А от. угоди чоловікові, вдягни, обмий, нагодуй дітей, винеси їсти свиням... Чи
піде тобі тоді книжка в голову?
Вони сердиті були на жінку провізора, може, тому, шо сами не були такі вродливі, а. може, заздрили її
білим пухким рукам, яких не псувала робота.
Що пані та...
— А ви бачили, як він біля неї: "Варусю, може, тобі того? Золотце моє, може тобі цього?" — перекривляла провізора суха, з гострим носом, бліда жінка.
— Така за те ж вона до нього,шо той лід. Мовчить, мовчить, а потім, як крикне. А він перелякний перед нею, як стовп...
— Вони й не вінчались.
Увесь двір розмовляв тільки про цю жінку. Чоловіки, що досі зовсім не помічали сухорлявої низької постати провізора, тепер перші протягали йому руку. Він трусив зморщеним обличчям, показував золоті зуби, намагався теж бути таким розвязним, як і вони. В нього навмисне випитували до дрібниць все інтимне,, а він нічого не помічав, одурманений, щастям.
— Де ти її взяв таку?
— З Парижу виписав.
І більше нічого од нього не добились.
Де йому, такому старому й такому нікчемному пощастилось дістати таку красуню?—він ке казав. Жили
вони інакше, ніж усі: обіди їм носила відкільсь стара служниця, в крамниці молода? жінка не ходила, а
їздила на візниках, про яких тут, на околиці, згадували тільки на різдво та на великдень. Провізор, мабуть, дуже любив; свою дружину, бо що-разу, вертаючись із служби, ніс під пахвою пакунки, зав’язані червоними або голубими стьожками, ми знали, що там. цукерки.
Ввечері, як і до шлюбу, приходили люди за "порошками". Про це. мабуть, не знала Варя. Раз вона, пішовши на город, побачила одного-дідка, шо ..нанюхавшись", як тут казали, "щось бурмотів. лежачи на снігу. Це мабуть був якийсь безпритульний старець, бо1 взимку ніхто не ходив на город з його одвіпувачів. Варя підвела і потягла його за собою, хоч він і од-бивався. Вона була дуже сильна, коли дідок не-схотів сходити по східцях, вона штовхнула його-і викинула на ганок, як подушку.
— Що це? — одчинив двері стривожений провізор.
— Він замерз би на дворі.
— Варусю, що з тобою? Куди ж ми його в хату? Він же брудний, нечесаний...
Справді, шапка злетіла з дідка, а без неї в нього став ще гірший вигляд. Він стояв, дивлячись тмяними
очима на жінку, яку він бачив уперше. Варя тупнула ногою і крикнула:
— Веди в хату!
Цього було досить. Провізор обережно, пучками, взяв за рукав старця, що на цей раз був слух’яний.
Всі чули суперечку, яка кінчилась перемогою жінки, бо після цього провізор уже кокаїну не продавав.
Добрість свою показує, промовила жінка,, шо йшла од басейну з цеберкою.
Я, побачивши таку, по моєму, "смішну історію". оповів товаришам, про чудну долю дідка, що мав би
замерзнути на городі.
— Яка вона красива! — Задумливо сказав Вакула. В неї сірі великі очі...
Підібгавши ноги і схилившись на бильце ліжка, що стояло найближче до пічки, сиділа Наташа. Вона
холодно примружила очі і спитала:
— Яка це провізорша?
Прекрасна така, шкода тільки, що досталася такому дурневі!—патетично прокричав Вакула.
Недовго після цього сиділа Наташа. Прощаючись, вона сумно і застережливо промовила :
— Глядіть хлоп’ята!
Що вона хотіла цим сказати? Невже ревнощі...Я вловив погляд, яким вона, немов хотіла погладити Вакулу.
Цього разу Наташа, вийшовши з хвіртки, перша покликала до себе монтера, то не вірив своєму шастю.
Жвава, бадьора балачка поточилася мім парою, яку ми ніколи соби не уявляли.
Книжки лежали на столі біля лямли. нам треба було готувати зачот, одна з них навіть була розкрита, але ні в кого не протяглась за ними рука, По паперу, на якім почато було проєкта парового возика, лазив тарган, безглуздо махаючи чорними шелестливими вусами. Соснові дошки, зірвані напередодні, з пострілами викидали жарини на брудну підлогу. Ми дивились на пічку так, ніби там взялась попілом
остання надія. Велике руде волосся впало Вакулі наперед, затуливши мало не на половину обличчя,розмашливим жестом він завжди рдкидав його назад, але тепер, мабуть забув про це. Його навіть не приваблював запашний свіжий хліб, що лежав недалеко од лямпи. Чорні закопчені стіни одбивали непорушні розпливчасті тіні. Чайник на пічці парував,— був і сахарин, мені хотілось пити, але сором було порушити задумливість.
— Хто йшов останній?-— раптом крикнув Вакула.— Ти, Монька завжди кидаєш двері, без лакеїв не
обідейшся. Потім він погасив лямпу і ліг на ліжко. Доводити йому, що нам треба світло, даремно було,
Вакула" дуже не любив, коли з ним сперечались.
В темряві ми теж постелились.
— Хлопці, — почули ми голос нашого товариша. — виходить, що Наташа когось із нас любить, Це
ясно! Чому б вона тоді ходила і... ревнувала навіть до слова. двом легше жилось; дивись: нема їсти, прийшов пообідати, — вона одержує шістьдесят карбованців, а і це ж гроші! Шкода дівчини, коли попаде тому придурковатому монтерові. На віщо вона йому? Живе ж без неї...
Ні до чого ми не дійшли.
Наташа не прийшла і на другий і на третій день. Вона, немов забула нас зовсім. В кімнаті стало брудно, На долівці наросли цілі бугри грязи, а в чашках та блюдцях, що стояли немиті на столі, цілий день лазили жуки.
— Може вона захворіла?.. Може вмирає...-Це сказав мрійливим тсном Монька. Він був сумний і
через відсутність Нагаші, і через те, що не витримав зачот.
— Пішов би одвідати, може?—насмішкувато промовив Вакула.
— Звичайно треба піти.
— Та чого ж ти баришся? То ж вона он ходить.
Яле хто з нас найбільше підходить їй за чоловіка. Ти, Монька, єврей, а Наташа хоч і каже, що не вірить ні в якого бога, проте ходить на Великдень не в синагогу, а до церкви...
-— Це брехня! І я до синагоги не хожу і вона до церкви ні...
"— Не перебивай... Хай це брехня... Та воно таки спраді брехня. Відкіль це я взяв? Яле вона тебе не схоче однаково: не через те, шо ти дурний, а просто ти не робочий чоловік...
Мій батько слюсар.
— Я ти, слюсар?
Монька змовк.
А ти, продовжував Вакула звернувшись до мене. — дуже молодий, не виспів ше... Тобі треба соку набратись... Отже, випадає жеребок мені. А я, їй-бо не хочу женитись, хоч мені вже й тридцять. . Що ж робити хлоп'ята, га ? Я оженитись би треба комусь. Тоді б іншим ... ми навчилися одривати доски так. щоб вони не рипіли двом легше жилось; дивись: нема їсти, прийшов пообідати, — вона одержує шістьдесят карбованців, а і це ж гроші! Шкода дівчини, коли попаде тому придурковатому монтерові. Навіщо вона йому? Живе ж без неї...
Ні до чого ми не дійшли.
Наташа не прийшла і на другий і на третій день. Вона, немов забула нас зовсім, В кімнаті стало брудно. На долівці наросли цілі бугри грязи, а в чашках та блюдцях, що стояли немиті на столі, цілий день лазили жуки.
— Може вона захворіла?.. Може вмирає...— Це сказав мрійливим тсном Монька. Він був сумний і
через відсутність Нагаші, і через те, що не витримав зачот.
— Пішов би одвідати, може?—насмішкувато промовив Вакула.
— Звичайно треба піти.
— Та чого ж ти баришся? То ж вона он ходить. '
Хоч було темно, бо лихтарі ще не світили, проте, ми впізнали у парі, що здавалась закоханою, монтера і
Нагашу.
— Забудьмо її хлопці!—промовив Монька, але в його словах чулось, що сам він дуже нудьгує.
В тім, що трапилось далі я нічого не розумів. Ще вдосвіта я прокинувся, бо Вакула. який обережно переліз через мене, придавив своєю ногою Моньці живіт,—розпачливий крик і збудив мене. В кімнаті засвітлилась лямпа, почувся стук І шум, курява стала така, то я, хоч і вкрився з головою, увесь час чхав. В руках Вакули опинилась лопата, потім мітла, він щосили бив ними підлогу, лаявся і посміхнувся тільки тоді, як улігся пил. Наш товариш зник на цілий день і прийшов увечері, обмазаний вугіллям, як кочегар, але він не сів з нами балакати, а сердито крикнув, щоб ми змовкли. До пізньої ночи він сидів над розбитим, замацаним підручником механіки, одриваючи очі, щоб глянути на стіну, де немов би написано було усі формули.. Ми з Монькою жаліли затим життям, що було досі. Нам бракувало жінки, її голосу, рухів, погляду, але піти на поклін до Наташі. ми не наважувались, бо вважали такий вчинок негідним нас. Розвіювати нудьгу роботою не було рації, це довів нам Вакула, що удавав з себе сердитого і ні з ким не розмовляв.
Коли я й Монька побачили, що Наташа не дуже дорожить нами,—ми мимоволі звернули увагу на Варю, що своєю красою зменшила наше нещастя. "їй нудно самій,—так думали ми.-провізор цілий день на посаді, нікого біля неї нема, хіба ніхто з нас не зуміє Ті розва-жати?" Тому і я, і Монька, сами напрохувались бігати їй за папіросами до крамниці чи за хлібом до хлібні, коли зустрічали Варю з кошикам. Я це траплялося дуже часто, бо Варя палила багато. Непомітно ми познайомилися ближче, задоволяючи своє нове кохання цими дрібними послугами,
— Я чому ваш товариш ніколи не покажеться мені на очі?—спитала раз вона. Це запитання вразило нас,— ми досі були такі щасливі без Вакули.
— По-правді кажучи, він, як вовк... Нічого особливого в ньому немає... Я це по-товариському... Бо
то він зовні тільки такий, а справді він не дуже й розумний...
— Та я це спитала, аби спитати.—посміхнулась Варя
Вакула помітив, хто нас зацікавив.
— І охота вам. хлопці, лакеями бути...—сказав він, показучи цим, що глузує з нас.
— Ти заздриш, голубе.—от і все!
— Заздрю? Ну, побачимо...
— Навіщо ти сказав йому так? — спитав я Моньки, коли Вакула заснув.
— Я хіба я його боюсь?
...В суботу, коли мешканці нашого двору прийшли з роботи, приїхав продавець вугілля. Під навісом, недалеко од флігелю, стояла іржава вагівниця. Тільки тепер про неї згадали, бо кожен, хто купував паливо, хотів зважити сам, не довіряючи розвозчикові. Звичайно, в цій події не було нічого особливого,
коли б вона не мала несподіваних наслідків. Завжди після того, як порожній важкий віз торохтів по снігу в напрямку до воріт, чоловіки з двору сходились позайматись гімнастикою, як вони казали: підіймати пудові та двохпудові гирі, щоб показати свою силу. Кожен удавав із себе найсильнішого. але зрівнятись з візником, що міг однією рукою підіймати двохпудовика вище голови, ніхто не міг. Цих розваг цурався Вакула. Він навмисне вголос казав щось призирливе до гурту, а коли пропонували і йому показати свою силу, він повертався спиною.