Парад планет

Мовляв, старший куди пошлють витворений за образом і подобизною їхньою. Хай би ототожнювали, хай би поклонялись грибку маслючку по городах і весях нашої великої пла­нети, — і сам Хома вже якось стерпів би поклоніння та обожнювання, й Мартоха б призвичаїлась, і правління колгоспу "Барвінок" було б поставлено перед доконаним фактом. Але ж...

Але ж до чого додумались фанатичні хомопоклонники? В джунглях і преріях, у піщаних пустелях і на коралових атолах, у тундрі і в субтропіках — скрізь стали виго­товляти погруддя Хоми. Виготовляли з міді й заліза, з мармуру й граніту, різьбили з дерева й випалювали з глини. Багато хомопоклонників надсилали свої вироби у Яблунівку, За короткий час у селі зібралося стільки по­грудь старшого куди пошлють, вони так рясно заполонили вулиці, що ні пройти ні проїхати. Погруддя стояли на подвір'ях, на городніх межах, по левадах. Дехто висад­жував погруддя на хату чи на хлів. Іноді сам Хома, кваплячись на тваринницьку ферму, не відав, де й ногою ступити.

— Чого ти, Хомо, сердишся на ті свої погруддя? — сміялась рідна жінка Мартоха. — 3 них хоч і користі нема, зате й клопоту катма: не п'ють, не їдять — по­ставали та й мовчать!

— Село без вікон та без дверей — отож і назбирало стільки гостей. Але ж вони, мої боввани, звикнуть у гостях, то й дома не захочуть,— відказував Хома.

— Гадаєш, посідають за нашим столом та й будуть розмахувати постолом?

— Еге ж, як оті злодії, що на злодіях їдуть і злодіями поганяють. І треба ж було сподобитись такої честі, що тешуть мої погруддя з каменю й рубають із дуба, вили­вають із бронзи, га!

— Бачу, Хомо, що ти їх любиш, а кишеню бережеш. До чого додумались у Яблунівці, де мудрі ніколи не лізли під стіл, де скільки голів, стільки й умів? Спершу ставили бовванів по межах та рівчаках, топили по кала­банях і викидали на пустирища. Але хтось із сільських Довгожителів, оті мудрі, що безумному з дороги вступа­ються (дідок Бенеря чи дідок Гапличок), порадили бовванів бити по головах, а з побитих шматків звести корівник новий для худоби. 1 звели в стислі строки! Славний вдався корівник. Хомі теж випало тут поратись коло товару. Не міг чоловік намилуватись приміщенням для артільних корівок, званих чи то Асамблеєю, чи то Квитанцією, чи то Ревізією. І чудо ж яке — стіни викладено із гранітних голів старшого куди пошлють, що поглядали на живого Хому неживими гранітними очима чи посміхались до нього лукавими гранітними губами. Куди в корівнику ступить грибок маслючок, а з усіх боків, із усіх кутків сам на себе грибок маслючок дивиться, сам собі всміхається, аж моторошно.

— Хай тобі грець! — інколи мимрив Хома.— Либонь, у нашого діда капелюх не по-капелюхівськи.

Напевне, чорт сім пар чобіт стоптав, поки до пари зібрав Хому та Мартоху, то, спитаєте, як їй велось, коли бовванів били по Яблунівці? Спершу й сама помагала трощити на друзки, й рук своїх теж доклала до корівника, а потім у сльози вдарилась.

— Хомонько мій,— лебеділа по вечорах у хаті,— щоб мені руки всохли, коли ще вдарю якого боввана. Е-е, либонь, у них живу душу вкладено, бо коли б'єш, то плачуть кам'яними чи дерев'яними сльозами, бо зітхають залізними чи мідними голосами, бо стогнуть глиняним чи дубовим стогоном. Та хай їх грець поб'є, а не я!

Не тільки у Яблунівці чи у Великому Вербчому го­моніли, що ніхто з богів чи пророків за життя не плюн­дрував своїх храмів, не нищив культових зображень, ото тільки божок грибок маслючок у "Барвінку" до такого додумався. Чутка, що Хома б'є бовванів, гайнула по світу, і вже до Яблунівки перестали надходити ідоли від хомопоклонників, хоча, звичайно, самих хомопоклонників не поменшало, а, може, навіть побільшало. Побільшало з тієї причини, що Хома в розквіті найчудесніших діянь виступив і проти культу своєї особи, й проти канонізації свого імені.

Хто міг прочитати потаємні думки старшого куди по­шлють, котрий удався до такого войовничого атеїзму? Либонь, текли вони в отакому руслі: "Е-е, не хочу бути отим богом, якого можна й за гроші купити. Жодна дівка не прийде на мене молитись, а тільки гайне на хлопців дивитись. Не хочу, щоб на мене дивились, а чорта бачили".

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

де мовиться про химерний сон грибка маслючка, начебто він на районному ярмарку за грубі гроші купив собі чорта на шию, а той чорт обернувся на рідну жінку Мартоху, а рідна жінка Мартоха постала перед чоловіком така, що словами не передати

Той, хто прочитав книгу першу "Позичений чоловік" та книгу другу "Приватне життя феномена", має добре знати про виняткові здібності всесвітньовідомого грибка маслючка з яблунівського колгоспу "Барвінок". Усім за­пам'яталось, як він порятував рідне село під час потопу. А волоські горіхи, що спричинились до небаченого порозумнішання старшого куди пошлють, коли йому від­крилась мова худоби на фермі, мова птахів і зела, а що вже казати про те, що людське потаємне життя стало для нього явиною! Принагідно згадаймо й про те, як його начебто висували на роль першої снігової людини, з кот­рою мали ввійти в контакт не десь там у Гімалаях чи в Андах, а таки в Яблунівці. Згадаймо також, як його начебто збирались тренувати на космонавта, щоб нарешті й представник колгоспного селянства побував на довколоземній орбіті. Не забудьмо й про той факт, що Хома, либонь, у своєму індивідуальному користуванні мав літаючу тарілку, яку пошкодував позичати сільській спе­кулянтці і пройдисвітці Одарці Дармограїсі для її гендляр­ських транссибірських чи транспівнічних мандрів. А ще ж і вікопомне мовчання позиченого чоловіка перед його екстра­ординарною поїздкою до Америки, а ще ж його подиву гідне поводження з радником американської адміністрації, а ще ж і його посильна участь в утвердженні псевдоідей рухомого театру та рухомого живопису. Гай-гай, скільки таємничого й загадкового в житті і діяннях звичайнісінь­кого рядового колгоспника!..

Отже, того пам'ятного ранку Хома Прищепа прокинув­ся, згадуючи нічний сон: як за свої грубі гроші на ярмарку в районі купив чорта на свою шию, чорта з блискучими ріжками та з гостренькими ратичками, а той чорт уві сні виявився зовсім не чортом, а рідною жінкою. Після такого сну грибок маслючок неначе м'яло облизав і кри­чить із заплющеними очима:

— Гей, ти, за Хомою Хомихо, й чого мені отаке наснилось лихо?

Розплющився, а Хомиха стоїть коло печі з рогачем, брови летять над очима, наче чайки над морями, й вуста її схожі на молоденького усміхненого місяченька.

— Яке лихо? — питає жінка, й слова ж її такі солодкі, хоч у кутю замість меду їх сип.

А Хома з ліжка дивиться на жінку біля печі — й очі його ширшають і ширшають, наче зсередини надимаються, вже, либонь, третину обличчя зайняли, вже, дивись, на обличчі не вмістяться й попадають на долівку, як полу­миски з мисника. Й не озивається, наче голос йому вкрадено шахраями й пропито ні за пучку рубаного тютюну.

— Чи ти, Хомо, лигнув язика з радості, що на долонях волосся проросло, й не хочеш признатися? — сокоче Мартоха.

А рот у хазяїна мовчить, як ота зозуляста курка, що навіть із пір'ям здохла.

— Ти, Хомо, зранку якийсь наче письменний, тільки не друкований.

Очі в Хоми скачуть, наче собаки, що на Йордань по слизькому льоду біжать.

— Та що, чоловіче, з тобою сталось, що ти вже і не підтакувач, і не суперечник?

Звівся грибок маслючок із ліжка, наче п'яний відірвався від бочки з брагою, по хаті сюди ник, туди ник — і все до жінки приглядається, як би приглядався до хвіртки без брами та до вікон без шибок. Далі скрадливо підступив до господині, обмацував, бубонів:

— Ге, либонь же, два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка...

— Чого ти, Хомо, такий, що тебе ні до сака, ні до бовта? Ось рогачем уперіщу, то матимеш ума стільки, як нема!.. Ото позичився Одарці Дармограїсі за телицю!.. Ото знатимеш, як мати за пасію аж французьку горлодерку!.. Ото знатимеш, як по гемонських Америках їздити, бо раз дурень — вдома сиди й кругом гляди!..

— Хоч би ти, Мартохо, і як пащекувала, а воно світиться!

— Яка холера світиться?.. Хе, розумний, як Соломонів патинок!.. Де світиться?

— Та сяйво світиться довкола твоєї голови, Мартохо!

— Цур тобі й пек, чи не буря тебе вивернула? — Й Мартоха злякано мацнула пальцями свою голову й так скривилась, наче боялась опектися. — Яке сяйво?

— Немов тобі в голові свічечка горить ота, що сама гола ходить, а за пазухою сорочку носить, а над волоссям срібний дим стоїть.

— Срібний дим, кажеш?

— Ага, отой півень, що сидить на осиці, підняв угору косиці.

Мартоха злякано в дзеркало полупала — і в неї від перестраху одмінилось: і хапун, і сапун, і над сапуном моргульці, і над моргульцями галява, і над галявою ліс. Далі від дзеркала до Хоми обертається — й оті її круг­ленькі й маленькі, якими до неба докинеш, а через хату не перекинеш, уп'ялись у грибка маслючка, мов кажани:

— Яке сяйво? Ти в собак навчився брехати чи сам собак учиш? Я не бачу...

Й заплакала Мартоха, а Хома вражено водив очима, наче злодій по ярмарку.

— Ой, людоньки, кожен би сказився після тієї гидольної Америки. Сказився й Хома, а тепер хоче кіз кувати, сам себе підводить, мов дурного під монастир. Це ж, Хомо, тобі лікуватись треба, хоч, може, ніякі ліки й не зарадять.

— Та правду кажу: сяйво! — гримнув грибок маслючок голосом, наче ціпом по залізному току.

— Чи я свята, щоб у сяйві ходити? — схлипувала Мартоха, поглядаючи в дзеркало й ніякого сяйва не ба­чачи.— Хіба я Божа Матір? Чи великомучениця? Я — Мартоха!

— Та не брешу: німб! — ударив чоловік голосом, наче громом у грозу.

— Стерявся розуму, тепер нема в мене годувальника й заступника, тепер він уже як отой клад, що хто не покладе, відти не візьме!

— Повір, Мартохо, я не той Хома, що і в світі нема, сяйво бачу.

— Е-е, був ти чоловік як чоловік, поки в тебе хомопоклонники не завелись, ото вони й пошили тебе в того хазяїна, в якого з воза й колесо украдуть.

Укмітив Хома, що до рідної жінки говорити — як до того пня, і, не вмиваючись і не снідаючи, надумав дати драла з хати. Обернувся в порозі — стоїть Мартоха, за ріжок столу рукою тримаючись, а довкола її голови про­зоре сяйво срібне куриться, наче димок над згаслим ба­гаттям, наче туманець у лузі, хай би трясця побила Мартоху, котра не вірить і сама не бачить свого німба!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому грибок маслючок бубонить що попадя ("Не клюй, курко, крупку, не кури, турко, люльку"), а також ідеться про те, що він бачить наскрізь зоотехніка Трохима Невечерю

Лихий, мов смалений вовк, якому на хвіст мисливці сипнули солі, вже за ворітьми Хома звів очі від землі.