Та тільки що їй із тої "копійчини", як ... життя, життя жіночого так і не зазнала.
"От і вся твоя людяність, — виграє жовнами Великий Воїтель Євразії. – Але навіщось же доля звела нас під одним дахом!", — і, зустрівшись поглядом із Марією, подумки благає залишити його наодинці зі своїм фантазуваннями.
Жінка й справді відвертається, але не тому, що зрозуміла його, — просто забракло слів, котрими могла б іще раз випаскудити його, і поволеньки бреде собі до хати.
— Одоробло – та й годі! — зболено і, водночас, безнадійно проказує вона, не стільки звинувачуючи Ярослава, скільки відпускаючи всі його, а відтак і свої власні, гріхи.
Одначе й цього разу Ярко терплячий і милостивий. Співчутливо глянувши на дружину, він дещо повагався: "Відповідати чи не варто?", але врешті-решт промовчав, оскільки докоряти не хотів, а заспокоювати не було сенсу. Та й що вона може — ця згорьована жінка?! Господи, що вона може?!
4
...І все ж таки... Чи дізнається коли-небудь світ, який вселюдського масштабу філософ, який талановитий воїтель умирає у ньому всі ці роки?!
Не лише ця, од віку невродлива, літами та працею зсутулена жінка, а будь-яка найзоряніша красуня Європи мала б упасти перед ним навколішки: "Я — ваша, мій Бонапарте! – блаженно всміхається майже беззубим, обрамленим тонкими, потрісканими губами ротом. — Я — ваша!"
Певний час Ярко марне намагається відродити в уяві пригасле видіння, далі всім тілом подається вперед і яструбино вдивляється у кам'янисту сідловину, що аж ген, на схилі подільського пагорба, охоплює невеличку печерку... І, разом із усвідомленням краси та вічності вподобаного ним світу, зароджується нагальна потреба знову й знову осмислювати його сутність; збагнути: чому, замислений за божественним велінням гуманістично-милостивим, він так давно і безнадійно знелюднюється по війнах, збройних, релігійних та політичних конфліктах; чому так невідворотно вироджується "во лжі і ненависті".
Він і раніше не раз замислювався над цим невідворотним озвірінням людства, Але далі ненависті до тих, хто, спочатку кидав його на душманські міни, а потім кидав йому в лице: "Ми вас туда нє пасилалі!" — не сягав. Аж раптом, через книжні та власні роздуми, непомітно якось зринула в ньому оця жага величі, оце прагнення величних, вселюдських діянь; це осягання філософії людяності на полях вселенських бойовиськ...
...Він, тільки він, все ще здатен примусити людство зректися воєн і вбивств, політичних провокацій і релігійної різанини! Бо тільки він, Ярко-Воїтель, знає віднині шлях до цієї мети. І шлях цей: від жорстокості — до всеосяжної людяності, але... через іще більшу, майже немислиму жорсткість по відношенню до кожного, хто й далі має намір заганяти світ у трясовину жорстокості.
Всі інші полководці завойовували світи, утверджуючи по них власну тиранію, і тільки він один завойовує його, аби, возвівши в культ жорстокість "поля битви", водночас залишатися милостивим до кожного, хто здасться у полон, заречеться, навіки-вічні закається...
— Ти чуєш мене, світе?! – неголосно, але владно проказує Ярко-Воїтель. — Віднині я так й увійду в історію цивілізації, як людина, геніальна у своїй жорстокості і жорстока у своїй геніальності; як найлюдяніша у своїй жорстокості і найжорстокіша у своїй людяності. Тому що, зрештою, всі ми, з глини божої зліплені, так і замислені були: жорстокими у своїй милостивості і милостивими у своїй жорстокості!
На жаль, усвідомлення своїх таланту і величі прийшло до нього лише з місяць тому, але цей місяць він уже прожив іншою людиною, в іншому вимірі та в іншому світі. З кожним днем Ярко все виразніше відчував, як образ філософа і воїтеля, рятівника людства, витісняє з його душі злостивість і зневіру; як цей образ вириває його з дріб'язкової буденності і заманює у безмежжя Всесвіту.
А ще... днями ось так просиджуючи над цією закам'янілою долиною, Ярко-Воїтель намагався, але не міг, збагнути: як же це сталося, що життєпис свій людство укладає з діянь тиранів, що дбають тільки про багатство і славу, і їх за це не лише не карають, а навіть обожнюють? Чому сила-силенна розумних і можних людей затинається на кровопролитті, затято нехтуючи при цьому будь-якими проявами добра і людяності?
* * *
... Ярко ще раз напружує свій підсліпуватий зір – й ось уже в далині зароджуються ворожі полчища. Ще мить — і він виразно бачить, як сонячні промені падають на шоломи здичавілих завойовників, згасаючи в них, наче по занедбаних криницях. І що вдієш, що вдієш, як іще одна озвіріла орда прагне землі і крові, і тільки він, Ярко-Воїтель, здатен постати перед нею оборонцем життя і людяності.
— О, бач-бач!.. – повільно закипає своїм праведним гнівом Марія, стежачи за чоловіком зі спорохнявілого напіврозваленого ганку. – Знову плетиво у траві, а він сидить собі, ідол-ідолом, і на долину витріщується! Каліч-каліччю; таке вже, прости Господи, жалюгіддя... – але й воно щось там собі намріює!
Одеса,
березень 2006 року.