Блідий такий, аж страшний!
— Нас сьогодні вивозитимуть, Параню! Вже під сільраду ціла валка вантажників заїхала!
А мама, як почула, так і впала навколішки перед іконою10) Матінки Божої Гошівської:
— Ой, Мати Божа, рятуй нас, рятуй! Куди це вони, нелюди, нас із рідної хати беруть?!
Та не тільки мама плакала! Кругом лунав селом плач, ревіла налякана худоба і гуркотіли мотори вантажних машин. Та нараз весь той галас заглушило щось неначе грім.
А на другому кінці села озброєні большевики вже гонили силою людей в авта. Грім повторився, тільки ніби якийсь уриваний, дивний такий... Батько, як тільки почув його, відразу мов прояснів:
— Чуєш, Параню, стріляють! Отам від Вільшини!
Може, це наші повстанці?
— Ой Боженьку, коби ж повстанці! — застогнала мама.
— Недаром їх пастух Ілько вчора в лісі бачив! Може, ще нас вислухає Мати Божа!
А постріли все густішали, і вже видно було, як із лісу виступав розстрільною загін повстанців. Большевики спершу мов зніяковіли від несподіванки, а потім кинулися відстрілюватися, залишаючи людей біля возів. Закипів бій.
— Ховайтеся швидко в льох! — крикнув батько.
— А я іду... я їм теж ще покажу! — і як стояв, з косою на плечах, вибіг із хати.
Мати стала поспішно здіймати ікону зі стіни, щоб заховати зі собою, і час уже було, бо ось навіть у вікно брязнула одна кулька.
Мати не бачила, як Гану ся, що сили стало, погналася в стодолу. В дівчинки була лиш одна думка: там її прапор, а його ж треба буде, коли повстанці прийдуть! Хильцем пробігла подвір'я, хоч кулі свистали над самою її головою. Добігла до стодоли і почала швидко добиратися до своєї криївки. Дісталася туди, схопила прапор, сховала за пазуху. І знову стало тепло і так спокійно на душі... Уже була при воротах стодоли, як почула зовсім близько крики та стрілянину: бій ішов на самому їх подвір'ї. Вийти зі стодоли — про це й гадки не могло бути! Прилягла на сіно і ждала. Та нараз — що це? Якийсь дивний тріскіт... Щілинами у стрісі почав находити в стодолу їдкий дим. За димом появилось і полум'я, і вже на горищі почало займатися сухе минулорічне сіно. Так, мусіло десь загорітися від гранат!
А гамір битви не вгавав. Чути було оклики "Слава". Чути було прокльони большевиків, стогони поранених ... Гануся забилася в куток стодоли, щоб лиш найдальше від огню! Та й тут душив дим і ставало дуже-дуже гаряче.
Здавалося, битва вже пересунулася трохи дальше, а дим так душив! Гануся почала добиратися до дверей, а іскри з горіючого сіна вже падали на неї і пекли так болюче! Ще кілька кроків! її волосся починало займатися, рукав сорочки затлівав... А вона все думала: "Щоб лиш урятувати прапор! Його ж буде треба!"...
Ще крок — і всією силою Гануся наперла на ворота і вискочила на двір...
***
Під церквою найстарший дід у селі вітав повстанців хлібом та сіллю.") Хто не гасив вогню, що кинувся по селі від Ганусиної стодоли, той прийшов побачити наших стрільців. Жінки виносили їм їжу, діти розглядали кріси та примірювали шапки-петлюрівки.") Навіть собаки — і ті не гарчали, а радісно скавуліли та лестилися повстанцям до ніг.
Аж ось із бічної вулиці вибігла Гануся. Коса та рукав були в полум'ї. Перед собою несла синьожовтий український прапор. Несла далеко, у витягнених руках, щоб вогонь і його не захопив. Кинулися до неї селяни, кинулись і повстанці. Простягнула їм Гануся прапор і прошептала, задихуючись:
— Ось маєте; тепер його можна повісити високо-високо! — і впала зімліла.
Коли пробудилася, побачила біля себе маму і батька. І суворі лиця повстанців, що тепер так приязно усміхалися до неї... її давня вчителька перев'язувала їй попечену руку.
А на самому вершку церкви, аж під хрестом, лопотів над усім селом справжній український прапор: голубий, як українське небо, і золотий, як пшеничні лани...
1) Большевики зайняли Західню Україну 1939 року. Два роки пізніше німці прогнали большевиків. Під займанщиною німців українцям теж жилося дуже погано, але бодай у школах могли вчити вчителі-українці. Опісля, в 1944 році большевики знову прогнали німців. Про цей час тут і пишеться.
2) Сільрада — скорочено зі слів "сільська рада" — большевицький уряд у селі.
3) Комісар — большевицький урядник, особливо завзятий большевик, що призначений на те, щоб заводити большевицький лад.
4) Мітинг — збори.
5) Сибір — земля далеко на півночі Азії. Туди большевики ви возять українців, що не хотіли їм коритися.
6) Гошів — село в Західній Україні, де був чудотворний образ Матері Божої.
7) Червоні — большевицький прапор с червоний, тому й большевиків називають червоними.
8) Обійстя — подвір'я з господарськими будівлями.
9) Стодола — будівля, де переховують збіжжя та пашу для худоби. Те саме, що й клуня.
10) Ікона — святий образ.
11) Це давній український звичай — вітати дорогих гостей хлібом та сіллю, отже всім добром, що є в хаті.
12) Петлюрівка — військова шапка, така, яку носили вояки Української Армії під проводом Головного Отамана Симона Петлюри, ще 40 років тому. Подібні шапки носять і тепер наші повстанці.
ОСІННИЙ ЛИСТОЧОК
Ромчик і Орися жили у Львові,1) де зелені сади і церкви чудові, де восени паде тихенько листя, шляхи вкриває килимом барвистим.
Ходили вони щоранку обоє у школу. Хоч добре вчилися, та школи не любили, бо там погані москалі учили. Там не було ікон, не знали там і свята і молитов не дозволяли відмовляти. Та нічого робити: му сіли у школу ходити!
А коли Ромчик та Орися проходили ранком промінним попід ратушем,2) де леви два камінні, большевицьку бачили сторожу: з крісами, насуплену, ворожу... Прапор лопотів на ратуші багровий, наче купаний в невинній крові!
Тільки ввечорі, коли вертали в хату, зачиняла щільно вікна мати і розказувала про минуле дітям: як Україна була славна в світі, про красу та про багатство України — і як татко на Воркуті3) десь гине...
Слухав Ромчик мамині слова завзято, в кулачки стискав усе рученята, а в Орисі, мов роса по листі, по лиці збігали слізоньки перлисті.
Раз у листопаді, у неділю, зранку пішли Ромчик та Орися на прогулянку. Де каштани жовті, в тузі всі похилі, де стояли мури Цитаделі.4) Йшли. Сміялось сонечко осіннє, і листки стелились по камінні. Кулями пошарпані, понурі, червоніли Цитаделі мури.
Золотий листок серед дороги злинув дітям просто перед ноги. І нараз почули діти пречудову золотого листа дивну мову:
— Де йдете ви стежкою обоє, вояки готовились до бою. А було це вже давно, нівроку: тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року.5) Ранок перший того листопада зустрічав усіх привітно, радо. Прапори, немов бурливе море, піднімались, синьожовті, понад містом вгору. Впали з рук кайдани всі ворожі, і здавалось — Правда переможе! Та вже після полудня всі почули, як летіли з-за домів ворожі перші кулі. В бій пішли стрільці, чота за чотою — боронити довгождану волю. А за ними йшла вулицями, крізь тишу лиховісну, їх стрілецька пісня.
— Тут, де я поклався вам під ноги, впав у бою стрілець під час облоги. Плакав дощ, коли стрілець загинув у боротьбі за рідну Україну...
Проминали довгі, довгі літа... Щось завжди мінялося у світі. То плило собі життя спокійне, то гарматами ревіли війни. Тільки місяць листопад у Львові все той самий: мрійливий, чудовий. Все листки з дерев падуть додолу, шепчуть казку про колишню волю. ..
Підняла листок з землі Орися, той, що споминами золотився, і забрала зі собою в хату. За ікону там його поклала мати.
І не знали большевицькі всі сторожі, з крісами, насуплені, ворожі, що в руках несли у хату діти казку ту, що світлим сонцем світить, що у дні важкі дає розраду: жовтий лист львівського Листопада...
1) Львів — місто в Україні, головне місто Галичини.
2) Ратуш — будинок міської управи.
3) Воркута — карний табір далеко на півночі. Большевики вивозять туди багато
українців.
4) Цитаделя — міська твердиня у Львові. В 1918 році там боронилися наші стрільці проти поляків.
5) Тоді українці перебрали були вночі владу від Австрії у Львові та в усій Галичині і вивісили на ратуші синьожовтий прапор.
ЮРЧИКІВ СОН
Юрчик прийшов додому — перший раз із української школи.1) Кинув книжку на стіл і почав сам перед собою нарікати, бо батьки саме пішли на роботу:
— От тобі й маєш! Доволі було однієї школи, а тут ще й до другої посилають! Як же я можу так учитися? От мої товариші пішли тепер грати в м'яча, а я мушу ще й тепер сидіти та писати завдання! І навіщо воно мені здалося? Писати та читати по-українськи якось трохи вмію, — більше мені й не треба!
Довго так лютував Юрчик, а вкінці таки відкрив книжку та сів писати завдання. Почав списувати з книжки, як казав учитель:
"Володимир Великий охристив усю Україну" ... Писав Юрчик, а гнів таки не минав. А від того букви були такі криві та погані, що аж глянути страшно! Хотів Юрчик щонайгірші витерти, та трохи усієї картки не видер.
— Отака то робота! — думав. — Ні, вже більше так мучитись не буду! Скажу просто батькові, що досить мені однієї школи! — і позіхнув широко, а через хвилину почав дрімати, сперши голову на руки на столі. І вже у півсні повторював ще:
— І не хочу, і не буду; досить мені з однією школою мороки!
Та приснився Юрчикові дивний сон: побачив він своє рідне село, таке, яким йому мама недавно показувала на світлині: білі хати, дорога, клуні,2) обороги.3) І ось бачить Юрчик, як до однієї клуні сходяться хлопці й дівчатка, такі, як і він.