Матір важко зітхнула, немовби щось здавило їй груди, зблідла.
Пірат підхопив жінку майже біля самої землі. Навіть у темряві він бачив, що його руки в крові. Давня була важко поранена.
Обережно притуливши до стіни непритомну жінку, Ярош загупав у двері найближчого дому.
– Відчиніть!
У будинку щось грюкнуло, почувся дзвін розбитого скла.
– Не відчиняй, бабусю Катерино! Не відчиняй! – голосно заскиглила дитина.
– Цить, малий, – кроки наближались.
Хазяйка відчинила, навіть не спитавшись, кого це принесло посеред ночі.
– Пірат! – сахнулася не стара ще жінка, але краса вже почала непомітно залишати її.
Волосся у господині густе, тільки попелясте, певно, від народження. Примітне таке волосся, тільки нині не час про це думати...
– Тихо! – шикнув на жінку Ярош. – Краще допоможи.
З осторогою, загорнувшись у хустину, Катерина вийшла на вулицю. Опустилася на коліна перед пораненою.
– Ти її...
– Ні, дурна жінко! – розлютився Ярош. – Нащо? Зможеш допомогти?
Катерина оглядала рану.
– Чим зможу... Неси її у будинок.
Онук молодої бабусі з ляку забіг у темряву дому, коли пірат заніс поранену всередину, поклав на лаву. Хазяйка згорнула хустину і підсунула непритомній під голову.
– Я ще повернуся сюди. Дізнаюся, що з нею...
Поки Катерина набирала воду з миски, Ярош не втримався: погладив Матір по темних косах, де нікому не судилося побачити сивину. Давній народ... І вона одна з давніх – не так вже й багато їх лишилося на цій землі.
За вікном гучним сміхом вибухнули дівочі голоси, які обговорювали розповідь брехуна-пірата. Фальшивим було його щастя, подарованим тими, в чиїх очах ніколи не сяяло світло волі і свободи.
Ярош замислено дивився на темну вулицю, не розуміючи, чому сьогоднішня ніч ладна відповідати ледь не на кожне його запитання. Він озирнувся до господині, яка вкривала непритомну давню легкою ковдрою. У світлі самотньої свічки здавалося, що на щоках Матері проступив хворобливий рум'янець.
– Іди, – повернувшись до пірата, попросила Катерина. – Я її перев'яжу.
– Гаразд. Я прийду вранці, – та Ярошу зовсім не хотілося знову виходити на вулицю, в ніч, таку підступну у своїй ласкавості.
Господиня замкнула за піратом двері на всі засуви. І добре зробила, бо коло будинку вже стояв інший гість, не менш давній, ніж Матір, – забута істота, якій раніше платили стертими монетами. Платили, щоб перевізник узяв їхні душі до іншого берега. Багато було у нього імен, багато подоб, як багато облич у кожного з давнього народу.
– Вона помре. Я бачив, як її поранили, – ледь чутно сказав Харун, у його голосі відчувався сум.
Він був високим, очі темні, волосся з сивиною. Й одяг його чорний, але не траурний.
– І нащо ти кажеш це мені, забутий людьми бог? – рука Яроша торкнулася зброї.
– Облиш, Соколе, нащо нам битися? Птахи зухвалі, та лише вони не бояться обпалити крила сонячним промінням, піднімаючись над хмарами, – Харун не зловтішався. – Хіба ти нічого не хочеш запитати у мене, Соколе?
– Я ніколи не вірив у тебе, давній народ згинув у пітьмі віків. А пірат не віддасть перевізнику й двох мідяків, – Ярош неохоче прибрав руку з шаблі. – Давні боги мертві, бо в них нема віри. А ти живий. Чому?
– Сам не знаю. Можливо, на Примарних островах мені скажуть.
Шабля вилетіла з піхв швидше, ніж він договорив.
Харун осміхнувся.
– Боїшся, людино. А я лише хотів допомогти.
– Звідколи ти став допомагати людям, забутий бог?
– Я не бог. І народився людиною дуже давно. Опусти зброю, Соколе.
– І як ти можеш допомогти їй? – Ярош не вірив Харуну, але і не боявся, хотів не боятися.
– Візьми давню на корабель. Море вилікує її рану. І мене візьми. Тобі ж невідомо, що стрінеться на шляху, коли твій корабель візьме курс на Примарні острови.
– А тобі відомо? – Ярош все ж опустив шаблю.
– Ні. Та мені легше домовитися з тінями минулого, ніж вам, людям, – в темних очах давнього шаленів шторм, і здавалося, ніби нічна сутінь, що розчинялися в мороці, теж потрапила у полон до оскаженілої, але поки що безмовної стихії.
Яроша пройняло холодом, і давній на мить зазирнув йому в душу.
– Я прийду до Східної бухти на світанні. Через чотири дні, – Харун відступив, зникаючи серед тіней.
Волосся пірата скуйовдило легким вітерцем, відгомоном шторму, який прилетів з моря.
– Не вір йому, – вчепившись кігтями за край, на даху сидів величезний білий птах із бурштиновими очима. Закляті полум'яні відблиски й тіні гуляли по черепиці. – Не вір давнім – породженням мороку. Тебе буде проклято за те, що ти братаєшся з силами темряви.
Посміхаючись, Ярош заховав шаблю.
– Лети своїм шляхом, птахо.
– Ти проміняєш свою свободу на дружбу з цією жалюгідною подобою божества? – в мові птаха ковзнули знайомі нотки, полум'яні відблиски ледь помітно замерехтіли і на його перах. – А за те, що ти носиш біля серця, на тебе чекають вічні муки. Віддай мені карту, доки не пізно.
Та Ярош лише гордовито дивився на того, хто так старанно намагався залякати пірата.
– Забирайся звідси. Вказуй шлях істини іншій грішній душі.
– Ти пошкодуєш, Яроше Соколе!
Птах злетів до зоряного неба. Його крила вже не здавалися білосніжними, на даху догоряли відблиски закляття, осипаючись сірим пилом. Птах летів, борючись із штормовим вітром, що несподівано подув з моря, і губив пишні білі пера, які передчасним снігом лягали на землю.
Двері прочинені, золотаве світло виплеснулося на вулицю. Ярош штовхнув двері й увійшов.
За столом, накритим синьою оксамитовою скатертиною, розшитою золотими зірками, сиділа ворожка, розкладала пасьянс. Уже немолода самотня жінка, чиїм розкішним хвилястим світло-русявим волоссям і зеленими очима не спокушалися чоловіки. Всі боялися назвати її своєю дружиною, хай би якою гарною вона не була в юності.
Пірат опустився на стілець навпроти господині.
– Поворожи мені.
– А заплатити маєш чим? – вона навіть не здійняла погляд на пізнього відвідувача.
– Маю, – до золотих зірок додалися три срібних повних місяця.
– Зніми, – попросила ворожка, перетасувавши карти.
Здавалося, жінка схвильована. Ярош із усмішкою зсунув верх колоди, лишивши на споді одну карту. Вона і лягла в центр.
Ворожка розкладала пасьянс тільки їй відомим способом, як підказувало серце. На мить вона завмерла, перш ніж відкрити першу трійку. Русяве пасмо закрило бліду щоку.
Випадала дорога і багато випробовувань. Поряд ходила біда, але корабель вислизав, гублячись у хвилях в останню мить. Яскравіли золотом скарби, і Морський Диявол реготав у безодні океану...
Залишилася остання карта, навколо якої лежали віяла розкритої долі. Ворожку раптом овіяв жах.
– Відкрий сам, пірате. Я знаю, що там. Ти теж знаєш.
– Там "Смерть", та я відкрию, – намагаючись, щоб не тремтіла рука, він потягнувся до серця пасьянсу: чарівниця розповіла все, що було у нього зараз на серці, у пророцтві вона теж не помилилася.
Карта була чистою. Чорною.
– Ця не з моєї колоди! – зітхнула ворожка.
– І часто таке трапляється? – чорна карта повертала надію на вдале закінчення пригоди.
– Карти брешуть піратам, тільки іноді кажучи правду. Як зараз, так?
– Саме так, – Ярош, не відриваючись, дивився в глибокі, як море, зелені очі. – Як тебе звати?
– Ітана, – жінка знітилася. – Нащо пірату ім'я ворожки?
– Чарівниці, не ворожки, – розсміявся Ярош. – Хочеш добути скарби зі мною разом, Ітано?
– А у карт запитати дозволиш? – вона зібрала пасьянс у колоду.
– А вони не збрешуть?
– Мені – ні.
– Тоді вони й скажуть, де знайти мій корабель, – Ярош залишив Ітану на самоті з картами.
Перед порогом будинку ворожки лежала тьмяна біла пір'їна. Пірат підняв її, але не втримав: пір'їна була холодніша за уламок криги, холодніша за сніги, якими зими засипають землю. Тільки вже багато років не приходили на узбережжя Елігера безжальні владарки півночі.
Ярош кинув пір'їну в калюжу, і вона попливла по воді примарним кораблем.
Варто було напитися після цього всього. Щоб хоча б зігрітися...
Що капітан і зробив.
У таверні було майже порожньо: три столи зайняті, за одним двоє пияків поснули, бо ніч хилилася до світанку. Тому ніхто не звернув уваги на високу жіночу постать, що ховала крила під чорним плащем. Чи то плащ був крилами?.. Жінка підсіла до столу Яроша, зняла каптур, відкривши коротке темне волосся.
– Може, годі пиячити, Соколе? – весело запитала вона.
– Не твоя справа! – ощирився пірат.
Але, хай би скільки випив, капітан упізнав некликану гостю, ще одну з давнього народу, – вже ідучи, ніч назвала останнє Ім'я.
– Твоєї улюбленої карти не було в колоді. Чому, Марен?
– Бо я її витягла. Наш шлях спільний, піратський капітане, – Марен відібрала у Яроша кухоль, провела над ним блідою рукою. – Я знаю, яку карту скарбів ти отримав сьогодні від моєї названої сестри. Я можу вказати тобі курс.
– Мій компас вкаже мені курс, – пірат дивився на кухоль, з якого щезав жаданий ром.
– Тоді я допоможу тобі набрати команду. Тільки більше ти не питимеш, – давня єхидно посміхнулася. – Поки не знайдеш скарби.
– З якого це дива я маю погоджуватись? – хміль злетів з нього, зникнувши, наче ром. – Я сам зберу людей, здатних стати відчайдушними піратами!
– Знаю. І ти вже зустрів кількох. Та поглянь сюди, – вона штовхнула до піратського капітана кухоль, що раптово до країв наповнився прозорою водою.
Ярош не міг не дивитися. Але про те, що він там бачив, ніхто не дізнається. Обіцянка або пророцтво чорної карти, майбутнє, яке могло таким і не бути, змінили його рішення.
– Я згоден, Марен. То кого ти пропонуєш узяти до нашої команди?
За вікном таверни сходило сонце.
Розділ 2
Страта на світанні
– Кого я пропоную? – Марен роздивлялася залу таверни, зіщулившись, коли сонячний промінь упав на край її плаща. – А хоча б її...
Ярош прослідкував за поглядом нелюдськи глибоких очей. Низенька дівчина збирала брудний посуд. Чорне волосся красуні заховане під хустиною, тільки одне пасмо вибилося, мов змія, звиваючись по щоці.
– Її? – недовірливо перепитав пірат, придивившись до дівчини пильніше. – Хоча вона більше схожа на королеву, ніж на служницю. Але щось темне в ній є...
– Не більше, ніж у мені. Поклич дівчину.
– Гей! Принеси-но нам... – Ярош зиркнув на Марен, що посміхалась. – Води. Холодної.
Дівчина зашарілась і зникла за стійкою.
– У тебе закохалися, – підмітила співбесідниця.
– Не думаю.