Не бажаю й ворогу, аби потрапив на війну, але кажу Василеві, хай звернеться до військкомату. "Та був я там! – каже він у розпачі. Мій пацан в армії не служив, має купу хвороб. Не беруть!".
Ми сидимо на лавці в лікарняному садку й мовчки куримо. Кожний думає про себе.
14
Війна не відпускає мене. Тут мир, але здається, що відразу за парканом точаться військові дії.
Лиш тільки я заплющую очі, бачу страшні картини. Тому намагаюсь удень не спати. Вночі й так не вдається заснути. Так, перекимарю годинку-другу.
Упіймав себе на думці, що навіть коли не заплющую очі, бачу перед собою страшні картини війни. Тоді марно зі мною говорити, бо я живу в іншому вимірі.
Медсестричка цього не розуміє й тормосить мене.
— Ей, ти де? – запитує вона, усміхаючись. Коли я приходжу до тями, то хочу відповісти, що я на все життя залишився на війні, але мовчу.
Вона хороша дівчина. Тепер, коли мене бачить, то завжди усміхається – не те що раніше. Я став жорстоким. Хочу їй сказати, що люблю Світлячка, і нехай від мене відчепиться. Стримуюсь. Вона ж не винна, що я побував на війні.
15
Зранку згадую, що мені сьогодні двадцять. Невесело усміхаюсь сам до себе. Не так я уявляв зустріти свій перший цікавий ювілей. Але це, може, й на краще, що ніхто про нього не знає.
Не витримую й телефоную Світлячку. Вона теж забула про мій день народження. Говорить зі мною сухо й офіційно. Каже, що бачила маму, яка розповіла про мою біду. Що ж, усе правильно. Хто я такий, аби вона панькалась зі мною? Стираю з телефонної пам'яті її номер телефону. Ще би хтось стер його з моєї пам'яті.
В обід у палату заходять лікар, медсестричка і санітар Василь. У руках в Свєтки – торт зі свічечками на ньому. Звісно, їх двадцять. Лікар сказав медсестричці, що в мене сьогодні ювілей, ось та й постаралась. Задути свічки мені відразу не вдалось, допомогла Свєтка. Я відчув її волосся на своєму обличчі. Більш щасливих очей я ще ніколи не бачив. Я голосно реготав, як колись до війни. Ми їли торт і запивали соком.
16
Лікар каже, що післязавтра виписує мене. Я бачу яким похмурим стало обличчя у Свєтки. Ніби я винен, що їду додому.
Вчора ми з нею цілувались. Вона нахилилася наді мною, поправляючи крапельницю. Я не втримався й притиснув її рукою до себе. Свєтка не пручалась, хоча, мабуть, і не очікувала від мене такого нахабства.
Це бачив, здається, лише безрукий Богдан із Львівщини. Він гмикнув, але дипломатично відвернувся до стіни.
Потім Свєтка упродовж усього дня робила вигляд, ніби мене не існує на білому світі. Тепер, почувши слова лікаря, вона готова була розплакатися.
Я не поділяю її болю й розумію, що чужа мені ця дівчина. Картаю себе за те, що вчора поцілував її, давши надію.
Я справді хочу додому. І тепер мої думки лише про це.
17
Проводжають мене всією палатою. Навіть безрукий Богдан встав на ноги, хоча, здавалося, він ніколи не розлучався з ліжком.
Прийшли лікар, санітар, нянечки. Я шукаю поглядом Свєтку. Медсестрички нема. Я думаю, що, може, це й на краще.
Під'їжджає автобус. Мені допомагають зайти. Вбігає Свєтка, гаряче обціловує все моє обличчя, щось мені каже, але я нічого не чую і не розумію.
Автобус рушає. Свєтка, мов ошпарена, вискакує на вулицю. Я махаю їй у відповідь. Пасажири, дивлячись на мене, плескають у долоні.
Аж тут я помічаю, що тримаю в руках якийсь пакунок. Від нього ще йде тепло. Розгортаю. Це пиріжки з яблучним повидлом. Я сказав Свєтці, що люблю пиріжки з яблучним повидлом, мені їх пече мама.
Якась бабця дає мені хустинку й каже, аби я стер губну помаду зі свого обличчя.
18
У поїзді я маю нижнє місце. До мене ставляться як до героя, хоча розумію, що жаліють безногого дурника.
Їхати треба всю ніч. Я не лягаю, хоча постіль розстелена. Думаю про Свєтку, а потім про Світлячка. Заснути я вже не зможу.
Свєтка телефонує мені, хоча надворі глупа ніч. Іду в тамбур, аби не заважати пасажирам. Через гуркіт поїзда погано чути, що вона мені каже. Мабуть, і вона майже нічого не чує з того, що я кажу. Ми пристосовуємось один до одного і з уривків фраз усе розуміємо.
Ми говоримо десь годину. Мені незручно триматись. Я замерз. Телефон розряджається. Ніби наяву бачу обличчя Свєтки. Звісно, вона думає, що мені набридло з нею розмовляти.
Йду до себе. Сідаю і притуляюсь лобом до скла. Мені здається, що десь там, удалині, бачу хлопців, які загинули на тій війні.
19
Провідниця знаками показує мені, аби я йшов за нею. Вона усміхається, і я, мабуть, щось не те подумав. Але мені байдуже.
Я справді не те подумав. На столику в її купе стоїть пляшка горілки, лежать накраєні ковбаса і хліб, відкрита консерва. Тітка каже, що її молодший брат зараз десь під Донецьком.
Ми мовчки п'ємо, не цокаючись, ніби за померлих. Я швидко п'янію, бо давно не вживав алкоголю.
До тями своїми поцілунками мене приводить тітка. З'ясовується, що вона не тітка, а Наталка, і їй двадцять дев'ять років. Вона товстенька і виглядає на тітку.
Наталка допомагає витягнути мого хлопчика зі штанців. Мені незручно. Але провідниця все робить вправно. Ми закінчуємо майже одночасно. Я бачу її щасливе обличчя. Що написано на моєму – не знаю.
Я думаю про Свєтку. А потім про Світлячка.
20
На пероні стоять тато й мама. Я бачу їх ще здалеку. П'ята година ранку, але всюди повно електрики, так що видно, ніби вдень.
Поїзд пригальмовує. Наталка допомагає мені зійти. Тут уже метушаться тато й мама. Наталка подає мені речі, щасливо всміхається й махає рукою на прощання. Вона написала свій номер телефону на клаптику газети, який лежить у мене в нагрудній кишені сорочки, але я думаю, що ніколи їй не зателефоную.
Мама плаче і ніби спеціально дивиться на те місце, де в минулому житті була моя права нога. Тато намагається тримати себе в руках, але в нього це погано виходить. Він раз за разом курить, ще не встиг докурити одну цигарку, а вже починає іншу.
Мені здається, що мої батьки стали меншими. Коли я йшов на війну, то був ледь-ледь вищим за них. Аж потім усвідомлюю, що підріс на тій війні, але вона, клята, відібрала у мене ногу, аби не випендрювався.
21
Ми з мамою вже сиділи, аж поки тато нарешті завів свого мотоцикла. Скільки себе пам'ятаю, цей залізний кінь був неодмінним другом нашої сім'ї. Тато постійно ремонтував його, але ніяк не хотів з ним розлучитись.
Якби в мене була нога, я би вмостився за татом. Але тепер у мене ноги не було, тому я сидів у колясці, а на звичному для мене місці була мама.
Тато їхав повільно, весь час збоку дивлячись на мене. Мама спиралася рукою на мою спину, ніби хотіла пересвідчитися, що я тут, з нею, і нікуди вже не втечу.
Вітер бив ув очі, але я не закривався від нього, ніби сам себе карав за те, що відбулося зі мною недавно. Хлопців нема, а я цілуюсь зі Свєткою, злягаюсь, мов пес, з Наталкою.
Намацав у сорочці папірець з номером телефону Наталки, зіжмакав його і викинув, не озираючись.
Треба палити мости за собою.
Треба дивитись у майбутнє.
22
Сестричка ще спала, але коли почула шум, вибігла у піжамі й ледь не збила мене з ніг, кинувшись на шию. Я вже навчився міцно стояти на одній нозі, опираючись на милицю.
Їй, звісно, казали, що в мене нема ноги, але коли вона побачила те, що від неї залишилось, я зрозумів, що могло коїтись у її бідній голівці, бо жах відбився на обличчі. Вже навчився ставитися до цього по-філософськи і за байдужістю ховати все, що могло нуртувати в моїй душі.
Це була середа. Батьки пішли на роботу, сестра – до школи. Я залишився вдома сам. Хоча мама розстелила постіль, спати не хотілось.
Я виглянув у вікно. Наше містечко жило своїм звичним життям, ніби за декілька сотень кілометрів від нього не було війни. Ось промиготіли прудконогі дівчатка в коротеньких спідничках. Я подумав, що вже ніколи такі, як вони, не заграватимуть зі мною, одноногим.
23
У цій квартирі я прожив усі двадцять років свого життя. Це звичайна двокімнатна хрущовка. Коли я був у батьків один, ніби все було нормально. Але коли народилася сестра, стало явно затісно.
Сестра молодша від мене на п'ять років. Максимум у дев'ятнадцять точно вискочить заміж, вона в мене шустра. До цього нереально отримати нову квартиру, більш простору. Доведеться мучитись, особливо мені, одноногому.
Я вже сам себе так називаю – Одноногий. Боюся, що це прізвисько таки приліпиться до мене.
Здається, в квартирі все залишилося по-старому, як було до того, коли я пішов на війну. Навіть книжки не переставлені, хоча сестра була великою любителькою це робити. Але нині мене не тягне до книжок, хоча я вже давненько нічого не читав.
Що я тут роблю? Взагалі що я загубив у цій чужій вже для мене квартирі? Знову мені захотілося туди, до хлопців. Душа перевернулася, коли я усвідомив, що вже ніколи з ними не зустрінуся…
24
Мені сумно й нудно в порожній квартирі. Дістаю зарядку від телефону і вмикаю її в розетку. Не встиг і кроку відійти, як телефон задзеленчав. Звісно, це Свєтка. Вона сварить мене. Кажу, що телефон розрядився. Вона вірить і не вірить. Звісно, я міг скористатися зарядкою й раніше, але не хотів. Свєтку кудись кличуть, і вона обіцяє зателефонувати пізніше. Я думаю, що треба купити нові пакет і телефон, аби ніщо не нагадувало про Свєтку.
Страшенно хочеться поговорити зі Світлячком, але ледве стримую себе. Вона ж, мабуть, і не знає, що я вдома.
В холодильнику знаходжу розпочату пляшку горілки. П'ю з горла. Мені приємно. Холодна горілка розливається теплом у животі. Відрізаю скибку хліба і трохи ковбаси, але їсти не хочеться. Спати теж, хоча змучений страшенно.
Клацаю пультом від телевізора. Брехливі новини дивитися не хочеться, а від фільмів я вже відвик.
25
Мабуть, я все-таки заснув на дивані, бо не відразу відчув, як прийшла зі школи сестричка. Вона ще насторожено дивиться на те місце, де мала бути моя права нога, але відчувається, що починає потроху звикати до цього.
— Дрихнеш? – питає в мене. Я не відповідаю. Мені не хочеться взагалі ні з ким розмовляти. Уявляю, яка це буде мука, коли прийдуть батьки з роботи. В такій маленькій хатинці не сховаєшся.
Сестра перевдягається у спальні. Я в цей час іду до туалету і в дзеркалі бачу її в трусиках і без ліфчика. Я ще не бачив таких трусиків. Вірніше, це їх відсутність, якась смужка, не те що парашут у Наталки.