Ішов важкий той п'ятий рік,
Що розпочав двадцятий вік
У горі й муках для людей
Імперії захланної Росії.
І ще не виріс Прометей,
Який приніс би ті надії,
Що будить мрії
Позбутися російського ярма.
Стояла міцно та стіна
З розбою і насильства,
Вона збудована була
Для мук людських і вбивства.
Як й інші всі народи
Несла кайдани ці покори
Сердешна Україна стомлена, сумна.
— Її скалічена душа
У рабстві билася одна.
Цю долю рідної землі
Сповна ділили і Карпо й Калина,
Які вже п'ятий рік жили у шлюбі
Завзяті, молоді і дужі,
Вони не в'яли у напрузі
Важкої праці і турбот.
Де був Карпа город,
Обоє збудували хату,
Соломою покрили.
Коли ж у ній вже жили,
Садочок посадили,
А потім збудували хлів, стодолу,
Розвели птицю,
Завели свиню, корову
І більше вже можливості не мали,
Бо навіть те, що в них було
Ледь-ледь це годували.
А на городі в них росло
Та різних необхідних страв,
А паша вся була із поля,
Якого було дуже мало,
Від нього навіть не ставало
Достатньо мати жита,
Сім'я щоб хлібом була сита.
І навіть та земля,
Яка у них була,
Вбирала непосильну працю.
Коней в них ще не було,
Не мали чим їх годувати,
Тому, щоб все зорати,
Все звезти з поля і зібрати
— Він коней тих наймав,
За що давав
Частину добру жита.
В жнива серпом все жав,
Косив посіви трав,
В городі шарував і підгортав,
А восени руками все збирав,
Зимою ціпом молотив снопи
Й худобу доглядав.
Він день у день по досвітах ставав
І по ночі приходив в хату.
В ночі не спав, лише дрімав,
Настільки тіло все німіло,
Від праці чорної боліло.
Крім того він ще мав
Великі відробляти дні,
Коли збирались люди всі
Робити вже на тих,
Імперія яким і владу й землю дала
І через них сама жила, гуляла,
Бо все грабоване везла в Росію,
Громадячи кулак в надію
Військової покори вже для тих,
Де вільними були народи в них.
Чоловіки всі покидали землю свою,
У голоді лишаючи дітей,
Імперія давала в руки зброю,
Щоби вбивати вільних ще людей.
І гинули вони в чужих краях,
В загарбницьких боях
Хижацької Росії.
А вдома сироти малі
У муках, в голоді зростали,
Коли ж повиростали,
То й дальше те ярмо несли,
Кривавим потом поливали,
Щоб годувати цього хижака.
І важко ніс Карпо жахливу цю неволю,
І чесно розділяв він долю
Свого народу до кінця.
І все таки він радість мав,
Тоді, коли в свята вставав і одягав
З Калиною своїх дітей,
Климка, Трохима і Максима,
А серед них була Горпина,
Як ягідка одна,
Вона з Калиною була
По образу як копія мала.
А потім йшли усі у церкву,
Де він тримав Максима на руках.
Стояв вже сам найстарший Клим,
А тут за ним — малий Трохим.
Калина доню пригорнувши,
Рукою пестила її лице,
Собою ж вся тулилась до Карпа
— Вона сама як квіточка була.
Згадалось, років п'ять тому,
Він зустрічав її саму,
Коли до церкви йшла по за городи,
Тоді він радий був
Хоч із далека глянути на її вроду,
А зараз ось він чув
Її і ласку і тепло,
І це було
Рідніше власного життя.
Таке кохання не погасне,
Бо жив не кожний зокрема
Життям своїм для себе власним
— У них була одна душа,
Одне на двох єдине почуття
До забуття!
І горе й радість — все ділили,
Страшний вже голод пережили,
В спокої й злагоді ростили
Своїх дітей.
Частіше став Карпо виходить до людей
Неподалік тої криниці,
Де прали хустки молодиці.
По вечорах туди йшли залюбки
Не тільки парубки,
Там де юрбилися дівки,
Що були у полоні від природи,
Але приходили сюди й чоловіки,
Коли жінки
Упоравшись з худобою вечеряти варили.
І мова їх була не про дощі,
Що сіно замочили
І не про колір гриви
Панаса Сивого кобили.
Вони вже сміло говорили
Про цілу Україну,
Що шляху вільного не має,
Що кожний з них все знає
Як дальше жити
І що робити,
Що би полегшити всім працю й ремесло.
Хтось знаючи казав про всі події,
Що він давним-давно
Вже знав про крах Росії,
Як хижого сича,
Що в сутінках завжди гострив меча
І кров'ю лиш живився
Других народів світу,
Загнавши їх в свою орбіту
Монарх-бездара зирив вже туди,
Де ще були
Народи вільні від тирана.
Дмитра Кривого син розповідав
Де взялась його рана,
Яку отримав він в боях
На тих фронтах,
Що наступ повела Росія
І на Японію піти посміла,
Бо захотіла
Загарбати ті землі не свої.
З якої ще потреби він там був
І що здобув?
Приніс до дому рану цю глибоку,
Без палиці не ступить ані кроку,
Бо свою кров в Манджурії пролив.
В той час, як батько його жив
В багатих землях України
Своєї рідної землі,
Де разом з ним і люди всі
У наймах вік кінчали,
Бувало діти з голоду вмирали,
Батьки ж в цей час не своє жито жали
На їх землі, але в чужому вже лану,
— Російському царю.
І тут у гурті тихо стало,
Прохання "тихше" пролунало,
Ще трохи виступив вперед
Стрункий і дужий чоловік,
Якому випало на вік
У Києві служити в наймах
Вантажити морські порти,
Ночами босими пройти
Доріг тернистих вже чи мало,
Тому хотіли всі
І старші й молоді
Почути, що бувало
У нього на віку.
А він повів розмову вже таку:
"Чутки блукають по Росії,
Що всі імперії надії
Цар не спроможний довести:
Окраїни її не втримати і не спасти.
Загарбані чужі народи
В десятки раз є більшими від неї,
Але продукції своєї
Не збільшують уже десятки літ.
Ручна кругом вся праця непосильна,
Від чого ця імперія не сильна
Хиріє день за днем,
І промисли ніде вже не зростають,
А нації гудуть,
Що в злиднях сил нема.
І тут Росія вже сама
Відчула що старіє
І верне на царя,
Що ніби він не вміє
Порядок зберегти
І господарство так вести,
Щоб дух імперії міцнів,
Військова сила щоб зростала
— Щоб інший хтось її повів!
І зараз зріють там в Росії
Нові не знані ще події
Таку імперську силу мати,
Що би царя зі всім зігнати,
А владу наче передати у народ,
Здійснивши цей переворот
І у полегшені життя
Ніхто ніколи більшого і не здобуде,
Лиш сила ця вже буде
Усіх вести у рай,
Тому із краю в край
Народи всі Росії
З'єднаються в єдиній мрії.
А далі клич свій понесуть
І світ весь приведуть
До перемоги того раю!
Наука ця уже міцніє
І Ленін мріє й діє,
Щоб владу цю у руки взяти,
Імперію від смерті зберегти
І всі народи повести
До здійснення його мети.
У Леніна тут логіка проста:
Дарує він ще за життя
Усім в земних умовах рай.
І з краю в край
Це слово солодко звучить
У муках чорної роботи,
І манить скинути турботи
Важких страждань.
Всім об'єднавшись — просто в рай,
За руки взявшись прийдуть всі народи.
Хто може втриматись
Від отакої насолоди?
Хто сміє тут не дати згоди?
Хто проти стане,
Той значить прагне
Ярмо важкої праці зберегти.
Ось легкий шлях мети
Імперії простори не втрачати,
А зберегти і згодом довести,
Що Вже весь світ належить лиш Росії !"
Усе в Карпа в уяві пішло колом,
Ніяк не міг схопитися за факт
І на лиці виднівся сором,
Що він не вміє уявляти так
Все те, що мусить знати
Хоч і простий, та не дурний козак.
І докоряв, не знаючи кому,
Що грамоти не взяв,
Що не вивчав
Складних державних ситуацій,
Та твердо знав лише одне,
Що все іде
По тім складнім шляху,
Щоб Україну всю
Ще дальше запроторить у ярмо,
Воно ж само
Ніколи вже не впаде.
Щоб скинути хижацьку владу
Потрібні сили, яких не бачить він,
Бо їх нема.
А щоб сама
Росія волю дарувала,
— Абсурд!
Вона себе лиш шанувала,
Бо дикою була,
Грабує всіх, як завжди грабувала,
За той рахунок існувала,
Тому для неї Україні волю дати,
Це значило б самій скінчити існувати.
І болем серце обливалось
За український весь народ,
Що щастя знов не усміхалось
І знов не видно перемог.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Топилися останні вже сніги
І їх струмки
Сріблясті скрізь дзвеніли,
А горобці в кущах нестримно цвіркотіли,
В деревах вже бриніли
Потужні соки до життя.
Не вибираючи дороги,
Змочивши наскрізь ноги,
Не йшов, а біг із школи Клим,
За ним малий Максим
Волочить торбу із книжками,
Ступаючи ногами
По Клима сліду-кроку.
Прийшла весна вже чотирнадцятого року.
Задихавшись, убігли в хату,
Гукнули голосно всі "тату!",
Карпо, почувши збудження таке,
За ними враз ввійшов
І Клим тут заявив:
"Не піду більше я в ту школу
— Приїхав знову
Інспектор з міста
І наказав мене у погреб посадити,
Бо не навчився добре
По російськи говорити
І обізвав "малим хохлом",
Об парту стукав він мене чолом,
А вчителю писав догану,
Що ганить він Росії шану,
Бо по російськи всі ці діти
Давно вже говорити і писати
Мають вміти.
Малий Максим підтвердив це
І заявив, що коли виростуть вони,
Поб'ють інспектора за те
І виженуть з села,
Щоб справедливість вже була
У них у школі.
Ще Клим у батька запитав,
Чому інспектор заставляв
Нас рідну мову забувати,
Чому їх вчать співати
Про велич і покірність до Росії,
Про здравіє російського царя?
Навіщо Україна вся
Чужих царів повинна прославляти?
Невже вона не може мати
Свого царя,
Який би стримав росіян?
Тоді б інспектор, цей тиран
Ніколи вже не зміг би бути в школі
І всі б на рідній мові
Сміливо говорили,
І Бога би молили
За Україну і за волю в ній!
І знову Клим своє додав,
Коли б дорослим став,
То він би вже пішов свого царя шукати,
Який б зумів повиганяти
Тих злісних росіян.
Карпо вже думав над словами,
Породжених дитячою душею,
Але він бачив вже за нею
Майбутню долю у синів,
Що засівалася безмежністю ланів
Їх почуттям до волі.
І батько так бажав
Великої їм долі,
Але ніхто не знав,
Які шляхи готує їм життя.
В душі його таїлася журба,
Чи правильний в них шлях буде,
Щоб ні одне
З них кривду не ділило,
Щоб в душах їм не поселило
Їх вчинків до ганьби,
Щоб всюди і завжди
Лишались чесними людьми.
Усе своє життя
У праці непосильній
Дітей він вчив добра,
Поваги до простих людей,
До їх страждань в неволі,
До скривдженої долі.
А тут прийшла весна,
Яка з собою принесла
Нові турботи,
Крім чорної роботи
Не було видів на врожай,
— У полі вимерзла частина жита,
Бо сіяне було вже пізно вкрай.
Корпо в душі вже горював
— Сім'ю чим годувати,
Прийде зима — де взяти
Хоч того хліба для шести дітей?!
Малій Марії не стає вже молока з грудей,
Четвертий рік минав Явдосі,
А в хлопців знову ноги босі,
Коли ж на зиму стане зимно,
Не має ні одне кожуха.
Як важко б не було,
Нестиме сам своє ярмо,
Своїх синів до школи буде посилати,
В ріллі в шлию себе він буде запрягати,
Але ніколи не дозволить забирати
Дітей своїх із школи.
Вони допитливі у нього,
У них прихований талант,
Коли ж візьмуть знання й крім того
Ще й переймуть життєвий гарт,
Тоді і проросте в них сила,
Якої ще не знав народ
І це буде для ворога могила,
А Україні прийде час для перемог.