втому зніме, неначе й не було. На морі вночі – це щось! Таке треба обов'язково спробувати.
– Темно же… Не освещается, не видно ничего. Мне страшно немного.
– Бери мене знову за руку, й не будеш нічого боятися. Разом попливемо, буде тобі спокійно, побачиш… Тільки – голяка… Давай?.. Не буду дивитися… Обіцяю... Зате як буде класно! Сама відчуєш, гарантую!
– Похоже у тебя планы на меня. Как то ты все обставляешь вокруг, будто в ловушку хочешь поймать. Не трать сил, говорила тебе – не тянет на мальчиков.
– От заладила… Цілий день були разом удвох – в лісі. Якби хотів – там би щось намагався. Розслабся – не з'їм. Просто скупнемося – і все. Знаю, що кажу – в горах отримала задоволення, і тут отримаєш. Довірся, говорю тобі…
Нічне море дійсно було чудовим. Загорнуло в теплу свою товщу, немовби у ковдру кимось зігріту. Молоді голі тіла плавно рухалися— гойдалися на легких хвилях. Хлопець і дівчина пірнали, лежали на спині, вдивляючись у високе зоряне небо, гребли наввипередки до берега.
Їм знову хотілося кричати скільки є сили, однак вирішили не лякати нічну тишу, яку порушував тільки слабкий плескіт води. Вийшовши на берег, накинули на себе якусь одежину і довго стояли зачаровані новою приємністю.
– Запрошую до себе на вечерю! Скажи своєму дядькові-сторожу, що фільм на сьогодні відміняється. Нехай без тебе лягає спати.
– Не… Он без меня не ляжет, беспокоиться будет. Наверно на этот раз откажусь от твого приглашения. Может завтра… Предупрежу заранее и тогда уже… Сейчас будем прощаться. Спасибо за чудесное утро, день и вечер! Это было восхитительно!
– Тоді – до завтра!
– До завтра! Пока-пока!
Наступний день зустріли в Чорноріченському каньйоні.
Чорна річка біжить-кружляє-звивається підніжжям високих скель. Стежка вздовж річки йде то низом, то круто піднімається кам'янистими уступами. Хочеться весь час задирати вверх голову, аби розглядіти красоту високих гір, вкритих барвистим осіннім лісом. Гострі скелі нависають над руслом річки, неначе обхвачують її в міцних обіймах. Вода в річці темна й прозора, часто падає з валунів невеличкими водопадами, шумить-дзюркотить, весело несеться стрімким потоком, вабить до себе, спонукає до бажання шубовснути прямо в цю танцюючу стрімнину, не скидаючи одягу, й плисти-плисти-плисти...
Піна не втерпіла, щоб не вигукнути:
– Клас!.. Вчера мы смотрели на мир с высоты, наблюдали, шо там внизу, а сегодня наоборот – смотрим вверх. Ты, что специально так чередуеш?.. Будто смену блюд подаешь… Гурман!..
– Стараюсь… Дуже хочу, щоб тобі сподобалось. А взагалі то… Це я так затягую тебе, привчаю до себе, аби потім звабити. Навіть не уявляєш, як мені хочеться вернути тебе в класику.
– Не порть впечатления! Зачем тебе меня в классику – сказала же, буду дружить с девчонками, а ты опять за свое.
– А я?.. Зі мною, що – ніяк?
– Ты, конечно, классный… И хорошо с тобой… Но ведь мы только друзья. Правильно понимаю?.. А еще ты не приближаешься – за это ценю.
– Знала б ти, як я хочу наблизитись… Але терплю… Куди дітися, коли така принципова попалася?
– Терпи-терпи – отаманом будеш.
– Ого! Виходить не все так і погано було з українською в школі.
– Ато!
– Може влаштуєм невеличке змагання?.. Я буду російською, ти українською – хто більш протримається… На фантик… Згодна?
– Я, конечно, не знаю как ты на русском, но боюсь с украинским у меня не так, чтобы очень. Кстати, а проигравший шо должен?..
– Шо-шо… Для мене підійде поцілунок, такий який захочу, а ти собі вибирай… Можеш теж поцілунок.
– Ха!.. Все у тебя к одному… Любвеобильный ты парень однако... Не согласна я на твои соревнования.
– Жаль-жаль… А то навчив би тебе цілуватися.
– Без тебя научусь. Да… все забываю спросить, а ты откудова такой выискался? Где живешь-промышляешь?
– З Києва.
– Самого-самого?..
– Самого… а чого сумніваєшся?
– Бывала я там, шо-то не слышала, чтобы так как ты – литературно… Все больше на русском или суржике.
– Є таке… Але то скоріш раніше, зараз все більше й більше переходять на українську, хто примусово, а хто як я – тягнуться до свого, рідного.
– Как по мне, так больше бы украинских песен крутили, кажется ничто так не притягивает к украинскому… Черемшина… Червона рута… а еще вот эта: "… я піду в далекі гори…", эту слушала б сто раз.
– Ба-бам! – знову зійшлося! Я теж цю люблю. Ще трошки поспілкуємось і вийде, що ми з тобою, мов дві половинки одного яблучка. Тільки ти солодша половина – і я готовий тебе з'їсти.
– Как бы не подавился…
Вечеряли разом, на балконі у Льодіка. Кімната в нього без гарячої води, зі старим телевізором, зате балкон у формі букви "г" все компенсує – близько п'ятнадцяти метрів, в одну сторону на гору, а в другу – на море.