Український рік
(Народознавство для дошкільняток)
ЗЕМЛЯ,ОСВЯЧЕНА ТАРАСОМ (Передмова)
Книга перша: ЗИМОЮ — В БІЛОМУ ПОЛЯ...
1. Грудневі святки.
2. Січень-мічень, дід Тарас та Василько.
3. Місяць кривих доріг.
Книга друга: ВЕСНОЮ — ВКРИТА СВІТЛИМ РЯСТОМ ЗЕМЛЯ
1. Березнева каша.
2. Уквітчаю тебе квітнем.
3. Простелю тобі травень під ноги.
Книга третя: ЛІТО — СОНЯЧНА ПШЕНИЦЯ...
1. Зашарілася червнем земля.
2. Ви знаєте як липа шелестить?
3. Селянський місяць.
Книга четверта: ОСІНЬ – ЯБЛУКО В САДУ…
1. Азбуки виріїв.
2. Малює листочками Жовтень.
3. Падолистовий розгардіяш
ЗЕМЛЯ, ОСВЯЧЕНА ТАРАСОМ (передмова)
Моя земля – твоя земля;
ЗИМОЮ – В БІЛОМУ ПОЛЯ; (книга перша)
ВЕСНОЮ – ВКРИТА БУЙНИМ РЯСТОМ; (книга друга)
ЛІТО – СОНЯЧНА ПШЕНИЦЯ; (книга третя)
ОСІНЬ – ЯБЛУКО В САДУ; (книга четверта)
Живеш тут, ачи подивиться
Прийшов і:"Вибачте,піду…"
Земля,освячена Тарасом –
Це ти, це я, це він, це ми;
Сьогодні ж, попри всі гаразди,
Це і чорнобильські дими;
Це і спаплюжений Славутич;
Це занітрачені поля;
Це і життя; таке падлюче,
Де ти – не ти, і я – не я,
Де, рідний він, стає чужинцем…
"Як жити тут, не за бугром?!"
— Будь,сину, славним, — українцем!, —
А не знеславленим хохлом;
Прокинься; долею не грайся;
Дивіться також
- Володимир Нагорняк — …присвіти цим идаропом!..
- Володимир Нагорняк — Українські фрашки
- Володимир Нагорняк — Метелики першого Всесвіту (книга друга)
- Ще 24 твори →
Благословить земля Тараса –
Твоя земля, моя земля.
Я з цих країв, де сонце сходить в полі,
а вітер пестить яблунь пелюстки…
Поглянь-дивись: засоняшнилась доля
і хлопчиком побігла до ріки…
Я з цих країв, де в небо щохвилинно
надривно лине жайворонка спів,
де соловей не спить…
— Це ж Україна!..
— Я з цих країв!
ЗЕМЛЯ, ОСВЯЧЕНА ТАРАСОМ
(Передмова)
Королівством – а воно саме так і називалося – Рік, — правив знаний по всіх усюдах МОРОЗ. Дід МОРОЗ. Величали його між собою не інакше, як дідом. Настільки був старий-старий, аж вічний.
Правив… розуміли, звичайно ж, розуміли, що правив-то королівством аж ніяк не МОРОЗ, — роки, роки!, — а його чотири доньки – ЗИМА, ВЕСНА, ЛІТО та ОСІНЬ.
Сварилися між собою?... Е-е, ні, не скажи, не треба тут мені город городити! Жили дружно. Владарювали по черзі, строго-строго, під мудрим отецьким оком, і ніхто, — та ти що?!, — ніхто і ніколи цю чергу не порушував. Ніхто і ніколи!
Сам владика МОРОЗ
жив із найстаршою –
ЗИМОЮ.
Клімат йому цей підходив,
погода по-вашому.
Не без того, правда,
щоб заглянути до ОСЕНІ, другої за віком:
чи усовіщав птахолюба ВЕРЕСНЯ:
"В роках же,
а мала дитина наче –
за пташечками бігає!"
Чи до найменшенької, мізинчика, — до неї частіше, любимиця, — ВЕСНИ; по-старечому, як він, мужик, умів, заспокоював плаксу БЕРЕЗНЯ;
Щодо третьої доньки – ЛІТА, то старий МОРОЗ,
котрого гаряче сонце завжди чомусь хилило на сон,
рідко у неї гостював… рідко…
…та не забував, не забував…
посилав,
і не раз,
посилав малих МОРОЗЕНКІВ
до ЛІТА;
але прилітали ті звідти
такими-розтакими млявими,
з такою-розтакою нежиттю,
хоч у хату не впускай.
Дивитися було жалько;
ледве-ледве
виліковував їх старий.
Було в ЗИМИ три сини-управителі,
три місяці – ГРУДЕНЬ, СІЧЕНЬ та ЛЮТИЙ.
ГРУДЕНЬ
збирав землю в грудки;
так вона, бідолашна,
менше промерзала
СІЧЕНЬ
покривав
землю
білою
сніговою
ковдрою.
ЛЮТИЙ – та що там твій пройдоха ЛЮТИЙ?! –
бешкетував снігом з хурделицями та лютував.
Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!..
Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево
непоспішаючи, по-господарськи,
всідається снігур… другий… третій…
Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука; так рука і тягнеться, щоб зірвати.
Ага, а біля ставка, глянь, скільки їх!..
…побігли…
…стій же, стій!..
…не яблука то, не снігурі –
розпустила по вітру
китиці свої калина;
листя ще з осені
розгубила–розтринькала,
а китиці… китиці горять!..
…а який смачний той вогонь – калина з морозу…
Ставок наш узимку бачили?
Велетенський телевізор:
не по льоду – по самісінькому дну ставка ходиш…
Гне водорості вода, подивися, як дерева вітер:
вліво, вправо, прямо, знову вправо,закручує…
О… а… та куди там, хлопці уже шайбу ганяють!..
Ото була, скажу тобі, зима:
Ми на лежанці грілися?!
Нема, та й бути не могло…
Ми – на ставку!
А ключка в мене,
бачили таку?
А наш,
хоч раз наш бачили хокей?
О-кей!
Чи ось – на лижах залюбки…
Ех, дні які, які роки…
Сказать вам, дітки, хочеться мені:
— Шануйте дні!
Ой, а скільки натерпілася ВЕСНА од цього ЛЮТОГО?! Особливо діставалося її старшенькому – БЕРЕЗНЮ.
Той, хоч плакса із плакс,
правда, не покорявся ЛЮТОМУ,
не покорявся і, врешті-решт,
перемагав-таки,
перемагав розбійника.
Раділи, — а як же?!, — раділи:
КВІТЕНЬ прихорошував,
уквітчував усілякими,
що тільки бувають у природі,
барвами землю.
А земля, земля!..
…робилася такою прекрасною,
такою чудесною,
що навіть сам владика МОРОЗ
милувався нею.
Милувався, та-а здалеку, так здалеку –
мінливе травневе сонце
уже вадило старому.
Несміло, наче випадково, мружиться на землю сонечко. Всі, хіба окрім холодного, аж білого снігу, радіють його першим привітикам.
Сніг злиться: тане, зменшується, збігає
безпечними каламутними струмочками і зникає.
Взамін із-під торішнього листя нетерпляче випурхнув перший живий … підсніжничок… другий… третій…
ой, та їх тут – море!
А ось, та біля твого ж таки міського будинку, просвердлила мертву товщу асфальта тендітненька кульбабка. Яка сила!!!
Трохи пізніше усміхнеться синню неба
невгамовний пролісок,
різнобарвно заіскриться всюдисущий ряст,
вибіжуть кокетки-фіалочки… Світ наповниться – уже, наповняється! — голосами: цвірінькає, рохкає, стрекоче, гавкає-нявкає,кукурікає, тьохкає, мукає-мекає – весна. Весна!..
Ото була, скажу тобі, весна:
Погода після лютого ясна,
Замайорить лиш сонечко вгорі,
Ми вже на тій;
ні, аж на тій горі;
Підсніжники збираємо з-під снігу.
А скільки радості та сміху!
Чи до кислички підійдемо,
Минулорічних яблук наберемо;
Чи перейти рівчак,
що річкою вже став,
І щоб у воду не попав;
Якщо ж попав,
не простудитися-таки…
Е-ех дні які,які роки!
Сказать вам,дітки, хочеться мені:
— Шануйте дні!
Потім, коли МОРОЗ – ну,не молодий же! – знову, як мала дитина, падав у спокійний-преспокійний сон,
випускала третя його донька ЛІТО свого старшенького – ЧЕРВНЯ
.
Рум'яніли, як присоромлена дівчина,
вишні та черешні,
розпускалися в усій своїй червоній з,
— божечку ти мій!, — відтінками красі півонії,
палахкотіли всюдисущі сунички…
Не мінливе, як весною, а справжнє – гаряче – сонце, і легесенький — легесенький вітерець. По кілька разів на день бігаю до ставка: — Ну, та коли вже нагріється та вода, щоби можна було купатися?!
На зміну сором'язливому ЧЕРВНЮ
приходив стиляга ЛИПЕНЬ
Ой, та скільки там тої роботи у нього –
липовий мед.
А хвалився, хвалився –
пропах ним увесь.
Не мінливе, як весною, а справжнє – гаряче – сонце. І легесенький-легесенький вітерець.
По кілька разів на день бігаю до ставка:
— Ну, та коли вже нагріється та вода, щоби можна було купатися?!
— Скоро. Тиждень-півтора…
— Ого! Цілих сім днів…
— Рудоля, куди поперла!!! ─ вибачте, це я на корову.
Та ну її! Хлопці на узлісся побігли – суниці, полуниці, перші гриби… Ех, якби не це пасовисько, до самісінького вечора з лісу не виходив би.
— А дядько Іван казав, що черешні на тій горі, поспіли.
— Приженемо худобу і – гайда!
— Та далеко ж …
— Не хочеш – не йди!
Ага, не йди! А ще дядько Іван обіцяв покатати мене на комбайні. У жнива. Тільки, самі розумієте, хлопцям про це ні гу-гу. Засміють, якщо не покатає. А то ще і самі – та запросто! – захочуть. А де там ми, усім кагалом, розмістимось, га?
Потім – при місяці та зірках – буду купатися з ним у ставку. Вода тоді тепла-тепла, як молоко від нашої Рудолі…
— О, а де ж та зараза, моя корова, хлопці?!
— Отам, у шкоді!
— Біжи, поки діда Савки-сторожа немає.
Аж лише після ЛИПНЯ золотився хлібами селянин СЕРПЕНЬ.
Оце, скажу я тобі, трудяга, працелюб –
ні для не спочине!
Хіба що на обжинках,
у кінці свого владарювання,
звеселить душу за важеленним столом,
затремтить жайворонком.
А що?
Заробив.
Має право!..
Ото було, скажу тобі я, літо:
Ставок, де мокли до обіду,
І сонце – сходило в леваді —
Найвища радість!
А як у гості йшли малими
Ми до левадної малини,
Коли дід-сторож дибав на обід…
— Привіт!
— Привіт дитинства спасівки!
А дні які, які роки…
Сказать вам, дітки, хочеться мені:
— Шануйте дні…
А старшого ОСЕНІ – ВЕРЕСНЯ – король МОРОЗ, видно було неозброєним оком, недолюблював. Недолюблював. І самій ОСЕНІ про це говорив.
— Слухай: що там твій ВЕРЕСЕНЬ?! У роках же наче, а, гірше малої дитини, з пташечками грається…
— Каже: "Збераю їх у вирій".
— А без нього вони не зберуться?!
— Та полетять, — каже, — полетять… А чи захочуть повертатися?! А як навесні без них, без птахів-то, га —!
Гримне, бувало, МОРОЗ на ВЕРЕСНЯ снігом та завірюхами – куди тобі там! Але поки все це та крізь ВЕСНУ,
та крізь ЛІТО дійде до ВЕРЕСНЯ – легким теплим ніжним дощиком робиться.
Ото була, скажу тобі я, осінь;
Лиш з'явиться на небі просинь
Опісля вересневого дощу:
— Підпеньки на горі, підемо, чув— —
Сумки беремо,?
майже, як самі,?
Підпеньків там, дивися, не на дні,
У лісі… Скажете , ми в лісі,
Неначе горобці у стрісі.
В леваді ж – помідори, огірки…
Ех, дні які, які роки…
Сказать вам, дітки, хочеться мені:
— Шануйте дні!
Яблука, груші, сливки, огірки, помідори – осінь;
зачекайте: виросту, навчуся
і, обов'язково, буду сам їх вирощувати.
Ага! Уявляєте: яблука з мого саду, помідори з мого городу… Їжте на здоров'я, ласуйте!
А звідусіль: "Спасибі, синку! Невже ти сам такі "снікерси" виростив, га?!" А хто ж —.. Ой, та ніколи мені тут з вами: робота, багато роботи – зима підганяє.
Ось, бачете: пташки у вирій збераються;
дерева листя уже фарбують, як модниці волосся;
а воно, листя-то, падає-падає… Інколи, вранці, уже і прохолодний подих зими чується – не терпиться білій, ой, не терпиться… Та й сонечко не те, вже не те:натомилося за літо, відпочиває…
А другий син ОСЕНІ – ЖОВТЕНЬ— А що ЖОВТЕНЬ, ой, що ЖОВТЕНЬ?! Знай одне – розмальовує траву та дерева, як самому хочеться, і все.
Ні, як придивитися,
красиво навіть.
Але неживе якесь…
Та й то до…
Та й то …
до…
ЛИСТОПАДА.
Такого ж безалаберного,
як цей
ЛИСТОПАД,
світ
не бачив!
Нічого, нічогісінького не робить, ні за холодну воду
не береться, але як розійдеться,як розійдеться…
все перемішувати та розкидати… На що, здавалось би, ГРУДЕНЬ – і то ледве-ледве зупиняє його. І не без допомоги самого МОРОЗА –
підіймає старого з ліжка.
А кому це, скажи, сподобається, га?! Кому?!