Але вже не за власні сідниці, а того, що дуже вже видно буде, як охляли батьки.
Та не будемо про погане, а будемо про хороше. Згадався дідусь іще раз, в ніч на Івана Купала, коли дівчата найгарніші за цілий рік, а хлопці найгарячіші, коли цвіте папороть, але хіба кому до скарбів, коли русалки ховаються в воду — бо як піймають хлопці, то хтозна, що з того вийде, коли навесні багато дітей народжується — й здавалося б, чого того Купалу згадувати — однак згадують, й посміхаються.
А як хочеться дівчину з кола вирвати, як зникнути непомітно від багаття, що там галас і натовп? Але ж спробуй-но вже від гадання відірвати — то й думати годі.
Однак можна, та ще й не складно це!
— Мені колись дід розповідав знаєш що? — треба прошепотіти в рожеве вушко. — Найкраще про майбутнє у мертвих питати. Їм там, знизу видніше...
Дівчина скосила очі на спідничину й посміхнулась. Справді, на деякі речі знизу було зручніше дивитися.
— ...й робити це треба якраз в ніч на Івана Купала. Нагорі гамірно, вони прокидаються, відкривають земляні двері, й нагору вилазять. І якщо підійти, привітатися чемно, чарку налити, якщо чоловік, або хустинку якусь подарувати, якщо жінка — то сядуть поруч, погомонять... і що спитаєш — усе розкажуть.
Дівчина вірила й не вірила водночас, й розуміла прекрасно, для чого запрошують її подалі від натовпу та веселощів... але, знаєте, бувають моменти, коли дуже хочеться дати себе обдурити. Дати! Й грець з ними, з веселощами, нікуди вони не дінуться.
Справді, з могили усе село було як на долоні, й музику чути було, й дівчачі зойки, як вогонь п'яти лизав — "а не стрибай через мене!", а от навпаки — зась. Ніхто не бачить, й ніхто не чує. Як не верещати, звичайно. Якщо тихо й мирно поцілуватись... ну, може, ще руку запустити у пазуху... ну аякже, треба ж, щоб ті, внизу, нас почули, позаздрили, вилізли подивитись, хто тут землю трясе...
А тепер і поспати можна... тихіше, тихіше, прилаштовуйся отак, голову мені на плече, то й не буде холодно... знаєш, вони, мабуть уві сні приходять... сватів... а, сватів... а чого ж, можна й сватів... ось подивимося ві сні на наше майбутнє, завтра один одному розповімо — тоді й вирішимо... спи!
Й вже коли засинали — здригнувся пагорб, ніби й справді відчинились могутні двері, але може воно лише здалося.
Й снилася парубку якась чортівня — чи то човен, чи то труна, чи повінь, чи то війна, голод страшенний, чорти мерзенні, з жаринами на чолі, що забирали останнє збіжжя, й проблиск надії, і зброя, що сама себе заряджає, лише стрічку з набоями їй подавай, й страшні залізні птахи, що з неба смерть сіють, а врожай такий, що і не збереш, й втеча снилася, й життя у якійсь ямі з колючим дротом навколо, й ще одна втеча, й знову війна, й нидіння у приймах на чужині, й чи то отрута в обличчя, чи то бомба на столику.
Та й дівчині щось недоладне наснилося — прийшли білі чорти, хліб забрали, прийшли багряні — й коней погнали, та ще зелені якісь — й чоловіка хотіли вкрасти, й діти мерли, й батьки мерли, і паслися всі, як корови у лободі, й забрали таки чоловіка, а потім й дітей забрали, а саму посадили у дерев'яну клітку на залізних колесах й повезли кудись далеко-далеко, у такі краї, де у людей обличчя широкі, а очі вузькі, й сніг навіть влітку лежить. Там і закопали.
Дурня снилася, одним словом. Не буває такого, й бути не може. Не на могилах спати треба, а в ліжку, ну ще, може, на печі — то й не снитиметься.
А сватів чоловік заслав, й гарбуза не отримав, й жили вони довго, а от із щастям якось воно не склалося.
10.03.11
ЦІЛКОМ БЕЗПЕЧНО
— Це не більш небезпечно, аніж запуск парового котла, — сказав професор.
Порівняння було, може, й слушним, , але геть, геть невдалим. Не далі, як минулого тижня на Корабельні один котел запустили. Запустили не так, як планувалося, а в повітря, причому обставини можна було б вважати анекдотичними.
Виявилося, що кочегар замолоду відвідував гурток любителів технічної творчості. З того часу минуло багато років, і хтозна, що саме він натворив там, у гуртку, а от з котлом розслідування призначили одразу, й усі вдосконалення зафіксували.
Не сподобалось кочегару, що зверху на котлі присобачено клапан, а на клапан таким самим чином підвішено круглу шайбу для гирьок. Котел був не видатний за характеристиками, й конструктор – теж, мабуть, не видатний – морочитися із запобіжним клапаном не схотів, а взяв за прототип терези. Такі самі, як ті, що ними в магазині картоплю зважують. І гирьки хитрої форми, схожі на маленькі підківки, щоб на шайбу ставити, а як однієї замало, то одна на одну.
А чого, працює ж. А працює – не чіпай.
І в котлі працювало. Поки допитливий кочегар не втямив, що можна поставити не одну гирьку, а дві, й тоді пари відер вугілля вистачить не на годину, а приблизно на півтори. А якщо кількість гирьок ще збільшити, то можна пролізти крізь дірку в паркані – ну а який же паркан без дірок? – і хильнути світлого пива у "Веселому матросі".
Хильнув.
Коли прийшов – котла не було, і двері до кочегарки також кудись поділися.
До вибухів парових котлів усі вже звикли, й котельню будували з розрахунком на такий розвиток подій. Рвоне то рвоне, зірве легкий дах, безсило плюне в небо цівкою розпеченої пари, та й заспокоїться. Ну, може, кочегара ошпарить, як не пощастить, але хто їх рахує, тих кочегарів? Повісь оголошення – то за півгодини тридцять штук набіжить бажаючих, один з поперед одного кочегаристіших. Це ж не токар чи слюсар, та й котел не верстат, а лопата — зовсім не мікрометр першого класу точності. На цю професію довго вчитись не треба. Бери та кидай, ну, може, ще поглядай на водомірні трубки і вчасно відкручуй крантика.
Хто ж знав, що котли інколи рвуться досить цікавим чином?
Що інколи в котлів трубу вириває. Ту, через яку воду зливають. Ту, що внизу.
Вирвало, як не вирвати.
І котел миттю перетворився на водяну ракету, ту саму, за які матусі так сварять підлітків, але ті все одно запускають. Береться пляшка з-під сидру...
Воно б, звісно, краще з-під шампанського, але в робітничих кварталах більше по сидру. Єдиний спосіб робітникам попити шампанського – це тишком-нишком переклеїти етикетку на пляшці, якою корабель хрестять. Піниться сидр не гірше, а борт однаково ніхто не облизуватиме, а отже, й різниці ніхто не помітить.
Так от. Береться пляшка з-під сидру, до половини наливається водою – як правило, з калюжі, бо хто там бігатиме до колонки й назад? Раз уже з калюжі – то чорна-чорнюща, бо кудись же вугільному пилу треба сідати? Правильно, в легені, а ще куди? Правильно, на одяг, а ще? О, тепер правильно, на дорогу, а після дощу куди? От-от.
Чорні-пречорні баюри – неодмінна ознака цивілізації.
Вставляється корок із просиленою крізь нього трубкою.
Крадеться в батька чи когось зі старших братів насос від велосипеда.
Накачується, аж поки корок не вилетить, і...
Ага. От за те й лають. Бо, по-перше, вода від перебування у пляшці чистішою не стає, а бризкає навсібіч, а прати кому? А по-друге, приземляється пляшка куди завгодно, в тому числі й на голови. Добре, якщо комусь з пускової команди, а якщо комусь з панів або поліцейському?
Котел летіти не схотів, але пострибав через Корабельню і зупинився, лише об малярку.
В малярці працювали, як заведено, або дівки непутящі-самотні, або вдовиці. Так що ховали їх коштом Корабельні, й відмивати обличчя ніхто не став, бо кому воно треба?
Газети писали, що то був найвеселіший похорон за останні сто років.
Невдало висловився професор, ой, як невдало, але, мабуть, того й не помітив, а, найпевніше, й взагалі про стрибучий котел не чув. Хтозна, що воно там прогуркотіло; гуркотить усе місто, бабахом більше, бабахом менше...
А газет, як відомо, професор не лише не читав, але навіть у хаті тримав у одному-єдиному місці.
— Вони ж зомбують, — пояснив він якось газетярам. – Відучують людину думати. Там же сидять спеціально навчені люди й розжовують недолугому газетожеру, як саме тлумачити факти – цей так, а цей сяк. А людина має думати власною головою!.. Дуууууумати!..
На слові "дууууумати!.." пшикнув спалах, до стелі спливла хмарка білого магнієвого диму, змішалася з чорним вугільним із каміна, сірим тютюновим із люльок та сигар; і така сама катавасія коїлася вранці на газетних шпальтах.
Професор – скривлене обличчя, грізний вказівний палець, наче дуло револьвера, націлено в читача, а поруч – мішанина з білого, сірого та абсолютного чорного.
А що вдієш? Життя строкате. В кожного з нас є білі сторінки й трапляються чорні, просто не до всіх прикута увага газетярів.
Так що не читав професор газет, а читав лише фахові видання, біржові відомості та дайджести новин з найближчої оптичної лінії.
Оптика – штука хоча й дорога, але швидкість передачі мала значно більшу від пневматики, так що для орієнтування в світових подіях дайджестів вистачало. Щоправда, під час сильного вітру крила оптичного телеграфу згортали, й мешканці виповзали на вулиці прогулятись, як у старі добрі дотелеграфні часи.
Віталися із сусідами, перепитували, як справи, як здоров'я дітей – якщо сусіди були шановного віку; і як себе почувають батьки – якщо траплялася, відповідно, знайома молодь.
Але все одно час від часу поглядали на вежу телеграфа – чи не розгорнули там крила? Чи не передають чогось новенького-цікавенького, та ще й незакодованого? Бо зазвичай поруч крутилися умільці-хакери, що читали трафік на ходу, без таблиць. Інколи вони ставили поруч бляшанку, і починали переповідати новини вголос, а в бляшанці, відповідно, починали дзвеніти монети.
Але все-таки пневмопошта –найкраще розв'язання проблеми "останньої милі", відстані між телеграфом та зручним кріслом біля комина. А якщо й не найкраще, то все ж зручніше.
Подейкують, ніби спіймали колись біля телеграфу й справжнього шпигуна. З нотатником, бо шифровку розколоти значно важче, аніж некодований трафік. Кажуть, ніби десь у підвалах Адміралтейства стоять чудернацькі машини-дешифратори, й просто-таки жують-пожирають перфокарти з ворожими телеграмами, і раз-по-раз бамкає невеличкий дзвоник, і всі робітники плещуть у долоні й вітають один-одного – бо розкололи ще один код.
Кажуть також, що десь у підвалах іншого відомства, крутиться на осі величезний барабан із перфокартами, а на картах тих – усі, геть усі, хто хоч раз, хоч один разочок потрапляв у поле зору того, кого треба.