Любов, хоч не бурхлива, та тривала,
Нам об'єднала долі і серця.
Тож, скріплені любов'ю, як скобою,
Навіки нерозривні я і ти.
Зрослись, немов дерева, між собою,
А душі не уникли самоти.
* * *
Вже рідні і друзі померли,
Часів позначаючи плин,
А ти ще поезії перли
З людських добуваєш глибин.
Можливо, ти шанси проґавив,
На карти поставив не ті,
Бо щось ні визнання, ні слави
Тобі не дісталось в житті.
Хай все ще можливе, одначе,
Ніщо вже тебе не втіша,
Коли за померлими плаче
Убога сирітка – душа.
* * *
Письменництво наб'є оскому,
Падінням закінчиться злет.
Напевне, сам я винен в тому,
Що здуру, мрійник і поет,
Обрав собі високу планку
У честолюбній метушні.
Шипи байдужості тернові,
Скупих похвал колючий глід,
Щоб на землі, хоча б у слові,
Про себе залишити слід.
* * *
У мене обмежені теми
І тон елегійний лишень.
Мені не писати поеми
І тексти веселих пісень,
Бо вірші – додаток безплатний
До роздумів – надто сумні.
Я знаю, до чого я здатний
І що не під силу мені.
* * *
Нема завзяття і відваги,
Тож при дірявості кишень
До зміни місць не маю тяги,
Сиджу безвиїзно, як пень.
Пічкур я, певне, сидень, мабуть,
Який не прагне дивовиж.
Чому? – не знаю, та не вабить
Ані Мадрид, ані Париж.
Я не шукач красот і вражень
Ні десь, ані в краю батьків.
Лиш думка – мій єдиний важіль
Для написання цих рядків.
* * *
Я намагаюся писати
Без трафаретів і лекал,
Щоб ні один знавець пихатий
Підробкою не дорікав.
І часто з сумнівом беззлобним
Я розмірковую тихцем:
Як стати справжнім, непідробним,
Не копіїстом, а творцем?
Напевне, істина стара ця,
Та знає навіть дебютант:
Рецепт один – талант і праця,
Хоч головне усе ж – талант.
* * *
Чи випадково ти в словах загруз,
Чи замість мозку – клоччя, тирса, вовна?
Бо українець має хлопський глузд,
А у поета розуму несповна.
В чім справа – ні для кого не секрет.
В народі так вважається й донині:
Та щось нікчемне зовсім – в Україні.
* * *
Лунає музика дощу
Розкотистим, веселим дробом.
А я у такт йому свищу,
Стою, до скла припавши лобом,
І розмірковую своє.
На жаль, думки мої похмурі:
Не зрозуміло – хто ж я є
У світі і в літературі?
Хоч начебто й не дебютант
В товстих друкованих виданнях,
Та просвистів я свій талант
У нерішучості й ваганнях.
Я не губив його в гульбі
І долю марно б винуватив,
Бо сумнівався лиш в собі,
Бо сам багато часу втратив.
Ніколи в серце не впущу
Болючі сумніви надалі…
Замовкла музика дощу,
Лунає музика печалі.
* * *
Хтось, може, бавиться словами,
Жонглює ними без зусиль,
А я, мов орючи волами,
Пишу: такий у мене стиль.
Бракую рими почергово,
Як новобранців у строю.
Шукаю найточніше слово,
Що думку висловить мою.
Втрачаю в пошуках упертих
Годин неміряні коші,
Щоб у своїх рядках відвертих
Лишити часточку душі.
* * *
Ні докорів у безпорадності
Не сприйму, ні чужих повчань.
Вірші пишуться не від радості,
Їх диктує мені печаль.
Дні безжурності, безтурботності –
Речі рідкісні у житті.
Вірші пишуться від самотності
І читаються в самоті.
* * *
Я був до дурості наївним,
Аж поки геть не облисів.
Вважав себе принаймні рівним
З поетами усіх часів.
Їх братія різноголоса
Мені служила за взірець,
Коли я дер до неба носа,
Бо сам – не гірший, хай їм грець!
І в запалі самообману
Гадав, як мріємо всі ми,
Що, може, вдячність чи пошану
Я заслужу поміж людьми.
Та наближається до краю
Невизначне моє життя,
І що ж у підсумку я маю? –
Ще прижиттєве забуття.
* * *
Життя вирувало і в будень, і в свято,
Даруючи безліч турбот.
А нині, на старість, так само завзято
Своїх позбавляє щедрот.
Не кожен із нас розуміє трагічність
Самотності і забуття.
У залі чекання на поїзд у вічність
Марнуємо рештки життя.
* * *
Ми на землі зробили, що змогли,
Не справдивши сміливих передбачень.
І хай мотузку нам не одягли,
Не зачитали вголос звинувачень,
Нехай для страти не звели поміст,
Та, певне, недалеко мить остання.
Тож прагнемо життю надати зміст,
Щоб виправдати власне існування.
* * *
Обличчя роблячи пісні,
Плетуть святоші всюдисущі,
Що без розкаяння мені
Попасти зась у райські кущі.
Я задля грошей і чинів
Не продавав безсмертну душу.
Я зла нікому не чинив,
Чому ж я каятися мушу?
* * *
Все менше дій, все більше споглядань.
Життя без сонця, у полоні мряки.
Тобі вже не до мандрів і блукань,
Відколи остаточно кинув якір.
Не все сходив, чим у дитинстві снив,
Хоч ноги, певне, по коліна стерті.
Усе, що міг здійснити, ти здійснив,
Тож залишилось лиш чекати смерті.
* * *
Усе життя, по суті, – то чекання
Любові, щастя чи сезонних змін.
Для когось перша, а комусь остання
Несе весна квітковий передзвін.
Радіймо, зустрічаючи світанки,
Прихід весни й цвітіння молоде,
Аж поки смерть усіх нас, як доданки,
До спільного знаменника зведе.
* * *
Бракує людству милосердя.
І між заманливих ідей
Безглузда вигадка – безсмертя –
Найбільше зваблює людей.
Хто, не жахаючись могили,
Не жив би з наміром твердим
У розквіту чуття і сили
Лишатись вічно молодим?
Та розквіт змінює старіння.
І несподівано для нас,
Як і для кожного створіння,
Надходить той невтішний час,
Коли і смерть невідворотна,
І усвідомлення того,
Що людству втрата неістотна
Ані тебе, ні будь-кого.
Тож ти, нарешті, спересердя
Бажання зникнути підтвердь.
Невже не ясно, що безсмертя
Іще страшніше, аніж смерть?
* * *
Уже записали мене в старики,
Розсудливим став і поважним.
Як міг я колись марнувати роки
І бути таким легковажним?
І як примудрилося серце дурне
Потрапити долі в немилість?
Хоч як опирайся, та все промайне:
І юність прекрасна, і зрілість.
Давно вже розвіявся юності дим
І скошене зрілості жито.
Ніколи не думав, як був молодим,
Що можу стомитися жити.
* * *
Не хочу скиглити даремно
І старість лаяти за те,
Що у очах буває темно
І кожне сходження – круте.
Мабуть, не вистачає тяги,
Щось у моторі підвело.
І молодечої відваги
Немов ніколи й не було.
Якась розслабленість і втома –
Доволі неприємний стан.
Сиджу безвилазно удома,
Ганебно втупившись в екран.
І корвалолу мілілітри
Підтримують серцебиття…
Уже ідуть заключні титри
У кінохроніці життя.
* * *
Заіржавіло серце, затерпло
Оддалік від людей і подій.
Склавши руки сидіти – нестерпно
Без бажань, почуттів і надій.
Сподіваюсь іще, що зумію
Хоч би втіху знайти у труді.
Відніми у людини надію,
То й життя їй навіщо тоді?
* * *
Ні, вмирати іще не пора,
Незалежно від вибриків тіла.
Ще душа не настільки стара,
Щоб вона до всього збайдужіла.
Чом же ніжність зійшла нанівець?
Чом докори у кожному слові?
Де подівся той трепет сердець,
Що бринів на світанку любові?
* * *
Ми, на жаль, давно вже не орли.
Живемо, неначе у облозі,
В тих літах, куди ми забрели,
Розгубивши друзів по дорозі.
Не підніме друзів трубний глас:
Так багато з них зазнало тління!
Може, краще б кожному із нас
Розділити долю покоління?
Нам, звичайно, скаржитися гріх,
Та самотньо поміж молодими.
Як жахливо пережити всіх,
З ким ішов дорогами земними!
* * *
Ми робимо вчинки шляхетні і ниці,
Захоплень і фобій раби.
Із кожної дурості, жарту, дрібниці
Трагедій собі не роби.
Щоденна текучка банальна і звична,
Не те що польоти на Марс.
Не кожна трагедія справді трагічна,
Не кожна комедія – фарс.
Трагедія в тому, що все швидкоплинне,
Що часу нема вороття,
Що рано чи пізно скінчитись повинне
Кохання, бажання, життя.
* * *
Усе, щасливо залишатись!
Життя згортає свій сувій.
Мені немає чим пишатись,
Принаймні, в творчості своїй.
Десятки літ хребет горбатив,
Цурався ліні і розваг,
На казна-що талант розтратив,
Але нічого не досяг.
Нема від чого загордіти.
Знайшлось би місце каяттю,
Якби я тільки міг радіти
Цьому безглуздому життю.
* * *
Уже нічого я не значу,
Немов життя прожив дарма.
Тому тепер молюсь і плачу
За тим, чого давно нема.
Та не відтвориш молитвами
Відбиток свій, хоч би блідий.
Де ж я, закоханий без тями,
Я, безтурботно-молодий?
Де той язик, що був як бритва?
Де непокірний комиза?..
Своя у кожного молитва,
Своя у кожного сльоза.
* * *
Все, що було, давно забуте.
Усе, що буде, – вже не те.
Зневіри кригою закуте
Стремління юності святе.
У грішні ночі і в побожні, –
Хоч я, звичайно, не монах, –
Видіння дивні і тривожні
Мені з'являються у снах.
Видіння ці хвилюють душу:
Хоч Доля нитку ще пряде,
Примара-Смерть, куди не рушу,
За мною назирці бреде.
Усюди бачу, страхопуде,
Я твій потворний силует.
Все, що було, усе, що буде, –
Безглузда суєта суєт.
* * *
Моє життя було звичайним
У обширі суспільних меж.
Ні показовим, ні повчальним
Його ніяк ти не назвеш.
Просте, буденне, невиразне,
Ані веселе, ні нудне.
І лиш питання невідв'язне –
Що ж далі? – мучило мене.
Душа не змириться, не звикне,
Що скоро землю полишу.
Невже зі мною разом зникне
Той світ, що я в собі ношу?
Невже усі мої надбання,
Усе, що здобула душа,
Усі знання, усі страждання
Не варті мідного гроша?
Невже на забавки подібні
Всі перемоги й торжества?
Невже нікому не потрібні
У муках знайдені слова?
Хоч серцем, чулим і вразливим,
Болюче відчував я зло,
Моє життя було щасливим,
Та тільки жаль, що вже пройшло.
* * *
Нехай ти ще не довгожитель,
Та серце сповнює жура:
Хотілось би щасливо жити,
А вже відходити пора.
Все ближче час граничних строків:
Обмежено життєвий ценз.
Ще рік чи два, хай десять років –
І все. Який у цьому сенс?
* * *
Доволі часто бачу дивні сни.
Таких не побажаю я нікому:
Мені все сниться, ніби з чужини
Не можу повернутися додому.
Усе щось заважає відлетіть,
Никаю в зачарованому колі,
Немов тримає непомітна сіть,
Немов керує незворотність долі.
Я заблукав у долі, як в тернах,
І розгубив надії, та натомість
Я зрозумів нарешті, що у снах
Відображає приспана свідомість.
Здригаючись в пітьмі, як пастуша,
Від опівнічних жахів до світання,
Постійно переймається душа
Безвихіддю людського існування.
* * *
Стели над могилами стовбичать:
Серед поля виріс цілий ліс.
Сльози чоловікові не личать,
Та не можу стриматись від сліз.
Скільки доль позначили ці брили,
Почуттів, несправджених надій!
Скільки люду полягло в могили,
Вириті у цій землі твердій!
Кожен був єдиним, неповторним…
Та одне припущення втіша:
Може, стала обеліском чорним
В камені увічнена душа?..
* * *
У цьому світі, де усе мінливе,
Де все не так, як в попередню мить,
Жадане всім безсмертя неможливе.
Шкода про нього навіть говорить.
"Усе тече", — це сказано не нами,
А що тече – не має вороття.
Вже і твоїми пройдено синами
І більшу, й кращу часточку життя.
Тепер настала черга для онуків
І пізнавати, й змінювати світ,
Красу сприймати гір, лісів і луків,
Вслухатись в плескіт моря, в шерех віт.
А нас чекає тільки кладовище
І поступове, повне забуття.
Ми так і не дізналися – навіщо
Давалось нам коротке це життя?
Розумного пояснення немає,
Невизначеність цілі мучить нас.
А правда лиш одна: усе минає
І все існує лиш короткий час.
Хоч би з собою, друже, будь відвертим
І не жахайся правди аж ніяк:
Ми живемо для того, щоб померти.
Різниця лиш у тім – коли і як?
* * *
Прийшла пора розкаяння й спокути,
Пора прощань, гіркіша полину.
Минулого не можна повернути –
Ні вчора, ані сиву давнину.
Вже друзі відійшли у потойбічність
І поступово вимерла рідня.
Вже наші очі дивляться у вічність,
Байдужі до сьогоднішнього дня.
Вже доля на останньому надломі,
Вже на прийдешність наповзає тінь.
О люди, незнайомі і знайомі!
Прощаймося.