засміялася.
— А в тебе, теж коли попрацюєшь—красиві?
— Кра-си-ві...
Жюлі цокнула по асфальтових східцях і ввійшла в крамничку. Дядя стояв у білій кепці...
— А, й Тоня тут... Рано... Ще тільки недавно засвітили лямпу...
Антоніна пішла просто, на кухню. Там, біля плити, вона спала.
Ввійшла, скинула кожушок. Засвітила лямпу вугляну й заходила по кімнаті... Торкнулася пальцями пліти. В кухні було тепло, по брудних стінах замерла луна від тупотіння на верхньому поверсі.
— Значить і сьогодні рай... А що, аби донести, сховають кінці в воду...
Негодячкина—жінка, Жюлі—родичка, а Зоя—прислуга, Зося—родичка.
Ходила, наче не чула нічого, крім своїх кроків... Потім простелила на долівці ковдру з шматками бавовни, підкинула під стіну, в куток, засмальцьовану подушку, а все застелила чистим простирадлом.
Гукнула:
— Дядя...
— А, Тоня... Чого тобі...
— Я на хвилинку піду в твою кімнату, візьму мої книги.
Дядя говорив з вечірнім гостем. З-за бобрового коміру витикалися щетинисті карикатурні вуса. Гість кивнув.
— Це не вона?..
— Ні...—а потім Антоніні, що стояла в дверях:—Іди... Вона защіпнула двері від крамниці, принесла книжок. Почула, як заскрипіли двері: пішов гість на ту
половину.
І співучий, з шумливим хрипом голос Негодячкиної:
— Супруг, знаєте, як колись танці під такі громи музики. Аяй—від задоволення вії збіглися й зморшка розпливлася.—А тепер тільки під грамофон.
Антоніна шпурнула французький роман, з пергаментного паперу, попсований і старий. Якийсь аркуш випав і листом осени розіп'явся на долівці. Лягла, підібрала ноги й вкрилася кожушком. Навмисне хотіла заснути. Але затупотіли чиїсь ноги й голос Жюлі:
— Дядя, дай авансу... Я не можу з таким іхтіозавром...
Голос дяді:
— Що з тобою? Ніколи такого не було...
— Ніколи не було такої кра-а—соти, як сьогодні... Такі розмови, або приблизно такі, були кожного
вечора.
Антоніни не соромилися й Зої не боялися, бо Зоя теж—посада Жюлі... і потім Зоя нічого не розуміла, бо дядя й баришня розмовляли французькою мовою.
Дні та ночі проходили в житті непорозумілими одноманітними випадками.
А настрій по східцях цього часу збігав вниз, до самого міського дна, полинув догори, перестрибав одним спогадом східці.
Життя бралося за ці білі та чорні крем'яшки й кидало в одні закутки чорні нічні кремінці, а в инші навперемінки опускав білий і чорний. Це якась вічна гра, це якесь полохливе пере/.истування життьових сторінок. З непомітною зміною займалися на мороч-ному сході хмари, перев'язуючи обрій пурпуровою стьожкою й за сніговою далеччю пустелі падало вічнонезмінне сонце.
За зимою пливла легковажно фіялкова весна, а потім розквіт літа, далі пелюстки линяють, роздуваються осіннім подихом і рішуче народжується зима. Це—таке життя. Цих законів не зміниш.
Під наметами бертолетового снігу, щось замерзає, а щось живе забирає зі струмків воду й чекає на весну...
"Де-ж я' Де я живу? В якім... думала Антоніна.— Ні, я ще під глибоким снігом".
Хтось застукав у двері. Думки розлетілися.
— Хто?
— Це я, дядя...
Скинула защіпку. Дядя жалко подивився, нехотя моргнув на Антонінине ЛІЖКО...
г — Тоню, чого ти мене не послухаєш? Ти поди-► вися на Жюлі. Вона живе гарно...
З розкритим ротом, з тяжкою незабутньою обра-І-зою в виразі обличчя, вона наче не вірила. Знала І прекрасно, що їй запропонував дядя. Він боявся Зої. І Він давно говорив, що, як усі свої, то краще... А Зоя— непевна дівчина.
Антоніна здригнула. Тіло хитнулося від слів, тих І слів, що обіцяли надалі життя. Але й справді, в чому І секрет людського життя. Це таке питання, що вона І не могла розгадати.
Хіба в праці, хіба в тому, що вона після роботи І харкає вугляним пилом і ніколи не вимиє начисто к рук? Чи може в тому, що десь на проспекті розмо-г вляти про мистецтво або про. що инше з будь-яким І мужчиною, аби попасти в тон і сказати адресу паш-Г тетної? А потім, за 5 років зів'янути і валятися під } тим самим дзиґликом на бульварі, де сиділа колись в котиковім манто... Так, ще не велика офіра зіпсувати своє тіло, але за-для якої мети... За-для тогої щоб потім здихати, або зібрати рештки загубленої волі й кинутися під потяг... Але та людина ніколи к не кинеться. Вона лише може мріяти про це... Жюлі рне думає про другі дні, вона задоволена сьогодні, І а завтра... Жюлі байдуже ставиться до того, де треба
щось передбачити... Антоніна уявила все це до найменших дрібниць. Вона наче зараз переживала ті часті вечори з грамофоном. Диявольська музика по спіралі пластинки лізе й лізе... Входить якийсь мужчина, гасить світ, і вони, як привиди, пливуть по м'якому килимі. Темно, тіла не видно, не видно й тієї муки... Раптом—бризки світу... Вона злісно скидає зі столу бокал, шматочки скла розбігаються, й перекидає пляшку, заливає муку, що стала кісткою в горлі..
— Дядя стояв у кутку й пильнував за кожною зміною виразу, за кожним рухом прудких очей.. Стояв понуро й чекав відповіди.
— Тонічко, так як'
Тепер вона тільки побачила біля себе брите, огидливе лице Сюселіна... Це—дійсність.
— Ніяк.
Широкі губи холодно підтяглися. Він ніяково взяв пальцями підборіддя.
— А ти не будеш каятися?
— Ти-ж мені був майже батьком. Ти хочеш зробити з мене проститутку...
— Дурна... Як-би я тобі не був дядьком, я взяв-би з вулиці не одну таку, як ти.
Сердито грюкнув дверима й вийшов. Почувся голос Негодячкиної, вона щось сердито радила.
Ледве встиг вийти дядя, як другі двері відчинилися й ввішла Жюлі.
На голові сміялися чорні переливи волосся й на ч плечі спадали буйні циганські локони. Вся зачіска перетяглася золотеньким обручем. Короткі, широкі рукави відхилилися від рук і матова кожа бронзовими виступами мускул підкреслювала кожний жест.
— Тоню, ти серйозно хочеш бути такою, як є. Ти подумай, що далі буде з тобою... Кожного дня будеш ходити таскати вугілля... Повір, мені жалко тебе... Жюлі поправила сукню й задивилася на невеличкий лакірований черевичок. 9
Антоніна скинула ковдру й хутко почала вдягатися. Жюлі дивувалася.
— Ти не згоджуєшся зі мною?
Сестра не слухала, наділа кожушок і вийшла в Б крамничку.
Якийсь покупець забирав цукру. Вони вийшли вкупі на вулицю.
Він підозріло зиркнув на дівчину й прискорив І кроки.
— Він мабуть прийняв мене за жебрачку...—поду-I мала вона.
Біля будинку стала" Антоніна не знала, куди вона І піде... Але залишатися там, у кухні, вона не могла. ; Ці поради виводили її з себе...
Вулицею плив рев города. На вітринах, в точній І симетрії розляглися товари й лихтарі кидали око на К десятки афиш, на нові накази, на вивіски. Автомобілі і проскакували й мчали в тунелі вулиць, обминали І зустрічних трамваїв, візників... Сніг, наче нікуди не І спішив, падав на гілки дерева, на брук. Будинки І обкутувалися сніжаним шарфом і стояли нерухомо,-[ розкидаючи тисячі вогнів по туманних несмілих сигналах сирен, тінях кроків. На розі, на тім стовпі, де висів лихтар, біла стьожка паперу притягла увагу Антоніни. Вона прочитала об'яву про передплату газет, журналів. В голові залишилася одна думка, яко-мога скоріше взяти посаду. Завтра вона не має роботи й побіжить в редакції. Антоніна знала 4 мови.
— Невже вона там не буде корисна? — питалася сама себе.
Ніхто її не помічав. І вона сама себе наче не бачила...
Почула, як холод заліз під одяг і лоскатав пуховим приторканням невидимої криги.
Повернулася в крамницю. Вічно-незмінний дядя стояв на своєму місці.
— Чого ти вискочила?
— Мені набридають ваші поради...
І зайшла в кімнату. Розкотився морок побитих звуків грамофону.
— А що як-би зараз побігти та привести міліціонера.. Ох, яка я слаба. Невже моя голова не насміє придумати цього плану? Невже я не розруйную цього гнізда... Я мушу...
По руках пробігали струміння холоду, голова горіла, як головешка, й чад заплутував думки. Відтіля неслися ті-ж пісні дикої музики. В кімнаті не вистачало повітря. Легені ширилися. На білках, в очіх, павутинками пролазили червоні шовкові ниточки.
— Ні, вони одбрешуться...
І Антонина залишилася в кімнаті.
Зранку, на другий день, коли кругленький, без :; маятника, годинник сердито плямкнув 11 годин, Анто-. ніна йшла.до редакції. її сестра ще спала.
По сухому морозі, скрипіли, як і сніг, голоси і папиросників. Якісь хлоп'ята під сірим гранітом неба, і біля мосту, попритулялися до одинокої колони, що І стояла на вулиці, й співали пісню. Бризки снігу летіли . від кінських копит і падали далеко від саней.
— Як-би гарно проїхатися!— подумала Антоніна І й ще далі закинула один край кожуха. Назустріч дув
сухий гострий вітер.
В цім городі вулиці розходилися промінями від Г центральної площі Революційних Троянд. На цій площі І знаходилася редакція найбільшої газети в Республіці. І Коли проходила на роботу через цю площу, вона І бачила широкі з богемського скла вікна редакції. І Відтіля завше вискакували газетярі з гаманами, на-I повненими газетами; спішили кореспонденти з свіжими Б новинами. Двері ніколи вдень не заспокоювалися І завше хиталися, перебігали за поріг і відскакували . в коритар.
Антоніна несміливо відчинила. В коритарі пішла І з свічада назустріч їй фігура... Антоніна не впізнала [ себе: шапка насунута низько на лоб, покривлені і' чоботи. Вона давно не дивилася в свічадо, а тепер, г коли побачила себе—їй не хотілося йти до редакції. І У вестібюлі не було нікого. Вона сміливіше підійшла І до .свічада. Виглянуло гарненьке обличчя з трохи , гострим підборіддям.
— Та я не така погана, як здалося!
І хутко побігла по східцях. Асфальт рябів під ногами, як побитий віспою... Сторож сидів біля вікна.
— Ви!!! кого вам?
Антоніна злякалася. її можуть не пустити... Що-ж тоді.
— Мені секретаря редакції.
— А я думав об'яви, то нанизу!
Побігла ще скоріше й біля дверей, де висіла мідна дошка з надписом: Секретар редакції, — зупинилася в нерішучості.
Потім постукала. Луна від стуку вдарила в скроні й синенькі жили задьоргалися.
— Ввійдіть!
Стала біля столу. За столом сиділа молода людина, перекидаючи на столі аркуші паперу. Другий машинально, як маріонетка, кинув погляд і сховався в су-межній кімнаті. Антоніна почувала на диво себе прекрасно, мислі сконцентрувалися й посмішка була на очах...
— Я прийшла попрохати у вас посади...
— Що? Я, товаришко, не біржа праці!—з помітною іронією заговорив секретар.
— Ні! Ні! Ви вислухайте.