Нічого не вдієш, нам конче потрібно знати, де базуються ці ваші чортові партизани.
Стефан вийшов, не промовивши ані слова, навіть не попрощавшись.
Офіцер ще раз пильно вдивився у змарніле, розсічене в кількох місцях обличчя різьбяра, і в очах його спалахнув хижий вогник.
— Так, нічого не вдієш... — повторив він. – Але цього арештанта, місцевого скульптора, не чіпати, — нагадав поліцаям. – Нехай поки що майстpyє.
І, загасивши отой свій вогник в очах якоюсь загадковою посмішкою, теж вийшов.
4
На подив усім, десь через годину знову привели Рануша. Він, звичайно ж, був страшенно скатований, але все одно в комірчині полегшено зітхнули, адже гадали, що бачитись з ним уже не судилося.
Дивлячись на зсічене тіло Стефана, різьбяр із гіркотою подумав і про свою власну долю. Його теж щоденно допитували, намагаючись хоч щось там вивідати про партизанів. Але в тім-то й річ, що він абсолютно нічого не знав. Справді, нічого. Й іноді навіть дякував за це богові, бо відчував, що міг би й не витримати.
Рануш — той хоч бував у лісі. Колись, прямо серед ночі, навідався був і до Михайла, відтак різьбяр уже навіть збирався іти разом із ним у загін. Але Стефан переконав, що з його вадою партизаном бути важко, та й війна довго не триватиме. Тепер Орест картав себе: треба було не слухати Рануша, а йти до лісу. Тепер хоча б знав би, за що страждає.
Рожеві промінці сонця дотягалися до вікна, вичеpвонювали його, і, проникаючи через припорошену шибку, стікали до Орестових рук та пестили голівку "Приреченого". Так, він знову взявся за роботу, бо, що б там, за стінами їхньої в'язниці, не відбувалося, а майстер є майстер, і треба було поспішати.
Коли в надобідню пору двері знову відчинилися, і на порозі постав той самий оберштурмфюрер СС, Орест одразу ж завважив, що цього разу він був в окулярах, й очі під ними видавалися напрочуд лагідними й усміхненими, хоча обличчя, як і раніше, залишалося суворим; власне, не так суворим, як по-арійському незворушним.
— Щоб ти не думав, що ми, германці, не дбаємо про мистецтво, я приніс тобі кістку, — несподівано мовив офіцер, простягаючи газетний згорток, у якому й справді було щось сіре. – Так-так, звичайнісіньку, ще досить свіжу, людську кістку, шпитальний хірург наш спеціально для тебе, для "великого українського скульптора", старався.
Причому всі в'язні звернули увагу, що оце своє "великого…скульптора" есесівець проказав без будь-якої іронії чи зверхності, і навіть ввічливо схилив по тих словах голову.
— Невже й справді людська?! – все ж таки не повірив йому різьбяр.
— А навіщо такому майстрові, як ви, втілювати образ людини в деревині чи в камені, коли поруч стільки суто "людського" матеріалу? "Людина", вирізьблена людиною – з кістки щойно загиблої людини! Погодьтеся, що в цьому є щось від великої, одвічної таїни мистецтва.
— Та це ж нелюдство якесь, прости й помилуй, — молитовно пробубонів Рануш, проте ні різьбяр, ні офіцер на слова його не зважили.
— До речі, як ви назвали свою роботу, майстре? – тільки тепер Орест звернув увагу, що офіцер почав звертатися до нього на "ви", та ще й із підкресленою ввічливістю.
— Як і мав би назвати – "Приреченим".
— Геніально. Відтак мистецтвознавче тлумачення цього витвору бачиться мені ще ефектнішим. Задумаймося, що виходить: скульптурний портрет "Приреченого", сотворений різцем приреченого з кістки такого ж приреченого!.. Уявляєте, яке враження справлятиме такий підпис під вашою роботою, виставленою у кращому музею Берліна, або навіть у самому Парижі, в Луврі?
— То його, "Приреченого", ще й виставлятимуть?! – із тремтінням в голосі, лякаючись самої згадки про це, запитав різьбяр.
— А чом би й не виставити? Зазначивши при цьому прізвище українського майстра з Поділля. Тим паче що й село ваше називається просто-таки біблійно – Спокути! Вдумаймося ще раз: "Скульптура "Приреченого", вирізьблена приреченим на страту майстром із подільського села Спокути, з кістки колишнього приреченого!". Хіба не такої органічної "правди мистецтва" прагне досягнути будь-який, найгеніальніший митець?! Хіба не в цьому – найвищий апофеоз мистецького реалізму?!
Якусь хвильку Орест заціпеніло дивився на офіцера, мовби не здатен був збагнути істинного змісту його слів. Далі подався ближче до віконця і з жахом втупився поглядом у те, що визирало зі згортку цупкого паперу. І лише по якійсь хвильці могильного мовчання, ледь чутно проказав:
— Але ж такого не повинно бути. Такого ж ніколи не було, взагалі, нічого подібного.
— У тім-то й річ, що ніколи раніше такого в історії мистецтва не траплялося! — охоче, з явним натхненням у голосі, підтвердив фон Штубер. — Принаймні історії мистецтва подібні випадки мистецького сюрреалізму невідомі. Отже, хоча б у цьому ви в мистецтві перші. А, погодьтеся, що сказати своє оригінальне слово в рязьбярстві щастить не кожному. Уявляю, які шалені гроші пропонуватимуть за вашого "Приреченого" на мистецьких аукціонах!
Почувши це, старший поліцай навіть відвернувся, щоб не привертати увагу німця, і набожно перехрестився.
— Я бачу: ви непоганий майстер, — провадив тим часом своєї фон Штубер, — і хтозна, може, тут, над... До речі, як саме звуть цю річку? …Ага, так, над Дністром, у цій комірчині, я відкрию нового, тепер уже слов'янського, Мікеланджело, талановитого, як сам Господь Бог. А якщо й ні, — все одно це буде оригінальний витвір. Уявляєте собі ажіотаж, із яким найславетніші музеї світу боротимуться за право мати в своїх фондах такий твір?! Адже нічого подібного у світовому мистецтві я не пригадую, хоча досі непогано знався на ньому. А ви, наш новонароджений Мікеланджело?..
— Що... я? – з тремтінням у голосі перепитав Орест. – Самі ж кажете: "Приречений"…
Проте есесівець запитував швидше за звичкою, аніж з потреби, тому й не зважив ні на цей бунтівний тон різьбяра, ні на вияв з його боку неповаги та непокори. Він уже впав у якийсь мистецько-романтичний транс, віддався на волю власного фантазування з приводу того, як, поступово, ця скульптура обійде всі кращі музею світу. І як він особисто засадить кілька десятків різьбярів-копіїстів, які б денно і нощно сотворили її копії…
-… Але все одно при цьому вважалося б, що оригінал славетного скульптора... як вас там?.. – поляскав він пальцями, звертаючись за підказкою не до різьбяра, а до старшого поліцая.
— Орест Гордаш, — підказав той.
-...От-от, Ореста Гордаша, залишається неперевершеним у своїй досконалості. Тому не розумію, що вас ображає. Я ж дарую вам прекрасну ідею, дарую найцінніше, що є в мистецтві – славу і безсмертя. Ви ще й повинні бути вдячними мені.
По цих словах офіцер вирвав згорток із рук майстра, гидливо зморщившись, розгорнув його, ніби на власні очі бажав переконатися, що шпитальний хірург не обдурив його, і тільки тоді кинув до ніг Гордаша. Причому разом із кісткою зі згортка випало й кілька невеличких різців.
— Якщо знадобляться інші інструменти, попросите через вартового. Знайдемо. Про окрему камеру для вас теж подбаємо. Все – задля мистецтва! Ладні виконати будь-яку примху генія. А ви, бездарі... – звернувся до поліцаїв, — упродовж тижня нікого з цих в'язнів розстрілювати не маєте права. Щоб не завдавати психічної травми майстрові різця. Не чую бадьорої солдатської відповіді, старший поліцаю.
— Так точно, пане оберштурмфюрер. Упродовж тижня не розстрілювати.
— Ви ж нічому іншому, окрім як вбивати, — зверхньо проказав есесівець, — не навчилися. Втім, і вбивати теж до пуття не вмієте. А тут перед вами – творець. Пишайтеся і шануйте. Що ж до вас, генію від людського цвинтарного падла, то ваша особиста доля, залежатиме винятково від таланту і старанності.
— Але ж це... людська, — здається аж тепер по-справжньому прийшов до тями різьбяр. — Я нічого не робитиму з цього. Ні з чиїх людських кісток. Навіть із ваших, ворожих.
Серед в'язнів почулося тяжке, лячне зітхання. Вони добре розуміли: якщо зараз офіцер образиться, їх негайно ж розстріляють. Усіх. Може, навіть тут, у в'язниці.
Оберштурмфюрер справді зблід, пограв жовнами, проте, вірний нордичній стриманості, і цього разу лють свою притлумив.
— Кому саме належала кістка – експерти не уточнюватимуть, — процідив він. — Для мистецтва, для істинного мистецтва... це ніякого значення не має. Як і для істинного майстра.
Фон Штубер гидливо, двома пальцями, підняв із землі отого, дерев'яного, "Приреченого", повертів перед очима і, не повернувши його Орестові, вийшов.
— Митець повинен дбати не про власне життя, а про життя своїх творінь, — кинув уже з-за порога. — А я обіцяю зберегти ім'я автора цієї геніальної роботи, – кинув убік кістки, – яку, повторюсь, можливо навіть демонструватимуть у Луврі. А чому б і ні? Талант – він завжди залишався поза війнами й ідеологіями.
Щойно двері зачинилися, як Мащук і Величан підійшли до згортка. Навіть Рануш, крекчучи й проклинаючи все на світі, зсунувся з нар і підступив ближче до Михайла.
— Невже, справді, людська? – недовірливо прохрипів застудженим горлом Дмитро.
— А ти не бачиш? — похмуро відказав Мащук.
— Що тут можна бачити? Я людської в руках ніколи не тримав. Цвинтарів не розкопував. Невже есесівець примусив когось діставати її з могили? Задля "генія від людського цвинтарного падла", — не втримався, щоб не дошкулити різьбяреві.
— Дідько його знає. Може, хтось із підлеглих есесівця справді взяв її у лікаря. Або десь у полі знайшов, – з виглядом експерта проказував Мащук. — Тепер по полях стільки кісток, що, якби вони пускали коріння, то восени не було б де ступнути. Але ти, Оресте, за таку справу не берися. Отут, у долівці барака цього, й поховаємо. Людська як-не-як...
Усі стурбовано поглянули на різьбяра, потім знову на кістку. Вони чекали рішення майстра. Проте Гордаш мовчав.
— А раптом есесівець дотримається обіцянки й тиждень не зачіпатиме нас? — несміливо мовив Дмитро, приходячи йому на допомогу. – Все ж таки тиждень життя.
— То й що тобі з того тижня? — безнадійно посміхнувся Рануш, повертаючись на свої нари, — як навіть решти життя не вистачило б, аби ним натішитися?
— Бо це ще й тиждень надії. Раптом за ці дні станеться щось таке...
— Все, що з нами могло статися, вже сталось.
— Наприклад, за цей час можна ще раз випробувати своє щастя і втекти, — стояв на своєму Дмитро.