Головне. Поспішай. Поспішай!
* * *
Жорстокий світ, сумна реальність,
Щоденні рецидиви зла.
Чи є якась відповідальність
За наші вчинки і діла?
Хоч що би встигнув ти накоїть,
Усе зітре байдужий час.
Чому ж людину непокоїть:
Що буде в світі після нас?
* * *
Щодня себе підбурюю:
Пиши! Чому вагаєшся?
Як дерево під бурею,
Безпомічно хитаєшся.
Все більші втрати й витрати.
Турбуєшся: чи вистою?
Вже не шумиш під вітром ти
Верхівкою безлистою.
Стовбичиш неприкаяно,
Мов так тобі призначено.
Часу багато згаяно,
Розтринькано, розтрачено.
На стовбурі безбрунистім
Не розів'ється парості:
Що не зробив у юності –
Не надолужиш в старості.
Людина потайки зітхає,
В сумних загрузнувши думках:
Ріка життя пересихає
І пропадає у пісках.
Вже не приносить насолоду
Колишня розкіш спілкувань.
Ріка життя втрачає воду
І зостається тільки твань.
Та доки пишеться рядочок,
Не хоче мозок відпочить.
Хай не ріка, а лиш струмочок,
Іще дзюрчить… іще дзюрчить…
* * *
Ти живеш на землі,
тож не скигли й радій,
Що без сліду не зник в лихолітті.
Наша доля – то впертий, напружений бій
За своє існування на світі.
Диспозиція бою доволі проста:
Не здолавши часу перепону,
Захлинулись у наступі наші літа
І давно перейшли в оборону.
Доки кров струменить
в глибині передсердь,
Не скінчилось іще бойовище.
У окопах життя нас вицілює смерть,
І снаряди лягають все ближче.
* * *
Як можна бездумно радіти,
Цілком усвідомивши суть,
Що люди, мов зірвані квіти,
Недовго на світі живуть?
Невже лиш для того і квітне,
Щоб кинули геть, на сміття,
Таке ненадійне, тендітне
І скороминуще життя?
Хоч ремствувать нам не годиться,
Що вічний лиш дух, а не плоть,
Життя – то найбільша дурниця
З усіх, що придумав Господь.
* * *
Здрібніли почуття, здрібнів і сам.
Не чоловік, а безпорадний віхоть.
Спасибі, ще не підвиваю псам,
Постійно відчуваючи безвихідь.
Гірка печаль мене не полиша:
Зі старістю не можу я змиритись,
Хоч мусить неприкаяна душа
Життєвому порядку підкоритись.
Подітися мені нема куди,
Як у піску загрузлому баркасу,
Та все ж чогось чекаю край води
На мілині життя у морі часу.
* * *
Мов камінь, серце затверділо,
Перетворившись на скрижаль.
Яке комусь до нього діло?
Яка, по-совісті, печаль?
Ніхто уваги не звертає:
Звичайна брила кам'яна.
Ніхто на ньому не читає
Незрозумілі письмена.
Не знати – правильні чи хибні
На брилі вибиті рядки?
На жаль, нікому не потрібні
Чужої мудрості думки.
* * *
Для когось я – невдаха і дивак,
Що не здобув ні слави, ані статку.
Але життя прожив би саме так,
Якби його вернути до початку.
Я з юності свідомо визнавав
Зажерливості й заздрості безплідність
І над усе у світі цінував
Нескореність душі і власну гідність.
Повіям я не подавав манто,
До товсторилих не просився в найми.
Я був ніким. Я й досі ще – ніхто,
Не у житті – в поезії, принаймні.
* * *
Не вибившись, як дехто, в генерали,
В малих чинах ми вийшли у запас.
Цю долю ми самі колись обрали,
А, може, то вона обрала нас.
Ми – люди рядові, не знамениті:
Прославитись не кожному везе.
В житті уже нічого не змінити.
Чому ж тебе розкаяння гризе?
Не заздри, що сусід живе щасливо,
Що часом зорі з неба дістає.
Чуже життя прожити неможливо.
Дай Бог прожити з гідністю своє!
* * *
Життя не визнає зупинок
Ні наяву, ані у сні.
Не поспішай на відпочинок
Від затяжної метушні.
Хоч все скінчиться неодмінно,
Як запланований обряд,
Та можна жити повноцінно
І в шістдесят, і в сімдесят,
Собі поблажок не давати
І не впадати у жалі.
Потрібно тільки цінувати
Це щастя – жити на землі.
* * *
Колись віщували нам
світлу і радісну долю:
Цікаву роботу,
велике кохання в житті.
Ми їхали вчитись,
батьків залишали без болю,
У пошуках щастя
долали дороги круті.
Блукали світами,
женились, виходили заміж,
Коли-не-коли
приїжджали навідать батьків.
Хіба розуміли,
що буде так само із нами ж,
Як виростуть діти
й покинуть своїх стариків?
Були нам, здається,
до щастя дороги відкриті,
Та згіркнув дочасно
солодкий обман провіщань.
Чого ж ми навчились
у цьому шаленому світі,
Якщо не засвоїли
навіть науки прощань?
* * *
Втрачаєм риси, юності властиві,
Зневірившись в життєвій боротьбі.
Колись усі були ми особливі,
Амбітні, горді, впевнені в собі.
Дістати фах здавалось нам замало.
Прославитись – така була мета.
Життя об нас лозину обламало,
Безвісність нам намуляла хребта.
Я жив, як личить рядовій людині,
Не корчачи із себе мудреця.
Таким я залишаюся і нині,
Свій шлях земний пройшовши до кінця.
* * *
В самотності, у безвісті й глуші,
Ти сам собі дивуєшся без міри,
Коли в глибинах власної душі
Розшукуєш бодай краплину віри.
Усе тобі спротивіло давно:
Підтоптаного віку надвечір'я,
Розваг і бездуховності багно,
Безглуздість існування і безвір'я.
Ну добре, хай тобі не до розваг,
Але ж самозаглибленість – бесплідна.
В самотності немає переваг,
Хоч інколи вона і необхідна.
* * *
Колись було, та все минуло,
Колись було, та все пройшло.
По вінця затягнуло мулом
Душі моєї джерело.
Бажання зникли парубочі,
А вік юнацький поготів,
Як ранній поїзд серед ночі,
Кудись в пітьму прогуркотів.
І я слідкую на пероні,
Неначе заспаний поштар,
Як на останньому вагоні
Зникає в темряві ліхтар.
* * *
Перемучусь, пробачу, забуду
Заподіяне знехотя зло.
Подолає коротку остуду
Полум'яного серця тепло.
І життя потече безтурботно,
Як ріка, що прозора до дна.
Тільки десь наодинці гіркотно
Буде душу ятрити вина
За нечуйність свою і невмілість
Добирати потрібні слова.
Напути мене, Боже, на милість,
Доки совість ще в мене жива!
* * *
О, скільки їх пішло у небуття,
Ще молодих, що так хотіли жити!
Могли б вони радіти і любити,
Творити і робити відкриття.
Та не судилось… Тих взяла війна,
Когось іще хвороба підкосила.
І де поділись молодість і сила?
Пропав їх слід, забуті імена.
Навіщо дарувалось їм тоді
Життя, яке, здавалось, невичерпне?
Усіх померлих жаль, та все ж нестерпно,
Коли вмирають сильні й молоді.
* * *
Той зазирає у могилу,
Той вперше обіймає милу,
Той материнські груди ссе…
Часу прискорення могутнє
Нас із минулого в майбутнє,
Не зупиняючись, несе.
До чого йдеться – й дурню ясно.
Хоч передбачливо, завчасно
Я не складаю заповіт,
Та назавжди, мов дим у комин,
Вже відлетів останній спомин
Юнацьких безтурботних літ.
* * *
Я думаю, що кожен згодиться –
Одвіку склалось так само:
Радіти часто нам доводиться,
А щастя все життя ждемо.
Бо радість – то імпровізація,
Раптовий спалах, помах крил,
А щастя – це реалізація
Фізичних і духовних сил.
* * *
Благословенний кожен рік
З усіх, що я прожив на світі,
Бо недарма вони прожиті,
Хоч відійшли уже навік.
Благословенний кожен день
Моєї творчої роботи,
Що дарував рядки, як ноти
В душі народжених пісень.
Благословенна кожна мить
Палкої нашої любові,
Яку не виразити в слові,
Хоч у серцях вона бринить.
Благословенне майбуття
Єднання нашого земного,
Бо все втрачає сенс без нього:
І мить, і роки, і життя.
* * *
Як часто в юності людей
Тривожать серця поривання
І рветься пісня із грудей
На честь юнацького кохання.
Лунає дзвінко пісня ця,
Допоки збуреною кров'ю
Шалено стукають серця,
Ущерть наповнені любов'ю.
Та час ніхто ще не зборов –
Ні мовчазні, ані співучі.
Життя, і юність, і любов,
На жаль, такі скороминучі!
Сердець зупиниться биття,
Замовкне пісня на півслові.
Немає вічного життя,
Немає вічної любові.
* * *
Що було, те було:
не одне лиш кохання,
Як на схилі років озирнутись назад –
Обопільні образи, душевні метання,
Щастя також було.
Не було тільки зрад.
І жалю не було, що дісталася доля
Саме ця, а не інша. Ні краплі жалю.
Ти у мене і досі
струнка, мов тополя,
Я і досі жадаю тебе і люблю.
* * *
Не уникаймо гострих запитань,
Стараючись нарешті зрозуміти:
Навіщо ми з'явилися на світ?
Якщо із волі Божої прийшов
Ти в цю юдоль скорботи і печалі,
То, певне, Бог у замислах загальних
Відвів тобі якусь конкретну роль.
Але тоді він мав би напутити,
Який поклав обов'язок на тебе
І що здійснити мусиш ти в житті.
Чи це для нас не забагато честі?
Тоді, можливо, не тобі, а людству
В цілому, як сукупності єдиній,
Встановлене призначення якесь?
Та ми цього не здатні осягнути
Своїм убогим розумом людини
І через це постійно відчуваєм
Безглуздість особистого життя.
Воно буває, в принципі, прекрасним,
Жаданим, особливо напочатку,
Коли ти повен сили і надій.
Та все колись потроху набридає
Буденністю своєю, а найбільше –
Відсутністю високої мети.
І ось тоді, звертаючи свій погляд
На шлях, який залишився позаду,
Ти підбиваєш підсумок всього,
Що ти здійснив свідомо й випадково,
І що лишити зможеш після себе,
Коли його ти пройдеш до кінця.
А що зробити мав на світі кожен?
Навіщо ми приходили у нього?
Невже лиш за перепусткою в рай?
* * *
Напевне, ми таки старі
У відповідності з роками.
Пішли вже наші матері
Услід за нашими батьками.
Колишні родичі прямі
Зійшли з дистанції на марші,
І ми незчулися самі,
Що у сім'ї тепер найстарші.
Хоча вважається, що час
Дарує мудрість крім старіння,
Та за порадами до нас
Не йдуть молодші покоління.
Тож ми, не маючи харизм,
Не подаємо зайвих звуків.
Сидить живий анахронізм
Серед синів, серед онуків.
За номіналом – головний,
Щоправда, – застарілий трохи,
Немов уламок мовчазний
Давно минулої епохи.
* * *
На жаль, часи не обирають,
Як долю чи життєву путь.
У них зі славою вмирають,
Або, плазуючи, живуть.
Ганьбу двадцятого сторіччя
Не кожен витримати зміг
І зберегти своє обличчя
Серед безликих та німих.
Чому ж ці марні намагання
Не вкрити совість брудом плям,
Цю боротьбу за виживання
Ми називаємо життям?
* * *
Душа і досі молода,
Хоч ми старіємо свідомо.
Життя спливає, як вода.
Куди?.. Навіщо?.. Невідомо.
Та я, поважний чоловік –
Поет, не визнаний Парнасом,
Над віршем длубаючись, звик
Не рахуватися із часом,
Бо, бачте, хочеться мені
Створити лірики перлини.
І лиш годинник на стіні
Рахує втрачені хвилини.
* * *
Було все буденно і сіро,
Похмурі тягнулися дні,
Як раптом всміхнулася щиро
Юнацька надія мені.
Змінилось життя безтолкове,
Знайшов я дорогу свою.
І щастя, мов сонце ранкове,
Осяяло долю мою.
Котилася слава луною,
Удача взяла під крило…
Усе це було не зі мною,
Якщо тільки справді було.
* * *
Багато обіцяє нам початок.
Коли роки розпочинають лік,
Нам пророкують славу і достаток,
Безхмарне небо і щасливий вік.
Та не завжди збуваються прогнози:
Буває доля, як глевкий млинець.
Де сміх лунав, пролитись можуть сльози,
Де був початок, — буде і кінець.
* * *
Минає час, минає час,
Минає…
Жаль, про запас його у нас
Немає.
Вік не подерти на шматки
Окремі.
Біжать роки, немов рядки
Поеми.
Її сюжету не змінить
Довільно,
Не зупинить прекрасну мить
Свавільно.
Потік життя тримає нас
В полоні,
І лупить час, мов тулумбас,
У скроні.
* * *
Життя, немов рибальські сіті,
Кудись вперед волочить нас.
В чотиривимірному світі
Найбільш суттєвий вимір – час.
Не піддається протидії,
Тече, не знаючи – куди?
Здобутки, зустрічі, події –
Усе минає назавжди.
Якщо і трапилось колись це,
То вже повториться навряд.
В потрібний час в потрібне місце
Не повернутися назад.
Майбутнє робиться минулим
Уже за крок, уже за мить.
А ми до серця серце тулим,
Бо в самоті воно щемить.
* * *
Напевне, щастя – в здійсненні бажань,
У втіленні задуманої справи.
Якщо це так, то гідним щастя стань
І не роби з призначення забави.
Душею ти поет або артист,
А доля невиразна, не зірчаста.
Робити те, до чого маєш хист –
Чи це не є умовою для щастя?
* * *
Здавалось би: навіщо сумувати?
Мені іще далеко до межі,
Коли розпочинають дратувати
Досягнення і успіхи чужі.
Та є таки для скепсису підстави.
Життя це неспростовно довело:
Сяйнув мені скупий промінчик слави
І щез, немов нічого й не було.
* * *
Осіннім холодом дмухнуло
І затуманилася даль.
Як жаль, що літо промайнуло!
Як жаль, Орисенько, як жаль.
І нас поволі огорнула
Неусвідомлена печаль:
Як жаль, що молодість минула,
Як жаль, Орисенько, як жаль.
Поняття наші застаріли
Про честь, про совість, про мораль.
Як жаль, що люди зачерствіли,
Як жаль, Орисенько, як жаль.
Уже п'ємо потроху ліки
І плечі кутаємо в шаль.
Як жаль прощатися навіки!
Як жаль, мій ангеле, як жаль…
* * *
Ні, щастя не підносять нам на таці,
Як гостю дорогому – хліб і сіль.
Напевне, щастя вимагає праці,
Терпіння й неабияких зусиль.
До щастя треба йти, робити кроки
Без роздумів: є шанс знайти, чи ні?
Шукай, терпи і сподівайся, доки
Життя тебе розмаже по стіні.
* * *
В моїй квартирі зупинився час:
Незмінні меблі, стіни і шпалери,
Ніяких витребеньок і прикрас,
Усюди тільки книги та папери.
І навіть панорама за вікном
За сорок літ змінилася не дуже.
Так я живу, мов домовик чи гном,
Назовні позираючи байдуже.
А там біжить захекане життя,
Приносячи у світ щоденні зміни,
Та нас постійно розлучають стіни
Будівлі і людського забуття.
* * *
Не докучай Всевишньому ниттям.
Хай стримує тебе пересторога,
Що вічне невдоволення життям
Приводить нас до ремствувань на Бога.
Від ремствувань черствішає душа:
Це – тільки слів і часу витрачання,
Бо жодної з проблем не виріша
Старече невдоволене бурчання.
Надії не збулися? І нехай!
В собі шукай невдач своїх причини.
Ні долю, ані Бога не картай:
Багато що залежить від людини.
* * *
Усе на світі швидкоплинне.
Мінливі істини путі,
Але постійне і незмінне
Бажання щастя у житті.
Воно, як спрага, невтоленне.
Щаслива доле, ти чия?
Нас повз незнане й нездійсненне
Несе життєва течія.
Когось в багнюку затягнуло,
Когось – в шовки і кришталі…
І це мине, як все минуло
На нашій матінці-землі.
* * *
Мій ангел-хоронителе, дружино!
Пишу без підлабузництва й прикрас:
Щоденно, самовіддано, невпинно
Ти дбаєш, ти піклуєшся про нас.
А ми тобі звіряємо провини,
Жалі, болячки, прикрощі життя.
Ти, як ніхто між нашої родини,
Наділена талантом співчуття.
Тож телефон у тебе не змовкає –
Одну тебе ніхто не пожалів! –
Бо кожен твій додзвонювач чекає
Поради, допомоги, добрих слів.
І кожному готова ти служити
Опорою, підтримкою в біді.
Не знаю, де береш ти сили жити
На нервах, у постійному труді?
Твоя душа не відає спочину.
Господь тебе за це благослови!
Мій ангеле, без тебе я загину.
Переживи мене, переживи!
* * *
Вже ми в житті – не фаворити,
І навіть більше – не тягло.
Тож стало звичним говорити:
"Колись було, колись було…"
Життя зламалася чепіга,
Бо надійшов пенсійний строк,
І я никаю, мов сновига,
З кутка в куток, з кутка в куток.
* * *
Під час земних поневірянь
І поту пролиття
Людина набуває знань
Усе своє життя.
Але на старість, – хай їй грець! –
Стає не до снаги
Навчатись, знаючи кінець
Життєвої нудьги.
Що ти вже – сивий аксакал,
Для тебе не секрет.
А чи не краще про фінал
Не знати наперед
І крокувати навмання
В принадну й світлу даль?
Той, хто примножує знання,
Примножує печаль.
* * *
Розтанув сніг, зійшов спориш
І ожила діброва.
Минає час, а ти мовчиш –
Ні слова, ні півслова.
Мовчиш, немов язик присох.
Засмучує й спиняє,
Що ти – один із багатьох,
Яким числа немає.
* * *
Підкорившись давньому звичаю,
Поклику безлюддя й глушини,
В лісі березневому стрічаю
Ще одне повернення весни.
Весело дзюрчить струмок в долині,
Весело цвірінькають пташки.
Проліски підносять темно-сині,
На стеблі безлистому, квітки.
Руки віт розкинули крислато
Наді мною сосни угорі,
Де свої уривчасті стаккато
Вибиває дятел по корі.
Вище пропливають у блакиті
Пасмами окремими хмарки.
Боже мій, як хороше на світі!
Жити в ньому хочеться таки.
* * *
Незвична порожнеча площ,
Безлюддя вулиць і майданів,
Бо за вікном періщить дощ
І оббиває цвіт з каштанів.
Вода дороги залива,
Скипає бульками окропу.
Ні, то не злива грозова,
А дощ всесвітнього потопу!
* * *
Стежиною в траві високій
Поміж дерев блукаю десь.
Липневий день, безвітря, спокій
І навкруги ані шелесь.
На сонце кинули завісу
Хмарки, що ніби й не летять,
І комарі у тиші лісу,
Як телефони, зумкотять.
А я іду на самотині,
Переступаю спроквола.
Нікому не потрібна нині,
Травою стежка заросла.
Зринають з пам'яті цитати,
Тривожать роздуми й жалі:
Хто знає, скільки ще топтати
Мені цю стежку на землі?
* * *
На віку, немов на довгій ниві,
Все колись влаштується само.
Ми такі байдужі і ліниві!
Щастя не шукаємо – ждемо.
Можу прислужитися за свідка
В практиці побачень і розлук:
Квітка щастя, папороті квітка,
Не дається до байдужих рук.
На порозі юності, улітку,
Серед лісу і шовкових трав
Не знайшов я папороті квітку,
Та, сказати чесно, й не шукав.
* * *
Усе прив'яле, споловіле,
Мов дивишся крізь жовте скло,
Бо літо пізнє, перезріле
В серпневі далі забрело.
Природи літньої пишноти
Вже потьмяніли у садах.
І ластівки, неначе ноти,
Розсілися на проводах.
Який музика їх зіграє
У ля бемоль чи фа діез?
Та ось з дротів зірвалась зграя
І весь етюд миттєво щез.
* * *
Пожовкла папороть у лісі,
Скрутилась, наче восени.
Та знов за скрипки узялися
У всохлих травах цвіркуни.
У лісі суш.