Така була одностайна думка всієї авдиторії. Така була й Льодина думка, і чи треба говорити, що тільки це й важило для Івана Петровича. Авдиторія галасувала, пищала, підстрибувала, ойкала, сміялась. Все це пророблювалось аж з надто достатньою енергією, властивою цьому прекрасному вікові. Льоля галасувала, пищала, підстрибувала, ойкала й сміялась не більш за инших, але Іван Петрович бачив і чув тільки її.
Потім, у період свого захоплення філософією, в добу мрій про створення єдиної, могутньої і великої системи світорозуміння, що мусіла змінити весь світ і принести щастя всій людськості — в цей період усвідомленого, самовідданого потягу до служіння їй, Іван Петрович, роздумуючи про той момент, коли оце його поривання так раптово втратило вселюдську широчінь та сконкретизувалося на одній-єдиній укоханій дівчині, — Іван Петрович утворив з цього приводу цілу теорію. Теорія виходила з установленої конечности та обмежености людської істоти й тому передбачала єдину можливість конкретного здійснення безмежних задумів тільки через певну конкретність, яка і є кохана дівчина. Ця теорія була конче потрібна Іванові Петровичу, бо инакше факт безперечної і цілковитої конкретизації його прагнень він мусів-би визнати за зраду безкінечности. Цієї теорії "служіння людськості через служіння коханій жінці", Іван Петрович дотримувався, аж поки не перестав любити будь-кого, поки не почав сумніватися, чи любив він кого й раніш, поки не поставив знаку запитання над самою любов'ю.
Тоді Іванові Петровичу ще ніякі теорії не були потрібні. Він любив уперше й не думав не тільки-що про людськість, втілену в його авдиторії, яку він зрадив заради єдиної Льолі, але не думав, не усвідомлював навіть, що до нього прийшла незнана любов.
В перерві між римською свічкою й хінським сонцем, коли Іван Петрович копирсався біля своїх приладів, перевіряючи їх стан, до нього підійшла Льоля, весела, як горобець, з очима, що горіли збудженням та цікавістю. Їй треба було враз пізнати всі подробиці: що це таке, як воно буде горіти, невже воно буде крутитися — не може бути! — чи довго-ж воно буде крутитися, в який бік крутитиметься, що таке там у рурочках, звідки він узяв усе це, звідки він усе це знає, чи може вона сама все це зробити, чи навчить він її і чому він такий розумний?
Іван Петрович, заллятий щастям, розгубився конче, серйозність його стала ще зосередженішою, а відповіді зовсім уривчастими. Експансивність Льолина робила його безпорадним, як курча у воді. Втративши властивість ясно бачити суть речей, він зробив глибоку трагічну помилку — пояснив поведінку Льолину найвигіднішим для себе способом. Її увага, так щиро виявлена, сповнила цілою зливою щастя його душу, що такого щастя ще не знала. Іван Петрович ще не зустрічав ніколи нікого, прекраснішого за Льолю, і ніколи нічия увага не була йому така дорогоцінна. І він захлинався цим потоком, цією зливою дорогоцінностей... І майже втратив мову.
Звернувшися з трьома чи чотирма десятками запитань і маючи від Івана Петровича далеко меншу кількість односкладових, малозрозумілих відповідей, Льоля враз насупилась, тупнула ніжкою, — зворушливо-тонкою ніжкою, — помовчала й обізвала Івана Петровича "букою"...
Потік дорогоцінностей зник так само раптово, як і виникнув. Самітність, що до сьогодні була сіра, як туман, а тепер стала чорна, безпросвітня й болісна, ринула в душу Івана Петровича. Незнана любов, що її навіть сам Іван Петрович не встиг усвідомити, дала йому щастя на півгодини і вже вимагала розплати. А платити за щастя можна-ж тільки стражданням...
Іван Петрович підпалив хінське сонце, підпалив просто з інерції. Він нічого не розумів, нічого не сподівався, нічого не хотів — відчував лише, що все загинуло, що навколо — безпросвітній, безнадійний морок.
Проте, хінське сонце, що вийшло надзвичайно вдалим, цей морок трохи розвіяло. Льолин гнів зник дуже швидко й ні трохи не вплинув на її захоплення хінським сонцем. Світосприймання Івана Петровича підносилося з безодні відчаю протягом двох хвилин горіння сонця дуже крутою кривою. І коли сонце згасло, ще продовжуючи крутитися та отруювати повітря задушливим газом, і коли Льоля підбігла до нього з новою серією запитань, Іван Петрович знову відчув, що в душі його палає сонце, яскравіше за всі хінські сонця світу.
І дивно — зараз Іванові Петровичу було далеко легше розмовляти з Льолею. Він до пуття відповідав на її запитання, точнісінько, як завжди відповідав учителям, а коли на закінчення свята затріскотіли й застрибали двором "жабенята", він стрибав, і кричав, і сміявся майже так само експансивно, як і инші діти, як і сама Льоля.
Страждання, що йому довелось зазнати, зробило сонце його душі лагідним і ласкавим. Він відчув можливість свою поведінку що до Льолі сповнити простотою й сердечністю, що завжди на них багате було його серце і що зараз вони його сповнювали аж надто.
І саме ці хвилини були найдорогоцінніші з усієї недовгої історії першої любови Івана Петровича...
Разом із Серьожкою вони проводили Льолю додому. Льоля й далі захоплювалась феєрверком та Іваном Петровичем. Серьожка повідомив Льолю, що Іван Петрович перший учень, і Іванові Петровичу схотілося розцілувати Серьожку. Проте, в ці хвилини Іванові Петровичу хотілося розцілувати ввесь світ... На те повідомлення Льоля відповідала односкладовим "так?". Це "так" було дуже ввічливе, холодно-зацікавлене і вимовила його Льоля протягом. Річ у тому, що сама Льоля була за малим не останньою ученицею своєї класи. Це Іванові Петровичу було невідомо, та коли-б і було відомо, не мало-б жоднісінького значення й не знищило-б холодку, що ним повіяло від Льолиного короткого "так".
Іван Петрович був чоловік і, хоч невиразно, але відчував, яке велике показове значення має оцінка від жінки чоловічих здібностів.
Все-ж таки це не завадило йому принести своє сонце додому. Лягаючи спати, по вечері, він радісно вирішив, що спати не буде, і в ту-ж мить заснув.
Надалі Іванові Петровичу вже не довелось зазнати таких радісних хвилин. Дальша історія першої любови його — це історія страждань, важких, гострих, тупих, бурхливих, німих, як відчай, але завжди болісних і завжди самітних.
Лише одного разу Іван Петрович — і то ледве-ледве — підвів завісу своєї потайливости й появив иншому свої болі. Цей инший був Серьожка. Іван Петрович обрав його, бо саме до нього він так болісно ревнував Льолю. Серьожка тішився її наявними симпатіями, до яких з височини свого п'ятнадцятирічного віку він ставився хоч із призирством, але вибачливо, бо потай йому ці симпатії лестили, як лестить кожному чоловікові викликане ним почуття будь-якої жінки.
Саме Серьожку обрав Іван Петрович, бо Серьожку любила його кохана жінка, і це підносило Серьожку на недосяжну височінь. Ревнощів, саме ревнощів, коли взяти на увагу все те, що сказали про це ті-ж таки поети й белетристи-прозаїки, в Івана Петровича, власне, не було. Я вважаю, що до складу ревнощів обов'язково входить заздрість до того, хто володіє жаданим скарбом, а в Івана Петровича здібності заздрити були майже атрофовані. Те, чому я дав ім'я ревнощів, був просто гострий біль, що його Іван Петрович почував лише тоді, коли бачив їх поруч, коли мав змогу порівнювати симпатії Льолі до Серьожки з її байдужістю до себе. Крім того, він болів душею за неї, бачучи неподіленість її почуття і вважаючи, що Серьожка, безумовно, її симпатії аж ніяк не варт. Проте, саме тому, якось увечері, повернувшися з садка, де вони були всі разом, Іван Петрович зважився сказати, що любить Льолю.
Серьожка поставився до цього дуже просто й тверезо. По-перше, вона не жінка, а дівчинка — 12 років, — так що все це страшенні дурниці. Він, Серьожка, ось уже цілий рік знає, що таке жінка, бо його просвітила й просвічує досі їхня покоївка Ганька. Так Серьожка віддячив одвертістю за одвертість... Потім він почав докладно з великим задоволенням юнака, що вперше оповідає про свою першу жінку, розкривати Іванові Петровичу таємниці "справжньої" любови.
Серьожка не був скупий на подробиці. Іван Петрович сидів мовчки й слухав. Він, звичайно, знав Ганьку — товсту, злегка вкриту ряботинням, кирпату й дуже кокетливу дівку. Якось здибавши його в дворі, Ганька погладила йому волосся й пригорнула його голову собі до пишних грудей, і тоді Іван Петрович почув дух її пахвів, що видався йому огидний.
Чи тому, що Ганька була така далека від жіночого ідеалу Івана Петровича, чи тому, що він, — не усвідомлюючи, чому саме, — Серьожчині детальні описи любовних таємниць сприймав, як щось дуже образливе для Льолі, якої образ весь час стояв йому перед очима, — так чи так, але голос стати, що був прокинувся в Івана Петровича так могутньо під час його пригоди з маленькою Ніною, зовсім не коханою, — цей голос зараз мовчав.
Іван Петрович весь час переживав образливо-гидливе почуття, відворотне майже до відчуття фізичного.
Терпляче, затиснувши зуби й насупивши брови, сидів він і слухав. Та коли Серьожка закінчив свою розмову, запропонувавши йому в дружній щирості "спробувати" з Ганькою, Іван Петрович підвівся, промимрив щось незрозуміле й утік додому.
Коли другого дня Серьожка покликав його до садка, де мала бути й Льоля, Іван Петрович відмовився. Бачити поруч Льолю й Серьожку після того, що чув він учора, — це було не в його силі. Досить було, що його уява невпинно малювала йому цю картину. Сил і на це не вистачало, і Іван Петрович заховався до повітки, де рубали дрова, забився в пилину між двома стосами, ліг ничма на землю, вкриту вогкуватими трісками й шматками кори, що пахли солодкуватим гниллям, і заплакав. Плакав він довго потім, не витираючи сліз, звівся навколюшки й спробував молитись, — тоді він був ще дуже релігійний. І молитва його була болісна, щира, незграбна. Іван Петрович врешті сам не знав, про що він молиться, — та чи й була б рація в цьому знанні?..
Після цього Іван Петрович зустрічався з Льолею декілька разів лише на короткий час. І тоді нестримно мучився й соромився. Серьожчину відвертість він сприйняв, мов якусь брудну стіну, що назавжди повстала між ним та Льолею, і те, що він все це знає, а вона ні, — примушувало його горіти з сорому, — немов це сам він збудував цей огидний мур...
Болісна й тяжка була перша любов Івана Петровича.