Але від помилкових діагнозів так не худнуть.
Мабуть, все це також було у мене на морді написано, бо жіночка засміялась.
— Не треба про лікарню.
— А...
— І про церкву не треба.
— А...
— І досить про це. Я хотіла запропонувати інше. Але спочатку налий.
Ну що тут скажеш? Я налив. І цього разу не здивувався, коли вона перехилила кагарчика, як наче там не коньяк був, а самогонка.
Більш того — я й сам так хильнув. І не відчув смаку, лише гарячий клубок прокотився горлом, але до шлунку не долетів, розчинився десь у районі грудей.
Жінка помовчала, знову глянула на пляшку, але відвернулась. Й, нарешті, сказала:
— От я й подумала... може, ти захочеш провести ці пару тижнів разом?
Сказати, що мене ошелешило — значить не сказати нічого. Це вже не мішком по голові, і не дубцем навіть. Це як наче стати під кручею, на кручу загнати самоскид із гранітними брилами, й скомандувати — "давай!".
Не можна так. Все-таки _треба якось людину підготувати.
А знаєте, що найпаскудніше в людських стосунках? Може, й знаєте, може й ні. Це, пробачте, залежить од віку. Якщо вам досі нема сорока — то, ще раз пробачте, але не знаєте. Якщо від сорока до шестидесяти — то є шанс, що вже починаєте розуміти. І лише якщо вам за сімдесят, а ще краще — за дев'яносто... тоді, мабуть, знаєте. Але знаєте також, що пояснити це молодим неможливо. Вони не слухають. Або слухають, та не чують.
Дехто — в основному дівчата — гадають, нібито головне — це кохання... дурниця це. Біологічний цикл кохання — сім років; потім невпинна еволюційна програма командує жінці — цей набір генів використано, шукай інший! І в жінки наче полуда спадає з очей. Боже, думає вона, як я могла бути з цим нікчемою? Та він же нікчема... а я така гарна!.. Та він і мізинця мого не вартий... а я така розумниця!.. Та він… а я!..
Якщо в цей період потрапить жінці на очі свіжий чоловік, бажано не з її повсякдення, то не він її до ліжка потягне, а вона його.
Чоловіки думають, що на першому місці вірність... і це так само дурня. Одна моя знайома, з вельми слабким передком, водночас уміла зробити так, що мені з нею добре було. Неймовірно добре, надзвичайно, чудово... і я не лише про ліжко. Шкода, що я не зміг того оцінити. Дурня та ваша вірність, їй-богу.
Що там ще в списку? Гроші? Гроші це взагалі тьху. Правильно мотивований чоловік заробить і на відпустку в Єгипті, й на квартиру, й на дачу в лісі. Лиш не треба його пиляти, а треба у нього вірити.
Найпаскудніше — це, я вам скажу, нерозуміння. Це коли кажеш жінці одне, а вона чіпляється за невдале речення й розуміє все зовсім інакше, геть не так, як ти мав на увазі. Або навпаки, вона каже, каже, каже... і раптом виявляється, що ти мав з цього потоку вилущити щось страшенно важливе... але що? А біс його зна. Прогавив. І вже очі її дивляться не в твої очі, а трохи осторонь. А це, я вам скажу, перша ознака.
І обидва потім роблять аналіз помилок, й трапляється, що бачать їх — свої та чужі. А далі… Якщо під час сварки не били морди і посуд, якщо не розлучалися через суд, якщо не душили один одного й не підсипали отрути — тоді, може, хтось зателефонує й скаже — мовляв, отам і там я помилився, ти вже пробач. І почує зустрічне — а я помилялася там і отам, пробач же і ти мені.
Але разом їм все одно не бувати.
Хіба що... хіба що трапиться ось таке лихо.
Мабуть, я задовго мовчав, бо жінка заговорила знову:
— Не турбуйся, — поспіхом сказала вона. — Клопоту зі мною не буде. Болю нема, процедури непотрібні. Можливо, буду втрачати свідомість — але то ненадовго. Блювати...
Вона посміхнулась, і вийшло досить цинічно.
— Поки що встигаю добігти.
Я все ще мовчав, й інтонація її стала ще жалібнішою.
— Можна навіть не пару тижнів. Справді, навіщо тобі бачити вже остаточну агонію. Можна днів десять... або хоча б...
Вона благально подивилась на мене й зовсім упалим голосом додала:
— Я навмисне для цього відпустку взяла…
Ну що я казав? Вся справа, всі труднощі виключно у нерозумінні.
Я мовчав, але не тому, що вагався, а тому, що заціпило. Вагатися тут було нічого.
Два тижні з коханою. Медовий місяць на старості років. Ще не тієї старості, коли жінка вже ні до чого, а старості розуму й почуттів. На самому початку того періоду, коли починаєш збирати розкидане в молодості каміння, ламаєш перший кавалок хлібу, для якого замолоду сіяв жито, відкорковуєш пляшку з урожаю того самого року, коли радісний батько наліпив на неї бирку з роком твого народження.
За два тижні не встигнуть знову сплисти ті протиріччя, що розвели закохану пару багато років тому, а як і спливе дрібниця якась — то кілька днів її можна й перетерпіти. За пару тижнів знов спалахне той вогонь, що розжарив колись стосунки, розжарив до болю і до нестерпності, до шаленого бажання розірвати їх... він спалахне — але цього разу так розжарити їх не зможе. І дрова не ті, й часу замало.
Максимум, що зможе такий вогонь — це підігріти турку із кавою. Свіжою, запашною, густою кавою. З гвоздикою й кардамоном, і з шоколадом — чорним-чорнющим, майже без цукру. Гірким. Гірким, як зустріч з коханою наприкінці осені, і я не про пору року кажу, а про пору життя.
Мову-то мені відібрало, але руки слухалися, і я відповів руками. Жінка вдячно притислась до мене, припала головою до грудей, і, мабуть, слухала, як калатало, рвалось на волю нещасне моє й нездорове вже серце.
— Ти будеш сміятися, — мій голос теж раптом став уривчастим і хрипким. — Але я теж якраз узяв маленьку відпустку…
Ми кохалися. Це був не той вир тілесної радості, як багато років тому, це було зовсім інше. Ніхто нікуди не поспішав, й не засмучувався, якщо вийшло _не з першого разу. Не було вже заборонених способів і яких завгодно табу. Обидва багато чому навчилися й тепер не було причин ховатися з тим знанням.
— Може пам'ятаєш, — казала вона. — Коли ми вже розійшлись, я була з тим-то, й він навчив мене робити ось так...
І я дякував "тому-то", хоча тоді, коли вона цьому "ось так" вчилася, ладен був його вбити.
— А я знаю, ти був із такою-то, то покажи, чому ти в неї навчився?
Був. Й той бурхливий роман справді багато хто обговорював, й шипіли жінки, якщо їм раптом здавалося, що вони не виправдали моїх сподівань, й жалили злісно: "ну, звичайно, я ж не така-то... у мене досвіду менше...".
Ну менше, то й що? Тепер я можу признатися, що незважаючи на всю хайтечність "такої-то" у ліжку, найкращі враження пов'язані таки не з нею.
Ось так.
— А ще, знаєш, одного разу мене згвалтували, — розповідала гостя. — Й мені це страшенно сподобалося. Розумієш... там був страх, страх і біль, він був страшенно грубим, щипав, рвав моє тіло, й, звісно, про мої відчуття зовсім не піклувався, і коли він почав кінчати, я раптом теж... та ще й як!
— Отак? — рикнув я, бо й сам якраз починав. — Ну, відповідай ще, отак?!
Відповісти вона не змогла, бо якраз почало відповідати тіло.
А потім вона спитала, чи доводилось гвалтувати мені, і я відповів, та так відповів, що у дивана зламалася ніжка.
А розказати, що вона робила зі мною? О, ні. Навряд чи буде цікаво, й навряд чи сподобається. Це може сподобатися лише тоді, коли все перепробувано, й знаєш, що завтра цього не буде. Й післязавтра не буде. Й опісляпіслязавтра, й за тиждень, й за місяць, і взагалі вже ніколи.
А ще ми ходили в кіно, де я останній раз був роки зо три тому. Й в зал органної музики, де не був років сім, й чорта з два б коли ще зібрався. І в театр (відповідно, років з десять, і теж чорта з два). Й до опери, де взагалі ніколи не був.
І пили вермут, й мішали його зі швепсом, й заїдали коньяк смердючим блакитним сиром.
Й кохалися. Не займалися сексом, а саме кохалися.
Усі чотирнадцять днів.
А сварилися лише через те, хто кому сьогодні вранці подає каву в ліжко — я наполягав, щоб вона спала, а вона казала, що їй приємно буде розбудити мене запахом кардамону.
Перемагали у тих сварках по черзі.
А потім вона заганяла мене майже насмерть, й вранці тихо-тихенько, щоб я не прокинувся, зникла.
Того ранку я знову полінувався й залив брунатний розчинний порошок кип'ятком з чайника.
Один чорт руки тремтіли, як у алкаша на останній стадії, й таку хитру операцію, як вчасно зняти каструльку з газу я би не подужав. Й окріп би розлив.
Знаєте, як воно, коли все падає з рук? Я тепер знаю.
На щастя, у шафці збереглися деякі запаси коньяку й ближче до вечора я вже не міг розібрати й цифр на годиннику, а не те, що думати про якісь складні речі.
На жаль, ніч, хай навіть довга й зимова, все одно закінчилася світанком.
Але сьогодні вже було легше.
В голові оселились джмелі й влаштували там дискотеку. Гопки стрибали так, що жодна думка не могла втриматися більше кількох секунд. Руки знову трусилися, але сьогодні то вже було чесне похмільне тремтіння, ніякого порівняння з вчорашнім. Будь-який рух віддавався хвилею болю та памороки... коротше кажучи, легше стало.
І я повторив.
І наступного дня також.
І наступного теж.
Коньяк скінчився аж через тиждень, і я твердо знав, що в моєї коханої теж усе вже скінчилось. Погана наука медицина, дуже неточна. Ні, щоб сказати: "Сьогодні о сьомій десять!", ні, щоб допомогти, якщо раптом цього все ж не станеться. На біса кому здався цей тиждень?
З люстра на мене глянула чиясь опухла, похмура й заросла пика. Обпекла поглядом червоних очиць, дихнула таким перегаром, що хоч сірника піднось.
Я простяг руку по бритву, й виявив, що у підставці все ще стоять дві зубні щітки.
Викинути зайву в сміття здалося неймовірним блюзнірством, і я... ви коли-небудь пробували спалити на газовій плитці довгу пластмасову паличку? А з щетиною?
Натомість опісля в кімнаті вже не відчувалося запаху перегару.
Речі у шафі теж були складені акуратно. Дбайливою жіночою ручкою. Рушничок з рушничком, а білизна з білизною.
От хіба що на столі був гармидер, й під столом влаштували груповий секс пляшки з коньяку.
Головою я розумів, що пройде тиждень — і зникне порядок із шафи, підлога знову вкриється шаром пилюки, а запах спаленої пластмаси розвіється ще до вечора. Але в серці оселилося відчуття неймовірної втрати — величезної й непоправної.
Це ж треба. А місяць тому я був певен, що все вже давно поховано і забуто.
Поховано.
Даремно я подумав це слово.
Ой, даремно.
Ну яке мені діло, коли й де її поховали? На біса воно мені, та й їй теж? Припертися на могилку? А там чоловік.