Навіть згадка про них перетворилася для нього на вбивче табу, порушувати яке Миньо не наважувався ніколи і ні за яких обставин.
"А тепер забудь про це, — порадив "опікун-кадебіст" Глотов, приймаючи від Миня третього доноса на Стратника, — викресли з пам'яті і забудь! – А потім усе ж таки не стримався і, мстиво посміхаючись, проказав: — Втішай себе, знаєш чим? У який спосіб ти ще міг би помститися Стратникові, якби ми, в своїй конторі, не вирахували в тобі поета-заздрісника? Ти ще й повинен бути вдячним, що позбудешся уславленого земляка — віршописця. Бо як би це виглядало: ти – всього лиш направлений від колгоспу на навчання невдаха-студент, якого викладачі академії відмовляються перетягувати з курсу на курс уже навіть під нашим тиском, а вірші Стратника публікують у республіканській пресі! Несправедливо? От і я теж кажу: "несправедливо!".
А тим часом сивоголовий письменник, що сидів десь там, у Києві, перед телекамерою, усе говорив і говорив про Данила Стратника, заповзято засвідчуючи, що література втратила поета, талант якого, хоч і не встиг розквітнути в усій своїй яскравості, але достоту проявився у трьох збірках та численних публікаціях; розводився про "тему добра й людяності" в його поезіях, про бачення й розуміння ним світу, про щирість, ще про щось… до нього, саме так, персонально до нього, Миня, промовляв той мудрий чоловік.
Але Миньо уже не чув і не бажав чути його, бо перед ним раптом, з усією жахливістю й невідворотністю, постала та проста й безжалісна істина — що різниця між ним і Данилом криється не в кількості літ, які вони прожили, а в нездоланній безодні, котра пролягає між талановитою людиною, і людиною необдарованою; між, заздрістю і людяністю; між мізерним нидінням і жертовною мудрістю життя.
І що смерть, навіть смерть, Стратника, вже абсолютно нічого не здатна змінити у тому співставленні, яке існувало, й тепер уже довіку існуватиме, між ним — і цим дивовижним чоловіком, Данилом Стратником.
Миньо так і не спроможний був збагнути, звідки ж воно взялося в Данилові все оте: "людяність", "щирість", " образне бачення й асоціативне сприйняття світу"; не розумів, чому одних ними наділено, інших ні; але з дивовижною ясністю відчув, що чорно й довічно заздритиме Стратникові саме через те, що, виростаючи разом із ним і маючи однакові з ним можливості, Данило все ж таки зумів — цілком таємно, і, щодо нього, Миня, підступно — знайти спосіб підготуватися до всього того, чим прожив зріле життя і за що лишився в людській пам'яті. Данило, бач, підготувався, а він, Миньо, ні!.. Відтак ще болючіше відчув себе ганебно ошуканим і скривдженим, давно й навічно забутим, знеособленим і зрадженим.
…Певний час це жахливе усвідомлення ще так-сяк боролося в ньому з пригаслим сумлінням, оскільки знав, що, за прадавнім звичаєм, не годилося ні заздрити небіжчикам, ані говорити про них лихе.
Та оскільки перебороти себе Миньо вже не здатен був, то розлючено вимкнув телевізора, натомість відродив в уяві худорляву, незграбну постать Стратника-підлітка, і споглядав її, аж поки не відчув, що він не просто заздрить Данилові, а знову починає люто ненавидіти його. Як тільки можна ненавидіти людину, що заподіяла тобі страшної кривди, або, навпаки, зробила послугу, за яку не спроможний віддячити.
А, відчувши це, лячно озирнувся на дружину, тому що ніколи й нікого не остерігався з такою ретельністю, як цієї мовчазної, але непокірної жінки, може, єдиної в світі істоти, здатної помічати, розуміти — та тільки не пробачати — його найпотаємніші поривання і найогидніші прагнення.
1981-1993 роки.