Недоїдання, недосипання та постійні жорстокі збиткування майже вбили в ньому людину. Хлопця затюкали так, що він очей не міг підняти.
Будь – який спротив був немислимий. Сили були настільки нерівні, що й думки про таке не було. Пожалітися теж не виходило. Настрахали, як пожаліється, то ще гірше буде.
Якось біля їдальні, коли будівельники чекали поки можна зайти на обід, сюди підійшла інша рота. Це були студенти, що проходили тримісячну підготовку після закінчення в університеті військової кафедри. Майже всі вже відслужили раніше строкову службу. То ж армійські порядки добре знали. Вони відразу помітили стан білоголового хлопця і одразу зрозуміли, що з ним роблять. Синці та приголомшений вигляд говорили про все без слів.
Студенти власною шкірою відчули, в яке скрутне та страшне становище попав зачумлений хлопець. Кинулися на кривдників. Почалася велика бійка, яку довго розбороняли набіглі звідусіль офіцери.
Після бійки обіцяло начальство, що молодого солдата переведуть в іншу роту, але в армії своя бюрократія. За один день нічого не робиться.
Паша ж на мить мовби отверезів і прийшов до мислі, що якщо цієї ж ночі не втече, то більше не витримає. Його сили, його можливості, його терпіння повністю скінчилися, і він став наче на краю високої скелі.
"Втікати. Втікати будь – яким чином, поки є ще хоч капля сили, поки зовсім не здався та не зійшов з розуму", — шугало в голові.
Вдень, коли рота була на будівництві складу, Паша вибрав довгу широку та міцну дошку. Набив на неї дерев'яних планок, як щаблів на драбину. Сховав між звалищем битої цегли.
Вночі заступив в наряд. Днювальним по роті. Стерегти сон в казармі та глядіти, щоб ніхто чужий не проник. Це була єдина можливість покинути казарму непоміченим. Бо ж ніби сам себе стережеш.
Як всі поснули, зібрався з духом та вискочив з приміщення у темряву. Швидко перебіг через освітлені прожекторами місця. Заготовлену дошку в темному місці спер на паркан, поверх колючої проволоки та вискочив по щаблях на вершину огорожі. Зіскочив вниз з другого боку охоронної перешкоди і колесом прокотився трохи далі. Вдарився коліном, але звертати увагу на біль не було коли. Потрібно було чимдуж та чимдалі тікати.
Пробігши трохи, побачив на балконі першого поверху жилого будинку вивішену одежу. Кмітливість ніколи не підводила Пашку. Миттю зреагував на побачене. Подумав:
— Треба перевдягнутися в цивільне, бо у військовому буду на виду у всіх. Далеко не втечу.
Легко схватився за перила балкону та перевалився всередину. Серед вивішеного одягу вибрав жіноче плаття, хустку. На превелику радість знайшов ще й взуття. Теж жіноче. І на низьких підборах. Було воно малувате, але не настільки, щоб не можна було йти чи бігти.
В перших кущах зняв із себе все солдатське. Закинув його в сміттєвий контейнер та добре прикрив зверху, щоб нікому в очі не кинулось.
За хвилину нічними провулками спішив вже не солдат, а молода дівчина з натягнутою на очі хустиною. Хлопець ще не брився і з лиця легко на дівчину сходив.
З вокзалу першою електричкою чим подалі, головне, що в наміченому напрямку. Жіночий одяг спрацював вдало. Коли в дорозі заходив до вагону військовий патруль чи міліція, на заснулу дівчину ніхто уваги не звертав.
В військовій частині втікача хватилися годин через зо три. Днювальний пропав — це подія надзвичайна. Оголосили тривогу. Обшукали все, що можна, розпитали всіх кого можна і прийшли до висновку, що солдат втік. Дезертирував.
Дезертир для радянської армії — це було дуже серйозно. Як тільки такий виявлявся в військовій частині, то ніби включався маховик великої машини. На пошуки кидалися багато людей. Здається, що якби тоді так ловили звичайних кримінальних злочинців, то всі вони сиділи б у тюрмі.
Незважаючи на високу огорожу, спеціальні охоронні системи, на постійний та безперервний нагляд за солдатами, вони все одно втікали. Випадки такі, попри все, були далеко не одинокими. Жорстоке поводження, наруга та "дідівщина" заставляли солдат втікати нехтуючи важкими наслідками. Дезертира неодмінно ждала тюрма чи дисбат. Знаючі люди підтвердять, що дисбат набагато гірше тюрми. Порядки жорстокіші, а після того, як там своє відбудеш, заставлять дослужувати те, від чого втік.
На пошуки Пашки відрядили десятки військових нарядів. Автостанції, вокзали, зупинки, будь – які місця, де міг сховатися дезертир, ретельно обшукувались. Підключили міліцію та військомати. Трясли батьків, родичів, друзів та близьких. Сиділи в засадах та чекали, що він хоч десь з'явиться.
Але марно. Білобрисий перехитрив всіх. Недаремно так любив він читати шпигунські романи. Навчили вони його прораховувати та думати, як треба чинити.
Не подався хлопець ні додому, ні до родичів та друзів. Електричками та попутками добрався він до того місця, де його ніхто не шукав.
Так вийшло, що колись виручив він старого цигана з біди, який обіцяв добро не забути. То тепер згадав Паша про нього. Жив той циган під лісом, далеко від найближчого населеного пункту. Хлопця признав. Та й прийняв ненадовго.
Циганська община була мабуть єдиним місцем в тій державі, на яку радянська влада впливу майже не мала. Рідко заходила сюди міліція чи хтось з начальства. Більшість циган не вдалося радянській владі затягнути в колгоспи або заставити стояти коло верстата. В їхньому середовищі не було ні парторгів, ні комсоргів, навіть від армії дехто з них примудрявся "косити".
Як все стихло, пішов Паша дальше "в біга". Довго ще він перебивався випадковими заробітками та випадковим житлом. Де тільки не носило його тоді. Де тільки не прийшлось побувати і ховатися. І все велика вдача чи чиїсь молитви йому помагали. Це неймовірно, але він жодного разу не попався в щільно розставлені тенета. Мабуть, таке могло тоді бути тільки один раз на багато тисяч.
Повезло. Дуже повезло Білобрисому. А ще більше повезло тому, що союз "совецький" скоро розвалився і його дезертирству прийшов кінець.
Щасливий Пашка.
Олександр Мінович.