* * *
Безхмарне щастя – вигадки, міраж,
Фантоми, ледь означені, летючі,
Бо докучають людям кожен раз
Невпевненість і сумніви болючі.
Тримаємо постійно на умі:
Чи живемо на світі як годиться?
Чи люблять нас? Чи любимо самі?
Чи не пора вже нам угомониться?
На перший погляд висновки прості,
Та сумніви пекучі і уперті.
Природно сумніватись у житті,
Бо можна бути певним лиш у смерті.
* * *
Не додають нам розуму літа,
Лиш досвідом збагачують щоденно.
Наука жити начебто проста,
Та хто її засвоїв достеменно?
Всього дісталось: і добра, і зла;
Та за порогом шістдесятиріччя
У тих місцях, де молодість пройшла,
Не стрінути знайомого обличчя.
На старість майже кожен – сирота.
Цураються молодші, як прокази.
* * *
Стимулюють ювілейні дати
Роздуми: "To be or not to be?"
Краще вже сміятись, ніж ридати.
Що іще лишається тобі?
Звеселяй життя, дотепний жарте,
Доки є ще змога жартувать.
Не журись. Життя того не варте,
Щоб за ним і справді жалкувать.
* * *
Усе загине, все мине
Від нас, від смертних, незалежно.
Тож намагаймось як належно
Прожить життя своє земне.
Чи має рацію поет,
Що, замість самолюбування,
Усе свідоме існування
Шукає істини секрет?
А істина така проста,
Що здатні осягнути діти,
Хоч так нестерпно розуміти,
Що все довкола – марнота.
То що ж у світі головне? —
Людей навчитись поважати
І у ділах своїх зважати,
Що смертні всі, що все мине.
* * *
Було колись літо і ти,
Красива, струнка, соромлива.
І сліду тих днів не знайти.
Життя прошуміло, як злива.
Та робить з сучасності тло
Минулого влада печальна:
Реальне лиш те, що пройшло,
А дійсність для нас нереальна.
Реальні лиш спогади ті
Про літо щасливе й погоже,
Якщо у твоєму житті
Нічого вже бути не може.
* * *
Перевелись під старість друзі,
Роки буденні і нудні.
"Катюзі, – кажуть, – по заслузі",
Та все ж, невдячному, мені
Дісталось щастя заваляще –
Помірність злиднів і хвороб.
А втім, хоч гірше не було б.
* * *
Чого чекати у житті?
І що нас жде?
Вже доля гори золоті
Нам не зведе.
Літа назад не поповзуть,
Немов слимак.
Хіба що дасть життя відчуть
Визнання смак.
І за сприятливих умов
На схилі днів
Здобудеш славу і любов
У земляків.
Та щастя пізнє здобуття
Не принесе.
Оце й усе твоє життя,
Оце й усе…
* * *
Суди себе суворо й прямо
І по ковтку гіркоту пий.
Тепер не скажеш: "Вибач, мамо,
Що був на ласку я скупий".
Заповнив смуток серце чуле
І до розкаяння прирік.
Як повернутись у минуле
Хоч за пів-року, хоч за рік?
Ще до лікарні, ще до моргу,
Коли була ти ще жива…
Мене печуть визнанням боргу
Усі несказані слова.
* * *
Після щедрих дощів
заростає травою могила,
Осідає земля,
ще не вклалась гранітна плита.
Не полюбить ніхто,
як мене ти безмежно любила.
Аж на старість відчув,
що без матері я – сирота.
Ти пробач мені, мамо,
що син твій – невдаха, нескреба.
Насварися на мене:
я сварку, як ласку, сприйму.
Ти лежиш у землі
і тобі вже нічого не треба.
Може, й треба чого,
та сказати немає кому.
* * *
На ганок пнуться квіти пелехаті,
Пропала стежка невідомо де.
Тепер мене у материнській хаті Ніхто не зустрічає і не жде.
Застояне повітря у кімнатах
І мертва тиша… Радіо включу,
Щоб мальви попід вікнами на чатах
Наслухалися співів досхочу.
Той самий вечір у віконній рамі,
Так само дім заповнює пітьма.
Усе як перше, все немов при мамі,
Немов колись, і лиш її нема.
* * *
Вести не варто лік років
І про майбутнє ворожити:
Повинен кожен пережити
Своїх старіючих батьків,
Бо зобов'язане дитя
Доглянуть їх і поховати.
Відколи вмерла в мене мати,
Я втратив стимул до життя.
* * *
І людині, і звіру
життя дістається у спадок.
Молоде розквітає
і в'яне поволі старе.
У мінливому світі
існує одвічний порядок:
Що колись народилось,
те рано чи пізно помре.
Доки порох ще є,
нас ніскільки не вабить могила,
Не втрачаєм надій,
що поставимо світ шкереберть.
Та минають літа,
і коли уже жити несила,
Ми готові благать:
"Не барись, визволителько смерть!"
* * *
Несамовитими вітрами
Життя у вічність нас несе.
Тепер нема у мене мами:
Тебе не стало, от і все.
Твого самотнього страждання
Собі довіку не прощу.
Всихаю з часу поховання,
Неначе квітка без дощу.
Ти, як уміла, відвертала
Життя пекучий суховій.
Лиш ти повірницею стала
Моїх несправджених надій.
Та все ж їх випалила суша,
Як небо вицвіле, бліде…
Чи доведеться нашим душам
Колись зустрітися? І де?
Я щиро вірю, божий суде,
В неупередженість твою.
Та тільки зустрічі не буде
Ані у пеклі, ні в раю.
* * *
Земна юдоль буденна й сіра.
Де барви неба голубі?
Де щастя? Старість і зневіра
Лише зосталися тобі.
Оцих старців нещасних пара
Бреде босоніж по стерні.
І смерть, неначе та примара,
Вже маячіє вдалині.
Її обійми розпростерті
Не обіцяють вороття.
Коли життя – чекання смерті,
Тоді воно вже не життя.
* * *
За вікнами то віхола, то хвища,
Мов світ оскаженів і втратив глузд.
Чи гірше це, ніж спокій кладовища,
Бездумність мозків і безмовність вуст?
Життя – то боротьба і непокора.
Хай вирок долі нас не обмине,
Ми нехтуємо думкою, що скоро
Просвище меч і голову зітне.
І сходячи на плаху, в мить останню
Прощаючись зі світом назавжди,
Лише життю співаю я осанну:
Квітуй довіку, сійся і роди!