Друзі – вже вороги. Зводяться кулаки й падають на лице, груди, голову...
– В таких випадках в дихало треба бить, або по черепу – зразу скрутиться, – порадив тоном знавця молодий голос. Вася не чув поради.
Залю один за одним, охаючи й зідхаючи, покидали слухачі.
Вася нічого не бачив, нічого не чув – голос його обурено гремів чимдалі все дужче й дужче.
Він зібрався вже переходити до центру своєї доповіді (це ж був лише початок!) – як хтось іззаду смикнув його за одежу й благаючи промовив:
– Товаришу Пляшечка, доволі, – не треба, я вже й сам не можу...
Вася злякано озирнувся; перед ним стояв ініціятор зборів – за столом в президії нікого не було.
– Що таке? – В цю мить Вася помітив, що авдиторія теж порожня, й скрикнув – а де ж слухачі?
– Розійшлися…
Васі не вірилося.
– Невже я погано казав?
– Ні, що ви?! Дуже добре, занадто добре, так казали, що вони не витримали й пішли випити.
Вася з хвилину мовчки стояв ошелешений відповіддю, а потім знесилено махнув рукою й глухо промовив:
– Три роки не пив, а зараз не можу – ходімте, вип'ємо.
__________
"Друг дітей"
Чорний, схожий на мурина, безпритульний зупинився біля столика й, блискаючи кріпкими білими зубами, весело попрохав:
– Дя, дай пиво доп'ю.
– Пішов вон – швендяєш тут! – суворо одмахнувся Кіндрат Павлович. Од випитого пива він зробився ще суворіший, аніж завжди.
– Постой, Кіндраша, – нащо ж так? Віть парнишка не винен, – зупинив суворого друга балакучий і веселий Свирид Калістратович. – Правда, голубок?
– Правда, дя! – вишкірив ще дужче білі зуби хлоп'як і ловко схопив шклянку з недопитим пивом.
Свирид Калістратович давно вже почував у ногах і руках приємну знайому легкість, а в душі радість і веселість, і він ладен був зараз всіх обнімати й цілувати.
– Ти от гониш парнишку, – нахилився він до понурого товариша, – а я не могу, рука не підіймається; люблю дітей – друг я їхній, одним словом. Оце іду, а вони в казанах ночують, погляну, й світ мені немилий. За що, думаю, безневинно страдають? Ну скажи мені, за що? А прийде кампанія, так я по три жетончики купую, а другий гад і від одного одмахується. Глянеш на такого та тільки подумаєш: "Сволоч ти, сволоч"...
– Ну ходім, чи що?.. – буркнув понуро Кіндрат Павлович, – жалієш там, шкури з них драти треба, ростуть злодюги.
– Не згоден, Кіндраша, ніяк не згоден, – ідучи вслід, мотав головою Свирид Калістратович. Ти, Кіндраша, не знаєш, що таке батьківське почуття, тому так і говориш. Ти б на мого Володьку подивився та й сказав би чи прав я чи ні. Віть, пойми, півтора роки шельмі, а розуміє все. Кіндраша, ходім до мене. Ходім? – несподівано запропонував Свирид Калістратович.
– Ну чого в тебе не бачив? – пробубонів Кіндраша.
– От ще "чого"? На сина мого глянеш, наливки по чарці хильнемо.
– Якщо наливка. тоді можна, – подумавши, згодився той.
Два товариші, підтримуючи один одного, почимчикували темною вуличкою.
– Я, братушечка, не комуніст, а от сина виховую в дусі комунізму, – не вгавав Свирид Калістратович, – не можна тепер інакше, та й сам я хіба хто? Несвідомий який, чи що – ні! Думаєш, у хаті в мене ікони є– ні! Партрети самі. Скажу синові: "де, Володю, дідусь Ленін?", і що б ти думав – указує шельма, знає, значить. А сьогодні, сучий син, нумер показав, прямо сльози тронув. Приношу іграшку, буржуя і робітника, показую йому й питаю: "Хто тут, Володю, з них кака?" А він, ти ж повіриш, тикає на буржуяку. Так ледве не заплакав. Гнида, можна сказати, а почуває, де ворог. А після роботи приходжу, а він виделкою пузо буржуяці копирсає. Прийдемо, голубе, побачиш, що Свирид не бреше, а істинну правду каже. Побачиш, душа зрадіє. Всі нумера він тобі покаже.
Товариші зупинилися біля низеньких воріт і Свирид Калістратович владно постукав у невелике віконце.
Володька солодко спав, коли тато, дихаючи перегаром пива, нагнувся над його постіллю. Прокинувся він на руках у татка. За столом сидів незнайомий вусатий дядько й неласкаво дивився на нього.
Володька злякано притулився до таткових грудей.
– Поглянь, який, – весело хвалився Свирид Калістратович, – поглянь і пойми, Га? Як? Ще ж ми сонні, а от, як розбуркаємось, тоді покажемо себе. Правда, Володю, правда?
Свиридові Калістратовичові не терпілося. Поки жінка готувала закуску на стіл, він тимчасом хотів продемонструвати досягнення своєї зміни. Хитро моргнувши товаришеві, мовляв, дивись, став з сином серед хати.
– Ану, Володю, покажи дяді, де дідусь Ленін, де той дідусь, що казав, щоб таких, як Володя берегли та жаліли? Ану покажи.
Володька притулився до батька й мовчав,
– Ну що ж, синок, боїшся, чи забув, може, ай-й-я і не сором, – вже роздратовано підбадьорував батько, – ану пригадай.
Володька мовчав.
– Володько-о! Це що таке? Ану, зараз же покажи, сучий сину, де дідусь Ленін.
Цей тон уже зовсім не подобався Володці, він пхикнув, злякано поглянув на чужого, страшного дядю і, не роздивившись добре, ткнув пальчиком на портрет Калініна. Тої ж хвилини він опинився на долівці. Такого скандалу тато вже ніяк не міг стерпіти, він уп'явся в сина злими очима й сердито зашипів:
– Ах ти мерзота та-а-ка! Забув уже, де дідусь Ленін, ледацюго! Піди зараз же мені в куток, сучий син! Я тебе провчу, шельма, як забувати!
Володька, схлипуючи, покірно почимчикував до знайомого кутка.
__________
Юрій Вухналь
Думочки й розмовочки
Майдан. Святкують річницю Жовтня. Ідуть тисячні демонстрації, карнавали, квітнуть червоні прапори.
В тісному провулочкові притулилася невеличка групка. Попереду всіх кореспондент закордонної буржуазної газетки.
Кореспондент (озираючись, похапливо нотує собі в бльокнот): "Повстання. Народ не витримав 11-річного більшовицького тягара й 7 листопада з прапорами й гімнами вийшов на вулицю. Військо приєдналося до повстанців. Повстанці закликають: "повстаньте, гнані і голодні"... (Побачивши карнавальне авто з попами й офіцерами, кореспондент ще швидше починає писати)... "Рухом керують офіцери старої армії, священики благословляють повстання"...
Громадянин з цапиною борідкою (злорадно): Е, хоч і 11 річницю святкуєте, а неписьменність таки не ліквідували!
Обивателька: Ах, мадам Пищимуха! Зараз ще нічого, а раніш було – жах! Ви уявіть собі, – цукру у вічі не бачили, з сахарином чай пили.
Бюрократ (розглядаючи гасло): І тут не так як слід. І гасло чітко написано, і підпис у куточку поставлено, а от завірити відповідною печаткою ніхто не додумався.
Розтратник (ще не викритий, каже сам до себе): Була не була, признаюся. Може, приймуть до уваги, що в свято признався, й скостять який рік.
П'яниця (розчаровано): Хіба це свято – жодного п'яного на вулиці не побачиш.
Прогульник: Хороше свято, як би воно та щодня було. Лафа!
Поет Кочерга-Кочерженко: Дійсно, яка краса, грандіозність, радість! Але чорт його знає – ніяк до слова "Жовтень" рими не підшукаю.
Папа – "друг дітей" (стоїть з маленьким сином і, побачивши дитячі колони, радісно вигукує): Он діточки – квіточки, зміна наша майбутня! Ой, господи, як душа радіє! (звертається до сина): Помахай, Володю, їм прапорцем, помахай, синашу! (синок салютує дітям – враз "папа" хмурить брови й злісно шипить до дитини): – Де ото прапорець закаляв, сучий сину, га? Казав тобі – бережи… – ух ти мерзотник – прийдемо додому, я тебе провчу, у кутку три години стоятимеш!
Куркуль (дивиться з жалем на червоні прапори): Господи боже мій, скільки штанів з них би вийшло...
Колишня людина (підходить гордо до гурту й, чемно вклоняючись, каже товстим пропитим голосом): По случаю Октябрьской революции бывшему человеку подайте кто сколько может.
Непман (сумно): Вже… 11 років.
Оптиміст (солоденько): От краса, так краса! Не можу, присягаюся Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом – не можу! Ура! Хай живе всесвітній Жовтень! Ура! Ура!!! Ура!!!
Песиміст (похмуро): Перспектив не видно... Будні!
Федько Гуска (якого позавчора з комсомолу викинули): Ех, порідшали лави старої гвардії.
_________
"Електрифікація"
Онопрій Іванович громадянин Ріпиця мовчки кляв насамперед трамвай, потім електрику, її винахідників, людей, що притиснули його в куток і в кінець об'яву про позику індустріялізації країни в яку йому доводилось час-од-часу тикатись носом, коли трамвай рвучко зупинявся на зупинках.
Онопрій Іванович, притиснутий до вищезазначеної об'яви, не міг не лише повернутись і стати зручніше, а навіть і поворухнутися.
Сукупність таких неприємних фактів наповнила істоту Ріпиці таким незадоволенням і злістю, що я, правду кажучи, не беруся цього змалювати.
Тикнувшись удесяте в об'яву, Онопрій Іванович обурився на владу:
– Хех! Строїтелі… Давай, мовляв, громадянине Ріпице, грошенят, ми соціялізм в одній країні будемо будувати. Дулю я вам дам, з якої милости?! Ви, не позичаючи, збудуйте, своїми силами, а то чого захотіли! Це й я так можу; дайте мені, то я вам сам соціялізм не то що в одній країні, а в дворі в себе збудую. Знаю я оті позики, знаю!
Думки Онопрія Івановича припинив незнайомий голос позаду, голос той незадоволено звертався до когось:
– З нашими каші не звариш і заліза не накуєш, бігав, організовував, помешкання підшукував, словом, всю організаційну роботу сам провів, і що ж ти думав – не зійшлися, часу їм не було... Ех... – ображено зідхає голос.
Онопрію Івановичу цей голос не подобається, він певен, що власник його обов'язково голодранець і взагалі з комуністів, і він у думці іронізує з нього:
– Хах! Організатор... Збори він збирає, а скажи ти мені, кому охота на ті збори ходити, ну скажи на милість, кому? Хто розумний на збори ходить, хто? Конешно – ніхто. Рощоту немає...
– А у нас не-е, – відповідає з радісною погордою другий дужий, простужений голос. – Сказано – зроблено, ніякої тяганини й бюрократизму. Призначили на вечір пленум і готово – як одна душа зібралися: електромонтер – Павло Матвійович, електротехнік – Гаврило Калістратович, провідчик – Серафім Митрофанович, Дем'ян Петрович, Свирид Павлович і я.