Бо, як сказано в біблії, ніщо так не зближує людей, як горілка, коньяк і жінки.
— О! — В Осовського цей вигук несподівано перетворився із звуку на форму і застряг у розтуленому роті.— Це цікаво! — Нарешті він стулив свої тоненькі губи і, наче смакуючи фразу, повторив: — Геніально. Ви оригінал!
— Ні. Тільки копія, але її важко відрізнити від підробки,— Сідалковський так щиро посміхався, що Осовський не знав, як йому бути: гніватись чи й собі посміхатись, а тому лише хитнув головою у відповідь і подав Сідалковському склянку з коньяком.
Експрес тим часом мчав назустріч вітрам і передвечірньому сонцю, скорочуючи шлях наших героїв до столиці. Випитий коньяк збільшував кількість телеграфних стовпів, підвищував градуси і температуру тіла. Під ритмічний стукіт коліс та черговий дзенькіт склянок веселий і оптимістично настроєний Сідалковський сипав цитатами, розповідав полякам про Польщу з таким запалом і переконанням, що складалося враження, ніби він прожив там усе своє життя, а його супутники безвиїзно сиділи у Вапнярці.
Його оповідь не мала б кінця, коли б раптом поїзд не загальмував. За вікном квітнув розмаїттям голландських тюльпанів, троянд, півоній і червоним кашкетом чергового по вокзалу столичний перон.
Сідалковський, взявши валізу Осмоловського і пропускаючи його поперед себе, попрямував до виходу. Він пройшов повз здивовану чи ошелешену провідницю, яка тільки тепер помітила його.
— Гуд бай, мадам! — шепнув їй на вушко.— Іноземці запросили, а ти відмовилась від такого хлопця і п'ятірки. А тепер — усе. Я її щойно віддав міністрові торгівлі,— кивнув він на ресторан.
На пероні вирував натовп. Сідалковський стояв в оточенні своїх знайомих, задоволено посміхався і поблажливим жестом вітав чи то духовий оркестр, що ударив урочистий туш, чи то першого міліціонера, якого помітив на пероні.
Поїзд зупинився, і до їхнього вагона кинулась зграйка дівчат в українських національних костюмах, з квітами, рушниками та хлібом-сіллю. Невеличкий, схожий чимось на китайського божка, чоловічок з голосом, що нагадував звуки єрихонської труби і двічі простреленої гармошки, підійшов до Осмоловського, розцілував гостя, поцікавився:
— А хто ще з тобою, Януше?
— Ось,— кивнув головою Януш,— знайомся: Осовський, Бжезовський і... граф Сідалковський.
"Китайський божок", як охрестив його подумки Сідалковський, очевидно, не вловив в останніх словах Осмоловського іронії і, відкопиливши нижню губу, цілком серйозно відрекомендувався:
— Стратон Стратонович Ковбик. Директор "Фіндіпошу".
Сідалковський шанобливо вклонився. Стратон Стратонович зневажливо поглянув на нього і відійшов убік. Сідалковський, не почуваючи за собою ніякої вини, відповів йому тим самим.
Оркестр видував бравурні марші. Заквітчані стрічками дівчата з букетами в руках бігали по перону, врізнобіч викидаючи позад себе ноги, прикрашені червоними чобітками, і шукали нових членів делегацій, які розчинилися серед звичайних пасажирів та зустрічаючих. Рожевощока дівчина з чорними, як перестиглі оливки, очима несподівано зупинилась навпроти Сідалковського і завмерла, як дикий нестриножений олень. Сідалковський подарував їй одну із своїх посмішок. І настороженість розтанула, дівчина підійшла до нього, усміхнулась:
— Ви з делегацією?
— Так,— відповів, не моргнувши оком, Сідалковський.
— З польською чи з молдавською?
— З молдавською,— вже вкотре сьогодні збрехав Сідалковський, бо без брехні, як йому завжди здавалось, він просто не міг існувати на світі. Сідалковський страшенно полюбляв видавати себе не за того, ким був насправді, а за того, ким в тому чи іншому випадку його сприймали оточуючі, підганяючи під свій уявний стандарт.
— Жертва стандарту,— жартуючи, казав він сам про себе.— Уявне сприймають за дійсне.
Дівчина з рожевими, як джонатан зимовий, щоками зробила щось на зразок кніксену і разом з теплою усмішкою вручила йому букет гарячо-червоних тюльпанів і троянд.
— Буна зіва! — ніжно промовила вона.
— Щиро дякую,— відповів перше, що потрапило на язик, Сідалковський, хоч одразу й здогадався, що ці завчені дівчиною слова належать одному з братніх народів, але якому саме і що вони означають, він не пригадував, бо ніяких мов не знав, а своєю хоча й користувався, але переважно з допомогою цитат і словника.
— Тамаро,— десь ліворуч від Сідалковського протрубив застережливий бас Ковбика.— Ти, як завжди, все переплутала. Цей товариш не з молдавської, а з польської делегації...
— Ну й що! — відповіла йому Тамара, але так тихо, що Сідалковський зрозумів: ці слова швидше адресувалися йому, аніж Ковбику.— Адже і поляки, й молдавани до нас приїхали, чи не так?
Сідалковський їй ще раз вдячно посміхнувся. Вона відповіла йому взаємністю, даруючи таку ж саму посмішку, тільки в трохи ніжнішій обробці. Зуби у неї були, як і в Сідалковського, рівні й білі. Відчувалося, що вона теж у дитинстві любила фрукти й овочі, а тепер регулярно користується зубними щіточками і болгарською пастою з морських водоростей типу "Мері" чи "Поморін".
Фотокореспонденти, яким у багатьох редакціях негласно рекомендують на перші сторінки газет і обкладинки журналів видатних, але водночас вродливих і фотогенічних героїв, негайно обступили Сідалковського, фіксуючи собі на згадку копії з його анфасу і профілю. Удостоївшись такої уваги, він час від часу то знімав, то одягав окуляри і, театрально позуючи, дарував навсібіч такі милі й безкоштовні посмішки, що у багатьох дівчат підкошувались ноги.
Можливо, цей збіг обставин здається декому неймовірним, але факт залишається фактом: про таку рису характеру, як нерішучість, Євграф ніколи не чув, і через кілька хвилин після прибуття міжнародного експресу "Варшава — Київ" через Унгени "граф" Сідалковський (син епохи і рожевих ілюзій, як він називав себе) вирішив негайно провести розвідку боєм і розпочати атаку на ще не зайняте, як йому здалося, серце Тамари.
— Ніщо так не зближує людей, як об'єктив фотоапарата,— театрально виголосив він свою улюблену цитату, тільки в новій варіації, і притис Тамару до себе тісніше, ніж того вимагала фототехніка і кореспонденти.
Дівчина у відповідь тільки посміхнулась і робила вигляд, що пригортається до Сідалковського, як до брата, демобілізованого з армії.
— Буна аць веніт! — промовила вона ніжно, забувши, що Сідалковський представляє не молдавську, а польську делегацію. Але завчена за сценарієм фраза, як їй здалось, неодмінно мала бути виголошена, і вона це зробила, несподівано навіть для себе зарум'янившись з лівого боку. Сідалковський розцінив це по-своєму і, згадавши про славну традицію, яка існує чи не на всіх перонах світу, недовго думаючи, припав спраглими вустами до сонячної сторони її щоки так, як припадають до кварти з розсолом наступного ранку після іменин.
Присутнім на пероні його поцілунок здався трохи затяжним, і фотокореспондент у картатій куртці, обвішаний фотоапаратами і коробками, як партизан-десантник, делікатно взявши за лікоть нашого героя, попросив:
— Хліб-сіль! Візьміть на секунду хліб-сіль!
Сідалковський, як і слід було сподіватись, не розгубився: квіти переадресував Тамарі, поцілувавши тричі пахучий коровай, виголосив сильну і, як йому здалося, найкращу свою промову про гостинність і доброту українського народу, який споконвічно славився своєю щедрістю, піснями і запахущими, як меди, паляницями. Та не встиг він закінчити її, як бурхливі оплески збоку заглушили його перші й останні слова (по сусідству виступав уже знайомий нам Ковбик), а фотокореспондент, котрий вручав Сідалковському хліб на рушнику, пояснив, що його промова для фотознімка не обов'язкова, і, витягнувши записника, намагаючись перекричати гамір та оглушливі гудки електровозів, поцікавився тільки, як його прізвище і в складі якої делегації він прибув.
— У складі польської,— гукнув йому на вухо Сідалковський.
Красиво піднявши на прощання руку, ніби кажучи своє улюблене: "Дякую за увагу! Гонорару не треба!", він щедро розсипав на всі боки сліпучі посмішки і, без ніяких на те причин, артистично розкланявся. Бліци, неначе, спалахи мін на полі бою, вистрілювали й диміли у надвечірніх сутінках, але це Сідалковського не лякало: від рідної столиці іншої зустрічі він І не чекав.
РОЗДІЛ II,
в якому розповідається про дивовижний "Фіндіпош", третю теорію, "восьме чудо світу", історію, двоє племен, своєрідне гасло, оригінальні сходи, чергову реорганізацію і народну мудрість
Коли кілька делегацій нарешті згуртувалися у велику групу і, за вказівкою Ковбика, взяли прямий і конкретний курс — на ресторан, то з нашим героєм трапилось щось протилежне. Великий шлях у життя, на який було щойно ступив Сідалковський з твердим наміром підкорити златоглавий Київ і навічно кинути якір біля берегів голубого Славутича, несподівано розпався на три різні напрямки. Те, що творилося у ці хвилини в його душі, дуже нагадувало відому картину Васнецова "Витязь на розпутті".
Перший напрямок підказував йому: негайно залишити цей спектакль, до якого він не мав ані найменших стосунків, але мимоволі став його учасником; другий: терміново розшукати Тамару — цю рожевощоку володарку червоних чобіток та очей кольору перестиглих оливок — і, якщо у неї є ключ від власної квартири, спробувати віддати їй за нього своє поки що ніким не завойоване серце, аби хоч тимчасово закріпитися на зайнятому плацдармі, який Сідалковський мав намір захопити після першої вдалої атаки; третій: одержавши від Януша Осмоловського візитку, а від Ковбика — навіть запрошення на бенкет, приєднатися до товаришів по купе і кинути виклик долі, якою б вона гіркою потім не була.
Та поки делегації, покінчивши з попередніми церемоніями і промовами, готуються до великих баталій за щедро накритим столом, а невідстояні думки Сідалковського бродять у голові, як молоде вино, а сам він, наче голодний барс, що натрапив було на здобич, а тепер загубив навіть слід її, гасає по перону, клянучи себе, фотокореспондента і того ж Януша Осмоловського, якому він припав до душі, як йому Тамара до серця, на крилах уяви тимчасово полинемо у всесвітньовідомий (принаймні у науковому світі) філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрово-пижикові шапки, або, як його називали самі науковці, "Фіндіпош".