Проте з цього ж літопису відомо, що татари пограбували і вщент спалили це місто — Карпати — ще в червні 1594 року, отож, пам'ятаючи про войовничу недовіру вченого люду до кожного віднайденого літопису, як до потенційної підробки, до фальсифікату, — упорядникам-першодрукарям цієї праці слід було б одразу ж з'ясувати для себе і читачів – чи зберег-лися ті документальні першоджерела, на які посилається князь; як вони поіменовуються, де саме вони перебувають і хто досліджував їх автентичність; нарешті, хто їхні автори? Невже не зрозуміло, що пізнання, аналіз, а відтак, й оцінка будь-якого давнопису розпочинається із з'ясовування таких ось першооснов його походження? Тоді в чому річ? Чому ні-чого цього ні в автора цієї книги-частини, ані в давніх і су-часних видавців не спостерігається?
А таких же підходів вимагають і всі інші книжки-частини цього літопису. І посилання автора другої книги на те, що, мовляв, він користувався якимись "записами, які хранилися у мого отця і у митрополичій святині", сприйма-тися в якості серйозного наукового аргументу не може. Про які саме "записи" йдеться, ким вони зроблені, ким досліджу-вані та ідентифіковані, де і ким збережені до наших днів, як-що тільки збережені?.. І взагалі, що мається на увазі під ви-значенням "митрополича святиня"? Що воно за таке "схови-ще документів", ким сотворене і де розташовувалося?
* * *
Одразу ж хочу визначити свою принципову позицію.
Дотримуючись, яко правовірний християнин, мудрої заповіді євангеліста Матвія "Чого не розумієш, тому лише дивуйся, а заперечувати не смій!", я апріорі не ставлю під сумнів зага-льну історичну правдивість "Карпатського літопису", і не маю наміру огульно заперечувати його автентичність.
Проте, яко правовірний науковець, звертаю увагу запо-взятих популяризаторів Літопису на необхідність ґрунтовно-го дослідження джерельних витоків цього твору і їх докумен-талістики; закликаючи до проведення порівняльного аналізу його інформаційних положень — із тими канонічними поло-женнями, які досі побутують в офіційному українознавстві.
3
Можливо, я не волів би так вимогливо ставитися до правдивості викладених у Літописі подій та фактів, якби ж не потенційна можливість перетворення самого цього збірника текстів на ґрунтовне першоджерело справді альтернативної історії України та українців. А, погодьмося, що подібні по-боювання цілком виправдані.
Для прикладу, згадаймо, наскільки модним стало нині творення альтернативних хронік та історій не лише окремих вікопомних подій, але й цілих держав і націй; не кажучи вже про знані і, нібито ж давно канонізовані, хроніки монархіч-них династій.
Оскільки й давні автори, й сучасні упорядники рецен-зованого твору декларують його в якості природного продо-вження "Галицько-Волинського літопису", то неминуче ви-никає питання не лише авторства "Галицько-Волинського лі-топису", але й причетності до його появи прямих спадкоєм-ців творця першої книги князя Олега Тустанського. Й ось тут – увага!..
Відомо, що впродовж кількох століть питання авторст-ва "Галицько-Волинського літопису" — як складової частини "Літопису руського", що поєднує в собі "Повість минулих літ", Київський та Галицько-Волинський літописи, — залиша-ється гострополемічним. Ось як, в узагальненому, сконцент-рованому аналітичному вигляді відтворюється ця полеміч-ність у вступному слові до першого, фундаментального ви-дання 1989 року "Літопису руського за Іпатським списком", його перекладача сучасною українською мовою Леоніда Ма-хновця:
" Початок його ( тобто Галицько-Волинського літо-пису – Б.С.) було втрачено ще в протооригіналі Хлєбников-ського списку… Це було окреме літописне зведення. Як до-водять, над ним працювало не менше п'яти авторів-укладачів (чи редакторів). Перший, що трудився десь у 1255 році, довів розповідь до 1234 року включно (за датуванням Іпатського списку); другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 року, а писав коло 1269 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком включно; четвер-тий автор трудився близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив, починаючи з 1261 року матеріали другого і третього редакторів; п'ятий автор написав кілька сторінок на початку ХV ст., і 1292 ро-ком закінчив остаточну редакцію Галицько-Волинського лі-топису. Є спроба встановити імена редакторів. Та поки що вияснюється одне: перший і другий літописці належали до оточення Данила Романовича і діяли головним чином у Хол-мі; переважно із середовища Володимира Васильковича були третій і четвертий редактори, хтось, можливо, з духівництва Перемишля та Любомля; п'ятий міг бути жителем Пінська.
Перша частина Галицько-Волинського літопису (по 1260 рік включно) розповідає про події насамперед у Галиць-кій землі і в науці називається "Галицьким літописом"… З 1261 року йде друга, Волинська частина Галицько-Волинського літопису. На перший план тут виходить Волин-ська земля і волинські князі.
Укладачі-редактори Галицько-Волинського літопису збирали й оформляли літописні записки-нотатки, що склада-лися при князівських дворах та монастирях цих земель, вико-ристовуючи також інші літописні матеріали, де були, зокре-ма, відомості про татаро-монголів, про окремі події в північ-но-східній Русі; записували вони й свідчення очевидців. Під рукою у них були "Повість минулих літ", Київський літопис, численні історико-літературні твори ( "Хроніка" Іоанна Ма-лали, твори Йосифа Флавія, повість "Олександрія", "Слово о законі і благодаті" Іларіона тощо)".*
Я навмисне процитував фрагмент вступного слова пе-рекладача "Літопису руського", щоб продемонструвати, як до проблеми авторства даного твору ставиться справді серйо-зний науковець; скільки запитань ця проблема здатна викли-кати, наскільки детально обґрунтовуються будь-які згадки про першоджерельну основу даного твору. Зрозуміло також, що в цих "нотатках перекладача" сконцентровано й узагаль-нено пошуки та сумніви не лише Леоніда Махновця, але й багатьох дослідників із кількох, передусім, східно-слов'янських країн.
Одначе це, зі згаданими дослідницькими труднощами, визначають авторство та джерельну базу "Літопису русько-го" всі ті, хто безпосередньо причетний до академічного оприлюднення, перекладу та вивчення даного твору.
…А тепер, знову увага! Ось як сенсаційно просто з'ясовується питання авторства "Літопису руського" (або Галицько-Волинського літопису) в передмові Олега Тустан-ського до першої книги "Карпатського літопису". Для якого, виявляється, ніколи й не було секретом, кого саме слід вва-жати справжнім автором цього твору! Ось, що в ній, дослів-но, мовиться:
"Князь Ізяслав Свіслоцький і його син, князь Гліб Ту-станський, і мій отець Ігор Глібович Тустанський, були не тільки добрими воїнами королівства нашого, як при королеві Данилові Галицькому, так і при королях: Левові Даниловичу, королеві-принцепсу Юрію Левовичу, королеві-принцепсу Андрію Юрійовичу, королеві-принцепсу Леву-II Юрійовичу, королеві-принцепсу Федорові Андрійовичу — Кийгородсько-му.
Вони були довіреними дворянами королівства, найдо-віренішими людьми при особі короля. Вони писали "Гали-цько-Волинський літопис" і все те, що було треба писати королеві".
Ось так! А ми тут усім науковим світом дошукуємося та сперечаємося: хто автор, хто автор?!
І це в той час, як ще 1403 року (!) автор першої книги "Карпатського літопису", з діда-прадіда, як він сам ствер-джує, потомствений літописець, Олег Тустанський оголосив світові, що писали "Галицько-Волинський літопис": його прадід Ізяслав Свіслоцький, дід – Гліб Тустанський та батько — Ігор Тустанський!
І все! Якщо вірити Олегу Тустанському, жодної загадки авторства, загадки самого походження "Галицько-Волинського літопису", більше не існує! І вже давно-давно не існувало. Тобто питання вичерпане!
Залишається лише дивуватись: чому про це історико-літописне одкровення Олега Тустанського не знали навіть науковці-галичани?! А якщо знали, то чому не довели до ві-дома Леоніда Махновця та всіх інших дослідників і тлумачів? Або чому не заперечували цього авторства, чому хоча б не піддавали його сумніву? Як, взагалі, таке могло статися у гонорово високоосвіченій, щедро насиченій науковцями та краєзнавцями Галичині?
4
Запитаєте, чому акцентую увагу саме на науковцях-галичанах? Та тому, що й "Карпатський літопис" писано бу-ло галичанами, і галичанами ж таки впорядковано та видано 1944 року у видавництві "Карпати"; і Галицько-Волинський літопис у перекладі Леоніда Махновця уперше теж було опубліковано в Галичині, причому ще 1982 року, у сьомому числі львівського журналу "Жовтень" (нині це "Дзвін"), яке зараз теж у мене під рукою.
Проте ні співробітники журналу, які готували до публі-кації "Літопис руський", ні перекладач-упорядник, ні поваж-ні члени поважної редколегії, відповідальної за цитоване ви-дання у "Дніпрі", чомусь навіть не згадали про існування якогось там "Карпатського літопису", та про те, що всіх трьох авторів "Галицько-Волинського літопису" там ще кі-лька століть тому названо… поіменно!
Чи не парадокс?! Причому парадокс — у суто українсь-кому, бездержавницькому стилі і чині? Як таке, в принципі, могло статися?
Проте, сформувавши цю точку зору, мушу так само сформувати й іншу: а з якого дива науковці, та й усі інші іс-торично заангажовані українці, повинні вірити старожитньо-му Олегу Тустанському, що авторами "Галицько-Волинського літопису" слід вважати його, ним же поімено-ваних, предків? І що автором першої книги "Карпатського літопису" та автором передмови до неї є саме він, Олег Тус-танський? Де зберігається рукопис цього твору чи хоча б йо-го копії (списки); де цей літопис творено і які джерела вико-ристано?
Згоден, у питанні з першоджерелами "Літопису русько-го" теж залишається чимало нез'ясованого. Але ж упорядник його принаймні посилається на офіційні сховища стародру-ків, на академічні видання та на відомі і давно досліджені ко-пії-списки. Зокрема, Леонід Махновець зазначає:
"Переклад "Літопису руського" здійснено за книгою: "Полное собрание русских летописей". Том второй. Ипатьев-ская летопись. Издание второе. СПб., 1908, яку підготував академік О.О.