Тоді сестра каже, йди у восьмий клас, якось потягнем, аби рік не пропав. З першого вересня пішов у восьмий клас, а з першого жовтня, дивлюся, оголошення по місту: при медінституті відкривають училище, ввечері вчимося – вдень практика, хто відмінно складає, беруть на перший курс без екзаменів. І я пішов, здав екзамени, провчився півтора року, отримував стипендію, дуже любив медицину, до мене вже, як до лікаря, люди ходили на консультації. І ось на другому курсі знову оголошення по місту: "Добро пожаловать на Южний Урал! Шесть месяцев учиться: сталевари, монтажники, 2000-2500 рублей зарплата". Я як загорівся, поїду! Кинув інститут, приходжу на Софіївку, там такі собачі кожухи – вербовщики за дітьми. А ніхто не приходить, хто дітей буде посилати, я прийшов.
— Що скажеш…
Салом закусують, як нині пам‘ятаю, кубиками нарізаним, самогонка.
— Давай свідоцтво про народження,
оформляйся…
Документи в медінституті, йду, в головному корпусі завідувала частиною жінка, біла і худа, що ходила у військовій формі. Побачила мене здалеку.
— Ребрик! Ти чому на заняття не ходиш?..
Кажу:
— Я вже не буду, їду в Магнітогорськ.
— Куди-куди?.. І чого…
— Сталь плавить…
— Ану, ходи сюди…
І кличе мене до свого кабінету.
— Так ти сталь єдєшь плавить, лікарем бути не
хочеш… Так ось, нас є тут двоє, я тебе зараз закриваю, їсти буду приносити, а вчителям віддавати під розписку…
Під чесне слово пообіцяв, що сталь варити вже не їду, вона мене відпустила і я відразу драпака до вербовщиків.
— Не віддає документів…
— Да пускай она подавится, поєдишь так, без
документов…
Відправили мене на Софіївку, де тепер психлікарня, написали довідку, щоб лікар визначив скільки мені років, аби паспорт видати, лікар написав усе так, як йому сказали. Постала нова проблема – довідка про стан здоров‘я, комісію медичну треба пройти. А ми по всіх лікарнях проходили практику протягом півтори року, лікарі мене знають: і ті, що викладають у медінституті, і ті, що по клініках.А вже таких, як я, зібралося 17. Проходимо комісію, в кінці всі здорові, а в мене такими великими буквами, мало не на півсторінки, написано "не годен". Я в сльози, і з тим "не годен" знову до вербовщиків.
— Ну, а ти хочешь єхать?..
— Хочу!..
Порвав ту довідку.
— Поєдешь…
Так опинився я в Магнітогорську, ніякого сталеплавильного там не було. Плотніки, штукатури, бетонщики. Закінчив ПТУ, працював і дійшов призовного віку. Направили в школу радистів на передармійську підготовку, а там проявив добрі якості, отримав третій клас. А добрих радистів, прийшла рознарядка, направляли на начальників зв‘язку ескадрильї в авіацію, в графу "добрий радист" потрапив і я. А це вже хрущовська відлига, це вже Сталіна викидають з мавзолею, друкується Солженіцин, той Померанцев цілий, уже легше стало дихати. КГБ підпорядковують Раді Міністрів, скорочують, репресовані вже не є "ворогами народу", воєнкомат відправляє мене у військове училище в Спаськ-Дальний у Приморський край і отримую професію начальника радіоприйомного вузла ВЧ-22655, а оскільки там здав на другий клас, дістаю направлення в суперавіацію, розвідку дальню радіолокаційну, ми виявляли слабкі місця в протиповітряній обороні США. Від Аляски до Маніли вели радіолокаційну розвідку, я літав радистом на важкому літаку-бомбардувальнику розвіднику ТУ-16. Літали два дні на тиждень, один політ вночі, один удень, кожен – скидання бомб. Після навчального польоту наш літак опускався на висоту, що невидима для локаторів, і проникав на територію США. Того дня літали в себе, з бомбами на острів Врангеля. То величезна територія, де не ступає нога людини, по кутах – військові з відповідною апаратурою, п‘ятий пункт збоку, командує цими чотирма і тримає зв‘язок з літаками. На полігоні закопано величезні залізобетонні плити, щоб локатори з літака бачили ціль. Відбулося скидання, дають координати – в ціль, чи мимо. Ми скинули і вже мали повертатися під Владивосток, коли це раптом замість кисню в кабіну пішов дим. На борту в бомболюках стоїть КПЖ — "кислородний прибор житкостной", шість чоловік екіпаж і для кожного є бочка, а від неї йде трубка. В кабіні редуктор, який перетворює рідкий кисень у газоподібний, ним і дихаєш. Звідки вз‘явся дим замість кисню, так і залишилося загадкою. Доповіли на землю, поступила команда покинути літак. Катапультувалися. Два радисти, два штурмани, два пілоти. Я, як начальник зв‘язку, летів з командиром ескадрильї, радист був молодший сержант зі строкової служби, через місяць дембель. Він загинув. Висновок експертів був таким: радист вистрелився і при цьому втратив свідомість. Видно, тримався за сидіння. А там складна система, за сидіння триматися не можна, бо воно відкриває парашут. Коли тримаєш за сидіння, все це не спрацює, ну і просвистиш до землі. Експерти встановили, що в льоду океану було п‘ять дірок більшого діаметру і одна меншого. Меншого тому, що шосте крісло було важчим. П‘ятеро нас залишилося, і через якийсь час нас позбирав вертоліт. Через два тижні я повністю осліп, за мій зір боролися кращі лікарі і зробили, як було сказано, все, що могли. Три відсотки зору повернули, отримав на вибір усі міста Радянського Союзу для проживання. З армії комісували, вибрав Івано-Франківськ, дали простору квартиру в старому польському будинку неподалік кінотеатру "Комсомолець". Завершувався шостий рік моїх польотів, а починався мій новий етап.
2.
Ми проминули за той день немало станцій і полустанків. Окремі ніби всміхались, чисті й охайні, підведені під новий стиль, а так, здебільшого траплялися обдерті, давно не білені хати, почорнілі вікна і паркани. Напівзруйнована стіна серед лопухів і лободи. Певно, колись там була ферма, тік, господарський двір, кипіла робота, заробляли люди зарплату, вчили дітей в інститутах, будували оселі й дороги. Тепер заростали ці села дивними, подібними на великі кучері на нестриженій голові, деревами. Нас чекав ще кордон. Стоянка серед поля, в очікуванні митників і прикордонників, при вимкнених кондиціонерах поїзд перетворився в душогубку. Від бабусь й дідусів, де проводили літо, з України в Петербург повертались малі діти. Зранку вони бігали вздовж коридором, грались й сміялись. Тепер сиділи на колінах у молоденьких мам і плакали.
— Не плач…
Погладив я по голівці хлопчика, що їхав з мамою з Хмельниччини.
— Зараз вони прийдуть, і ми поїдемо…
— А чому їх так довго нема?..
Я й сам не знав, чому так довго. Ті, що їздили часто, попереджали:
— Як вони прийдуть, сидіть спокійно, але не в
розвалочку, це може не сподобатися їм…
Молода мама хлопчика, що плакав, розповідала, що має він астму, а тому кожного літа возить його до батьків. Що добре їм було, де кожного ранку парне молоко і все своє з городу. Але відпустка закінчилась, пора повертатися в край, що раніше був для неї чужим, а тепер став ніби й рідним. Пройшли прикордонники, два високі молоді хлопці у формі, пройшли митники. Ні за що не вчепилися, сиділи всі так, як належало, не в розвалочку. Поїзд наш рушив, хлопчик, що жваво провів день той у рейвахах у коридорі, заснув на колінах у мами. Ми з Богданом Васильовичем пішли до вікна.
— Наприкінці 62-го повернувся сюди, дали
квартиру, дали роботу, працював у ДТСААФ, готував призовників до армії, викладав радіотехніку в радіошколі. Досі розповідав про той період, що я нібито чисто "совєтський чоловік", як усі ті з Росії. Але добре пам‘ятав і той час, коли тут ходили наші повстанські бойовики, всі ті чекістські облави. Ось саме на Різдво, тут, біля Станіслава, на мосту чекісти примусили нас співати пісню про Сталіна. Ми з вертепом ішли, я Стрілець був, на чолі тризуб, як вони того не помітили, не знаю. Ми тоді боялися, шо вони поламають вертепний наш одяг, а то після війни, тяжко було дістати папір той, щоб поробити Ангелам крила, Королям, Князям корони золоті. Ми в Княгинин ішли колядувати по хатах, і нас примусили співати про Сталіна. "…Із-за гір, та з-за високих, сизокрил орел летить…" І ми співали, бо їх багато було, чоловік десь двадцять. І все це я добре пам‘ятав. У Магнітогорську, в армії, все ніби відійшло на задній план, а коли почалася "відлига", коли почали відкривати сталінські злочини, тоді все відродилося, постали всі картини з дитинства. Згадалося, що вони творили, і батько мій, і як села горіли. Коли повертався на Захід, після авіакатастрофи, то думалось: правда, був Сталін, нароблено стільки горя, перебито стільки людей, але теперішнє керівництво ніби визнає, просить пробачення. Мертвих не повернеш, але більше такого не допустимо, думав я, а коли приїхав до Івано-Франківська, почав придивлятись, як живуть люди. Був суспільно активний, мабуть, пішли за мною документи з армії, включили у товариство "Знання", їздив разом з групами лекторів по районах, читав лекції. Але приходить сестра. Руки потріскані, вкрадена в‘язка соломи чи сіна, це і є увесь її заробіток. Найбільше вразило, що в нашому педагогічному інституті викладали російською мовою. Мінявся і політичний курс, з‘явилися фільми про Сталіна, почали його виправдовувати. Війну виграв. На автомобілях, особливо легкових, на задньому вікні почали з‘являтися портрети Сталіна, обличчям на вулицю. Все це викликало спротив, ріс протест. З огляду на молоді роки, наївно думав: там, у Кремлі, не знають, що тут твориться. Вирішив допомогти їм, почав писати. Дописався до того, що мною зайнявся КГБ.
— Може, вас робота не влаштовує…
— Може, у вас погана квартира…
Мене ще більше обурило, що це в них оті листи, які я відправляв у Кремль. Саме тоді і усвідомив, що в цій країні нічого не змінилося, що повертаються сталінські часи і почав шукати таких, як я, бо, думаю, одному тяжко, але є десь люди, ОУН, напевно, залишила своїх тут до пори до часу. З такими думками і розпочав ці свої пошуки. В ратуші, як би й тепер, був краєзнавчий музей, там випадково познайомився з не то водієм, не то кіномеханіком, що їздив звідси і крутив по селах атеїстичні фільми. А, окрім того, коли він їздив по селах, то збирав ще стару літературу, книжки, яким поставили клеймо "націоналістичні", привозив у ратушу і цілими скиртами складав їх на горище. Якось, знову ж таки випадково, потрапив туди і побачив ці скирти книжок.