А кругом буйна, зелена трава та незнані, пахучі квіти.
Що далі, то стали минати виноградники на узгір'ях, пальмові гаї. А зірка стояла перед ними завжди на одному місці, і здавалося, що ось-ось вже доженуть її. Проїхали вулицями білого містечка з плоскими дахами на домах. Та в містечку видно всі спали і ніхто їх не помітив.
А тоді звернули вбік зі шляху, поміж скелисті гори. І там побачили вхід до печери. А ясна зірка, здавалося, зависла над самим її входом. Та не знати було, чи ясніша була зірка вгорі, чи те світло, що било з печери.
Пристанули. Томир зіскочив з коня та прив'язав його до оливного дерева. Вовки поклалися кругом, складаючи свої голови на витягнені передні лапи.
Ввійшов Томир туди, звідки било так багато світла. І тоді побачив, що він не сам. Він стояв у юрбі людей, великих і дітей, бідних і багатих. А світло, що його видно було здалека, било від лиця білої Матері, що держала в руках кучеряве Дитятко. Лагідний Чоловік похилявся над ними,
А прихожі складали дари до стіп Матері: пастухи у шкірах звірів, перевішених через рамена, давали козятка та ягнятка. Жінки клали хто кухлик молока, хто міток прядива, кланяючись побожно. А якісь князі у блискучих коронах складали такі дивні дари, що Томир їх ніколи й не бачив і не знав, що це таке.
— А що я дам? — заклопотався він нараз. — Ці Мати з Дитятком такі прекрасні, що я готов їм віддати все... Все що маю. Тільки ж я не знав і не приніс нічого...
Та враз згадав той глечик колива, що його все ще тулив до свого кожушка, хоч і не завважував цього.
— Якби баба побачили це Дитятко, певно не жаліли б, що я Йому це коливо на щастя та на долю віддам! Нехай і в його хатку прийдуть всі наші предки! — подумав.
Підступив жваво до Матері, впав на коліна та став бажати так, як нераз чув, бажають по звичаю з колядою:
— Казали Тебе вітати мої батько, мати та весь рід, — почав тремким голосом, — та передали коливо, з доброї пшениці, що її власними руками зростили, та з меду, що працьовита бджілка за все літо назбирала, та з ярого маку, що по полях червоніє. Прийми ж це коливо та споживай його на щастя, на здоров'я, на весь рік та на весь
довгий вік!
Взяла Мати мальований глечик в руки та промовила:
— Вдяка тобі велика, молодче Томире з-над Бористена9), що приніс ти мені та Дитятку Божому дар землі твоєї та роду твого! За те зробить вас Мій Син своїми лицарями, поставить вас на грані поміж Сходом та Заходом, поміж Добром та Злом. І дасть Вам силу в ім'я Правди проти Неправди змагатися і перемогти!
І ще раз поклонився низько Томир Матері й Дитяткові. Бо це ж був перший поклін української землі Новонародженій Правді!
1) Коливо — так називали наші предки страву, що її сьогодні звемо кутею та споживаємо на Святий Вечір перед Різдвом.
2) Топтати ряст — значить прожити одну весну. Отже Томир закінчив десять років життя.
3) Глечик — горщок з випаленої глини.
4) Коляда — свято, яке наші предки-погани святкували приблизно в час нашого Різдва.
5) Греки живуть на південь від України за Чорним морем. Грецькі купці часто подорожували в ті часи Україною. Тоді ще грошей не знали, отже торгували так, що вимінювали товар за товар.
6) Борть — тепер називається вулик. Це хатка для бджіл, куди вони приносять мед. Борті були звичайно вижолоблені з пня дерева.
7) Очевидно, це були якісь "чари", щоб наворожити добру долю. Але про них розказувати не годилось, щоб не втратили через те сили!
8) Дажбог — у ті часи, поки прийшла Христова віра на Україну, наші предки вірили в різних божків. Дажбог був божок сонця і врожаю. Лада — богиня весни, порядку й щастя.
9) Бористен — так тоді називали ріку Дніпро.
ГРУДКА ЗЕМЛІ
— Тпру-у-уу!.. задержав коні візник Максим. — Не для коляси1) пана генерального писаря оці всі яри2), степи та балки3)!
А поки візник нарікав, відчинилися з лоскотом двері коляси і малий Грицько Орличенко4) вискочив з розгоном на траву. Ах, як добре побігати після цілоденної їзди!
Над правобережним3) степом заходило сонце, а від річки тягнуло прохолодою. Грицько став цікаво розглядатися, що діялося кругом. А діялося багато: запорожці6) вже розкладали багаття на дні яру. Глибоко, так, щоб московська погоня не завважила диму. А на малій площинці на узбіччі яру ставили сердюки7) намет для гетьмана Мазепи. Шведи8), як звичайно, держалися оподалік. Двірський медікус короля Карла9) роз'яснював кільком старшинам, що рана на нозі їх величности гоїться щораз краще.
Все було таке барвисте, таке цікаве! А от в колясі треба було сидіти тихо і навіть говорити не можна було, щоб не розбудити найменших Михайлика і Варки. І Грицько сидів тихо. То тільки молодша від нього Настунька хлипала щораз: — Мамо, їстоньки! . .
"їстоньки" було що. Тільки Настуні не смакували паляниці10) з чорної разової муки. Тих паляниць накупили слуги досхочу в останньому селі. Та Настуня не могла забути білих пампушків з медом, що їх їла дома, в Орликівці11). А тут пампушків не було. Зате баба Мокрина страшила Настуньку, що коли не втихомириться, прийде цар Петро12) і забере її геть. А тоді Ганна, дружина генерального писаря Орлика починала знов втирати сльози та просила бабу, щоб не згадувала царя Петра. А то ще чого доброго накличе справді москалів! І Грицькові було жаль, що мама плачуть. А мама плакали майже весь час, ще від Полтави13).
Отак було в колясі. І якби не те, що Грицько з батьком домовилися, що козакові не годиться плакати, то нераз і Грицько може заплакав би.
А тут, надворі, свіжий вітерець і пахне п'янко степова трава. Задивився Грицько на гетьманський намет14).. . Туди б зайти та хоч одним оком поглянути! Ясновельможний пан гетьман приходиться Грицькові хрещеним батьком, але навіть сам Грицько не сміє його турбувати. А хотілося б побачити його, щоб опісля хвалитися Настуні:
— Е, а я бачив сьогодні пана гетьмана, а ти ні, є!
Придержуючись руками сухих жмутків трави, Грицько виліз аж перед сам намет. Тут метушилися слуги, зносили в намет з возів якісь коробки, позвивані дорогі килими, гетьманські пишні шуби. Грицько тихенько підсунувся аж до входу.
Нараз із намету вибіг гетьманський чура15). Трохи не збив Грицька з ніг!
— І чого тобі тут волочитися, людям проходу не давати? — накинувся він на малого. Але коли пізнав Орличенка, серце йому пом'якло:
— А, це ти? Без діла блукаєш?
— Я... — і Грицько не знав, що йому далі відповісти.
— Я саме й хотів спитати, чи не можна б чим допомогти!
— видумав швидко і сам зрадів.
— Багато ти поможеш! — буркнув знов чура, відгортаючи споченого чуба. — Та коли хочеш — ось тобі кубок16), принеси води ясновельможному. А я побіжу по медікуса17). Не здоровиться нашому ясновельможному, ой, не здоровиться!
І чура погнався вітром, а Грицько так і залишився з дорогим кубком у руках. Стиснув кубок обидвома руками і пустився бігом на дно яру до річки. Та нелегко було зачерпнути води з високого берега! Грицько постояв, поміркував, присів, а далі і поклався на березі. Вже простягнув руку, коли важкий кубок нараз висмикнувся йому і поринув на дно. Грицько неначе обімлів зі страху. Лежав нерухомо і слідкував очима, як кругом кубка розходилися мутні круги води і як він щораз глибше поринав, аж поки його не стало видно.
— А ти що таке цікаве там побачив?! — залунав нараз над ним бадьорий хлоп'ячий голос. Грицько, не оглядаючись, ледве вистогнав зі здавленого горла:
— Кубок ясновельможного потонув! — І враз серце Грицькові стиснув такий жаль, як може ще на руїнах Батурина18) минулого року.
— Кубок?! Та ми його зараз дістанемо! — і щось шугнуло попри Грицька та плюснуло у воду. А ще хвилина —
і перед ним стояв хлопчина, трохи старший за нього, у драній одежині, що вся стікала водою.
— Ось тобі твій кубок! — промовив весело. — А ти вже плакати хотів!
— Я не плачу! — надувся Грицько та сягнув рукою до лиця, чи там справді не було якої непослушної сльози.
Та хлопчина вже зацікавився чим іншим:
— То кажеш, цей кубок справді гетьманський ?
— Так, я хотів принести у ньому води напитися ясно вельможному...
— Отакої! То ти ясновельможному хотів набрати такої води з намулом, а може і з жабами! — і хлопчина знов розміявся від вуха до вуха.
— А деж іншої взяти? — спитав Грицько і розклав безпорадно руками.
— Та ось тут джерело чисте, холодне! А він, роззява, хотів з річки брати! — Поки Грицько доглянув, де джерело, хлопець був вже там. Вилляв брудну воду, сполоскав кубок та набрав чистої, джерельної.
— Ну, тепер ходім!
Взяв Грицька за руку і разом подерлися з яру вгору. Грицькові подобався цей хлопчина і він дав себе вести. Так і добре було; Грицькові чобітки весь час ковзалися по стрімкому узбіччі. Аж пристали, щоб відпочити. Грицько спитав:
— А як тебе звати?
— Левицький, Грицько19).
— Я теж Грицько, Орличенко. Ти звідкіля?
— З Маріївки.
— А я з Батурина. Мої мати зі сестрами та братом ось-там у колясі.
— А я до запорожців пристав. Вони добрі!
— І не боїшся сам? — дивувався малий Грицько.
— Кажу ж, що не сам, а з козаками! — відповів більший Грицько ніби весело, але чоло його захмарилося.
— Я знаю, що козаки добрі. — похапцем додав Грицько. — Вони разом з ясновельможним стали проти Москви і боролися хоробро!
Дійшли до намету і менший Грицько відхилив обережно важку оксамитову завісу, що закривала вхід. У наметі був вже разом з іншими старшинами і батько Грицька, генеральний писар Пилип Орлик. Гетьман сидів на скриньках, плечима спершись об щоглу намету. Лице його було жовте, мов віск у церковних свічах. Медикус держав гетьманську руку та слідкував за живчиком, а всі старшини стояли зажурені, такі зажурені, що батько навіть ніби не завважив Грицька.
Малий Грицько віддав гетьманові поклін, як годиться, та простягнув кубок з водою. Гетьман усміхнувся, взяв кубок, напився, і здавалося Грицькові, ніби зразу повеселішав від того:
— А, це ти Грицьку! Спасибі тобі, дитино, що мені води приніс, труду не пожалів...
— Для вас, ясновельможний пане гетьмане, я нічого не пожалію! — промовив Грицько, немов із самопала вистрілив. Аж всі старшини усміхнулися, хоч мабуть не до сміху їм було!
— В тебе, Пилипе, син удався! — звернувся ясновельможний до батька. — А ти, Грицьку, вчитися любиш?
— Люблю! — і Грицько спаленів аж по вуха.