— Аби-с прожив, Юсипку!
— Аби-с прожив, Лукинку! — бажали собі, без упину, зворушені бадіки і випорожнювали до дна фляшку.
— Дє', дєдю, гив! чуєте, дє'! — озвався нараз під церковною хвірткою хлоп'ячий тремтячий голос.
— Ци то мені причуваєси, ци то твій Іванко кличе? — питав Лукин товариша, перериваючи сердешну розмову.
Юсип став надслухувати і нарешті пізнав голос свого синка та й підійшов до хвіртки:
— То ти, Іванку?
— Я, дєдику.
— А ти чого тепер?
— Бо панич у хаті.
— Ну, та шо панич?
— Таже вігнав мене.
— Єк то вігнав?
— Казав, шо кольбов заріже.
— А мачуха нічо?
— Мачуха чиниласи, шо спит.
— А він давно прийшов?
— Зараз-таки, єк ви пішли на варту.
— А ти де був тілький чєс?
— У хоромах за полібічком.
— Та шо він робит?
— Він спав, а тепер убираєси, вже, віді, лагодитси йти 'д вам контролю, та тіму я прибіг дати вам знати. Сокотітси, дєдику, не спіт, аби кольбов не джюґнув.
— Ет, іди гет, дурнєчку, коби він лиш суди прийшов, то я йому джюґну. Братіку, Лукинку, слухай-ста, ми йому покажемо.
— Таки так, шо покажемо, най знає, по чому лікоть табаки. То каже хлопец, шо вже прийшов? — питав подалеку Лукин.
— Ше сночі прийшов, а тепер лагодитси 'д нам на контролю!
— Дєдику, я тікаю 'д хаті, аби мні тут не захопив. Не спіт, сокотітси, дєдику, — просив Іванко на відхіднім.
Але Юсипові не в голові тепер хлоп'ячі просьби. Він, що все мовчки тулив у собі гнів супроти "панича", що ніколи не поважався би був чим-небудь зобидити якого-небудь "пана", сипле тепер грізьбами та проклятьмами на свого наставника, контрольора.
— Най йде, коби прийшов, буде мені крепір та йому крепір. Мой, раз мати родила, раз треба гинути! — викрикував він у розпалі.
Лукин утихомирився, коли зачув, що "панич" лагодиться на контролю; він сховав фляшку у дзьобню, взяв трембіту у руки і лише півголосом притакував товаришеві.
Розпалений Юсип не завважав товаришевого ляку і невгавно викрикував щораз, то дужче, що раз, то голосніше. Покірний і услужливий панам Черемош, що вліті гуляють по ньому на тяжких дарабах, біситься так самоґ. коли у сльоту наллється у нього багато мутної води.
"Фів! фів! фів!" — запищала жандармська трубочка під хвірткою, а слідом за тим гукнув здоровецький голос:
— Варта!
Лукин задрожав і потверезів зовсім; скоріше метнувся, притулив трембіту до уст і відозвався нею, але не заглушив Юсипового крику.
— Цо там такі галас? — гостро озвався голос.
Лукин не знав, спершу, що відповісти; він підійшов під хвіртку і, перепуджений, став не дуже голосно говорити:
— То, проше чєсного паничя та й вахмісця, аді, єкос так, шо-о-о....
Юсип не дав йому доцідити сю відповідь, бо звернувся до жандарма із своєю бесідою:
— Вже прийшов-єс, уже? Чого-с прийшов? Різати мні хочеш? На, заріж мні, на-а-а! — І Юсип луснув рукою в паркан.
— Отвуж мі фуртке! — гримнув люто жандарм.
Лукин витягнув кілок з клямки, відкинув підпору, і хвіртка відчинилася. Жандарм переступив умить її перелаз, прискочив до Юсима, замахнувся і луснув його в лице. Юсип повалився на землю, а жандарм зараз прискочив до Лукина.
— То, проше ясного паничя та й вахмісця, то Юсип, аді, трохи при фантазії, а я в тім нічо не сьвідім, бігме, нічо, абих так жив, шо нічо! — випрошувався він коштом товариша.
— Лайдакі! Ви так вартуєте косцюл?
— Проше паничя, гунцвот моє ім'є, єк я в тім шо сьвідім, я пазю служби! — покірненько оправдувався Лукин.
Юсип піднявся і знов упав на землю, а відтак знов піднявся, зібгався в каблук, прискочив до жандарма, вхопив напрасно за кабат, потряс ним і заревів нелюдським голосом:
— Мо-о-ой! Раз мати родила!
Той його голос клубком вирвася з грудей, неначе фльонт, що його силоміць витиснув із рушниці підпалений порох. Його виперла жовч мужицького серця, що довгий час у ньому збиралася, аж нарешті розпалилася і тріснула.
— Мо-о-ой! Раз мати родила! — повторяв безнастанно Юсип і ціпко держався жандармського кабата.
— Ю'! а ти здурів, ци шо тобі таке? Та же то панич! — боязко і соромно уговкнув Лукин.
Жандармські ланцюжки дзоркнули й, вмить, впилися в Юсипові руки.
— Мурго! Мільч! Лукаш, до вуйта, до гміни, нєх пшийдзє натихмяст! Рушай до гміни зе мнов, ти, старий злодзєю! — сипав жандарм свої розкази, як пекучі іскри.
Хвіртка ще раз скрипнула і випустила Лукина, жандарма і скованого Юсипа.
Ранісінько став продувати гірський вітер і розігнав хмари в безвісті. Рум'яне сонічко вихопилося на вершок гори та й скочило у Черемошеві плеса. Так воно купається, так вимивається, що рум'янці на його круглому лиці переходять у ярке сяєво.
На дзвіниці розгойдалися дзвони і скликають людей на недільну відправу. Ідуть бадіки на молебні та й вихваляють погоду. Одні вихваляють її, а другі кривдуються, що вона якраз на неділю випала, а не на робітний день.
Близенько перед церквою коло громадської канцелярії зупиняються всі та й прилучуються до гурту, що зібрався довкола скованого простоволосого Юсипа. Випитують один другого, що воно таке сталося, а як побачать жандарма, що сів собі на лавочці, спустив чако на очі і ніби дрімає, то всі мовкнуть. Вони догадуються якогось злочину, що його допустився Юсип, і кліпають допитливо один на одного, та й покивують головами.
Юсип понуро дивиться на землю і від часу до часу утирає, скованими руками, кров з лиця, що набризкала сеї ночі межи стінами громадської канцелярії.
— Дивітси, люди, покаяніє та й аби-сте своїм закзували підносити руку на пана вахмісщя. Дивітси, шінуйте пана вахміщя, аби-сте котрий не попацили таке, єк Юсип. Майте розум панове ґазди, не подуфальтеси, не лихословте, бо за пана вахміщя гостра кара. Аді, Юсип заштрик тепер у біду, та й не знати, ци вийде з припону! — заговорив війт до гурту, показуючи рукою на Юсипа.
— Здурів чоловік на старість, здурів! — чути було голоси між гуртом.
Жандарм підніс з очей чако, роздивився по гурті і усміхнувся. То був сміх вдоволення із-за того, що Юсипів "злочин" учинив корисне для нього враження на бадіках. Він же ж умисне задержав Юсипа коло громадського уряду, щоб люди оглядали його і відстрашувалися прикладом.
— Ци то до тебе приступило шо, Юсипку, ци ті розум відобрало? — питав один бадіка з гурту. Це знашно, брачіки, шо він не при розумі, — додав другий.
— Таки нічо інше, лиш підплитник уліз у него, та й решта, — крикнув третій.
— А дивіт, єк обмінився на твари, та й, віді, й бесіду відобрало, — притакував дехто.
— Мой, Ю', ану, скажи, кого тепер видиш?
— Ану, перехрестиси, Юсипку!
— Ану, віговори очєнаш, то зараз ті лекше стане.
Обсипаний тими питаннями й радами, Юсип повів жалібно очима по зібраному гурті, зітхнув тяжко, простягнув навперед себе заковані руки й заговорив:
— Любчіки ґазди! Раз мні мати на світ породила, раз трба гинути!
По сих словах виступив на його кровавім лиці піт, а ноги стали трястися. Він захитався, начеб мав падати на землю, але жандарм прискочив, сіпнув його за плече і гострим поглядом вказав йому дорогу до міста:
— Три кроки нашпуд (вперед), рушай, псяюха!
А кои жандарм попровадив уже Юсипа долів дорогою, тоді Лукин "по правді" розповідав бадікам цілу пригоду.
— Так, аби здуріти, то він, брачіки, не здурів, але тото сеї ночі лучилася дурничка, та й було си, зважєєте, трішки при фантазії. А цес "когутєк" дес переначував у него та й над зорями прийшов ід на на контролю. Ну, та й знаєте, єке тото: кождий був би за ґаздиню лихий. А у Юсипка м'єка голова, бо за цеї жінки цалком зів'єв. Та єк таки учув, що "когутєк" прийшов, та й до него: "Мой, раз мать родила!" — та й ймив за матлю, та лиш потермусав, та й, аді, по всему...
— Еге-е-е! То такої пішло, Лукинку? — загули зацікавлені бадіки з усмішкою на устах.
— Такої, брачіки, такої!