БАТЬКО Якщо та ввійдеш в автобус... Чого стоїш?! Іди!..
Хлопчик входить в салон автобуса.
ХЛОПЧИК Увійшов...
БАТЬКО І побачиш, що Бабуся...
ХЛОПЧИК Що Бабуся?
БАТЬКО Підшукавши собі місце,
Намагається присісти...
ХЛОПЧИК Нічо собі!
БАТЬКО Штурхони її з розгону.
ХЛОПЧИК 3 розгону?..
БАТЬКО 3 розгону!
ХЛОПЧИК Секундочку...
Розганяється і штовхає Бабусю. Та летить по салону, падає.
БАТЬКО Щоб літала по салону,
Як ворона через поле...
ХЛОПЧИК Як ворона через поле... А сам?
БАТЬКО А цим часом ти швиденько,
Як нічого не бувало,
Сядь...
ХЛОПЧИК Сів, сиджу... (сідає на вільне місце)
БАТЬКО І дивися на погоду,
Наче там щось є цікаве.
ХЛОПЧИК Дивлюся.
БАТЬКО Зрозумів?!
ХЛОПЧИК Зрозумів. Але ж Бабуся...
БАТЬКО А що Бабуся, що Бабуся?!
Скільки жити їй, Бабусі?!
ХЛОПЧИК Років п'ять...
БАТЬКО Дамо всі десять! А тобі?
ХЛОПЧИК Мені?! Раз, два, три…Багато...
БАТЬКО То ж потрібно, щоб на старість,
Як захочеш ти присісти,
Якщо ти ввійдеш в автобус...
ДІД Та увійшов уже!
БАТЬКО А якась нахабка з юних...
ДІД Що-що-що?!
БАТЬКО Штурхоне тебе...
ДІВЧИНКА 3 розгону?
БАТЬКО 3 розгону!!
Дівчинка розганяється і штовхає Діда. Але той устояв на ногах.
ДІД Нічо собі!
БАТЬКО Устояв би, не упав би.
Не літав би по салону,
Як ворона через поле.
1-ий ПАСАЖИР Крепкий дідок!..
2-ий ПАСАЖИР Моцний!!!
Дід виходить з автобуса, знову перетворюючись на Хлопчика. Дівчинка також виходить з автобуса, знову перетворюючись на Бабусю. Підходять до Батька.
ХЛОПЧИК О! Здоров'я — річ серйозна.
БАБУСЯ Бережи його сьогодні.
КІТ-ЗАБІЯКА
(Вистава для дітей 3-5 років)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
АВТОР
ДМИТРИК
КІТ
МАМА
ДІД
БАБА
Дія перша:
За столом – Дмитрик, Кіт, Дід та Баба. Мама подає Дмитрику та Коту пюре з котлетою, виходить на кухню. Баба плете носок. Дід читає газету.
АВТОР (з авансцени) Позавчора?..
БАБА Так. В обід.
ДМИТРИК Знов подряпав мене Кіт…
АВТОР Знову втрапив у пригоду,
В безкінечну перепалку…
Дмитрик бере з тарілки Кота котлету. Кіт намагається відібрати її, за що і одержує по лапі від Дмитрика.
КІТ (дряпає Дмитрика) М-мя-а-у-у!
БАБА Доню-ю! Доню-ю-ю!
Мама вибігає з кухні, дує Дмитрику на палець.
ДІД Зеленку!
МАМА Йоду!
ДІД Зеленку-у!
МАМА Йоду…Та несіть уже!!!
БАБА Ой, божечку ж ти мій, убили дитину… Убили!!!
Баба втрачає свідомість, падає.
МАМА Валер'янку!
ДІД Валер'янку!
Дід біжить до настінного ящика, дістає звідти пляшку. Мама дідовою газетою махає перед обличчям Баби.
ДІД (прибігає з пляшкою) Візьми!
МАМА Валер'янку… Оцет приніс… Валер'янку-у!!!
Дід знову біжить до настінного ящика. Мама продовжує махати газетою перед обличчям Баби. Баба опритомнює.
БАБА Дід газету не читав!..
ДМИТРИК Лікуватись як я знав…
Дмитрик бинтує Коту праву передню лапу.
АВТОР Ага! Лапу замотав Коту.
ДІД (дивлячись як Дмитрик бинтує) Правильно…
БАБА Правильно!
АВТОР Але не ту…
МАМА (вибігаючи з кухні) Як не ту— Як це не ту?!
Дія друга:
За столом – Дмитрик, Кіт, Дід та Баба. Мама подає Дмитрику та Коту із забинтованою передньою правою лапою пюре з котлетою, виходить на кухню. Дід читає газету. Баба плете носок.
МАМА (вибігаючи з кухні) Як не ту— Як це не ту?!
АВТОР Бо і вчора…
БАБА І в обід!
ДМИТРИК Знов подряпав мене Кіт…
МАМА Знову?!
АВТОР Знову втрапив у пригоду,
В безкінечну перепалку…
Дмитрик знову бере з тарілки Кота котлету, а Кіт його дряпає.
КІТ (дряпає Дмитрика) М-мя-а-у-у!!!
БАБА Доню-ю! Доню-ю-ю!!!
Мама вибігає з кухні, дує Дмитрику на палець.
ДІД Зеленку!
МАМА Йоду!
ДІД Зеленку!
МАМА Йоду! Та несіть уже!
БАБА Ой, боженьку ж ти мій, убили дитину! Убили-и!!!
Баба втрачає свідомість, падає.
МАМА Валер'янку!
ДІД Валер'янку!
Дід біжить до настінного ящика, дістає звідти пляшку. Мама дідовою газетою махає перед обличчям Баби.
ДІД (прибігає) Візьми!
МАМА Валер'янку… Оцет приніс! Валер'янку!!!
Дід знову біжить до настінного ящика. Мама продовжує махати газетою перед обличчям Баби. Баба опритомнює.
БАБА Дід газету не читав!
ДМИТРИК Лікуватись як я знав…
Бинтує Коту ліву лапу.
АВТОР Ага! Лапу замотав Коту…
ДІД (дивлячись як Дмитрик бинтує) Правильно!
БАБА Правильно!
АВТОР Але не ту…
МАМА (вибігаючи з кухні) Як не ту— Як це не ту?!
Дія третя:
За столом – Дмитрик, Кіт, Дід та Баба. Мама подає Дмитрику та Коту з забинтованими передніми лапами пюре з котлетою.
Дід читає газету. Баба плете носок.
МАМА (вибігаючи з кухні) Як не ту— Як це не ту?!
ДМИТРИК Знов подряпав мене Кіт…
Мама підбігає, дує Дмитрику на палець.
МАМА І мовчить… (до Діда) Чого стоїмо?!
ДІД Зеленку!
МАМА Йоду!
ДІД Зеленку!
МАМА Йоду! Та несіть уже!
БАБА Ой, боженьку ж ти мій, убили дитину! Убили-и!!!
Баба втрачає свідомість, падає.
МАМА Валер'янку!
ДІД Валер'янку!
Дід біжить до настінного ящика, дістає звідти пляшку. Мама дідовою газетою махає перед обличчям Баби.
ДІД (прибігає) Візьми!
МАМА Валер'янку… Оцет приніс! Валер'янку!!!
Дід знову біжить до настінного ящика. Мама продовжує махати газетою перед обличчям Баби. Баба опритомнює.
БАБА Дід газету не читав!
ДМИТРИК Лікуватись як я знав…
Бинтує Кота повністю.
АВТОР Лапу… Та бинтує його повністю!
ДІД (дивлячись як Дмитрик бинтує) Правильно!
БАБА Правильно!.. І хай стоїть тут пам'ятником, і хай не дряпає мою дитинку ріднесеньку!.. Внученьку, страждальцю ти наш, іди сюди, бабця тебе поцілує!..
КІТ М-мя-а-у-у!!!
ЛЕГЕНДА ПРО ЧУМАЦЬКУ СIЛЬ
ДІД СТАШКО От що значить, хлопче, сонечко: пригріє — траву чую. А туман мені вуха рушником зав'язує, глухим робить.
ЛЬОНЬКА А хочете, дідусю, і я вам коротеньку чумацьку легенду розкажу— Хочете?
ДІД СТАШКО Давай ...
ЛЬОНЬКА Узнав якось у селі один господар, що чумаки біля села будуть проходити, взяв добрячий шмат сала і мішок та й вийшов їм назустріч. "На сіль, — каже, — поміняю". А від чумацького шляху далеченько жив.
ДІД СТАШКО Скажеш таке: до чумаків усеньке село виходило, як на свято. І на сіль поміняють, а бідний котрий, то і так дадуть.
ЛЬОНЬКА І цей господар аж пуд солі на сало виміняв.
ДІД СТАШКО Сало є сало: чумаку в дорозі перша підмога.
ЛЬОНЬКА Та й несе цю сіль додому. Трохи пройшов і: "Е-е-е, — думає,— обманули мене чумаки, пройдисвіти!"
ДІД СТАШКО (обурюється) Що! Неправда. Ось перехрещуюсь перед тобою (тричі хреститься) неправда, брехня! ЛЬОНЬКА Та то він так лише подумав! А насправді-то... Проходить ще трохи й починає думати вже по-іншому: "Ні, що не кажи, а чесний-таки вони народ, ці чумаки, не обманули!"
ДІД СТАШКО Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то, не сумлівайся, так
воно і є. Точно кажу,не сумлівайся!
ЛЬОНЬКА А коли вже доніс додому, то так подумав: "Обманулися чумаки, обманулися — передали..."
ДІД СТАШКО Здається, і я на того господаря скидаюся, тілько, замісто солі — роки. Малим літав сими стежечками-доріжечками, а зараз, бачиш, ледве ноги переставляю: малим не бачиш, старим плачеш. Он лавка – хай моя сіль присяде.
СІМ'Я — СІМ Я
— Діду, а що таке — сім'я?
— Ну, як тобі сказати: сім'я — це сім я... Рахувати вмієш?
— Вмію.
— Один, два, три, сім я... Вкумекав?
— Ні.
— Ось ти, наприклад, одне я, батько — друге я, мама — третє, я — четверте я, бабуся Софія — п'яте... Дійшло?
— Угу! Кіт Матроскін — шосте я, пес Будулай — сьоме я...
— Ого, куди зайшов! Ти ще і кур порахував би.
— А скільки їх?
— Вони — не люди, а тварини-птахи... Сім'я у нас — п'ять чоловік.
— Неправда...
— Що неправда?!
— Не сім'я, а якесь п'ять я ...
— Ну, ти і скажеш, так вийшло...
— Не так вийшло! І скажу! Хай тато з мамою куплять нам братика.
— Прямо так-таки і куплять?
— А то і двох, братика і сестричку, як тітка Марія та дядько Петро... Мене ж купили, грошей вистачило. О, курей продамо! Сам же вчора говорив, що повен двір крику, а яєць не несуть. І буде у нас справжня-справжнісінька сім'я! А в магазинах все так подорожчало... Ну, позичимо трохи... Скажемо… Скажемо-скажемо!
КАЗКИ ДЯДЬКА ВОЛОДЬКИ З ХЕРСОНА
Книга 2, розділ 3 ЗОЗУЛИНЕ "КУКУРІКУ!"
або ЯК ЗОЗУЛЯ СВІЙ ГОЛОС ШУКАЛА
Дуже-дуже давно – (ще за царя Тимка, коли земля була тонка; а то і раніше) – зібрала Мати-Природа птахів з усього-усього світу, а було їх видимо-невидимо, та й каже. Ага, та й каже: "Вирішила я наділити вас голосами, щоб у кожного свій голос був".
Як вирішила, так і зробила. Залементувало птаство: заскрекотало сороками, защебетало соловейками, заугукало совами, зацвірінькало горобцями-синицями – та й знялося хто куди, хто де жив. Аж тут прилітає Зозуля, і зразу так, ніби це в неї позичили і не віддають: "Природо, а мені?! Дай і мені голос, і швидко, бо ніколи!".
Здивувала, ба, навіть більше – обурила Природу така зухвалість, запитує: "А де ж це тебе носило-". "Та-а, — відповідає вертихвістка,— та-а…". Звісно, мовчить що яйця, з котрих майбутні зозуленятка вилупляться, по чужих гніздах вона розкладала. Хто це скаже— Така з неї мати була.
А Природа ж все знала, знала, тільки виду не подавала, подумала хвилинку і говорить: " І мені ніколи! Треба було з усіма бути, а не гасати по чужих гніздах. Зрозуміла?! Позичиш який сподобається, дозволяю".
Летить Зозуля, а наперед неї – думка: "У кого ж голос позичити-". Бачить: сидить Сорока на дереві. Зозуля до неї:
— Сороко, Сороко, заспівай! Може я собі в тебе голос позичу. Так мені Мати-Природа сказала, дозволила.
"Співати чи не співати-" — розмірковує Сорока. "Заспіваю – хай і Зозуля мій голос прославляє" — і заспівала: "Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Скре-ке-ке!"
— Ну, то як – позичаєш голос-" — питає Зозулю.
— Де ти бачиш голос, га?! Скрипить, як вічний дуб, і називає цей скрип голосом. Та вже краще зовсім безголосою зостатися, аніж такий голос мати!
І полетіла Зозуля далі. А назустріч – Горобці: "Цінь-цвірінь! Цінь! Цвірінь!" — ледве розминулися. "Може, у Горобців голос позичити— Та ну, це вже зовсім несерйозно! – принижувати так себе".
Коли чує: хтось у гущавині співає – свистить-тьохкає-фітькає-переливається… Чує, але не бачить.