Він помер давно. Юлія Петрівна сама виховала дітей, були серед них і хрещеники Марії Олександрівни, і з Єшевськими завжди стрічалися, коли Марія Олександрівна приїздила до Москви, були завжди близькі і рідні, але останні роки не листувалися і мало знали одна про одну. Що там описувати, яка була зустріч! Сльози, обійми, спогади, пояснення...
— Так, так, востаннє ми бачилися, коли я їздила до Петербурга в прикрих службових справах Михайла Дем'яновича.
— Ну, а зараз як? Де ви? Що з вами?
— Тоді все з'ясувалось. Та не щастило йому на роботі, і не з його вини, адже він чесна, добросовісна людина. А у нас хто крадіжок та хабарів не терпить і вимагає добросовісної праці, того намагаються завжди позбутися, і соціалістом оголосять, і самому цілу низку гріхів начеплять. Так обставини складалися, такі люди траплялися, краще не згадувати. А тепер працює він земським начальником в Олександрівській слободі на Ставропольщині. Степ навколо, та й годі. Незабаром вже і на пенсію вийде... Час лине. Отоді нарешті вже зовсім оселимось десь на Україні, щось підшукаємо.
— Маріє Олександрівно, голубонько! Чого там далеко забиратися? Переїздіть до Нальчика. Ми зовсім непогано і недорого влаштувалися. Чудове місто! Та ви там усі прикрості забудете!
Юлія Петрівна була, як і раніше, мила, щира, турботлива.
— Як це буде чудесно, в одному місті з вами! — захоплено казала Юлія Петрівна.— Ми вам в усьому допоможемо, я і моя Аннеточка — моя старша, вона така ділова, хазяйновита. Ну чого вам ще шукати?
. Марія Олександрівна мріяла про Україну, але розуміла, як важко туди повертатися Михайлові Дем'яновичу, та й куди? Просили декого підшукати їм підходящу хату, та заочно важко це влаштувати, а тут Нальчик — можна йому самому не раз поїхати подивитись. Єшевські — рідні люди, і Михайло Дем'янович звик до Кавказу за перші роки служби, не те що любив його, а звик.
Марія Олександрівна вагалась, а чоловік просто ожив від цієї пропозиції, коли розповіла дружина про зустріч з Єшевською. Він підкреслював, що Марусенька зле почувається, і куди так далеко забиратися, а тут заздалегідь можна все підготувати, і вона як додому переїде.
Ганна Степанівна — Аннета, незаміжня дочка Єшевських, справді допомагала в усьому, головне — купити ділянку на хуторі Долинському під Нальчиком. Марія Олександрівна ближча була з матір'ю, лагідною, ласкавою Юленькою. Здавалось, та й не постаріла дуже.
У домі порядкувала всім Аннета, і господарчі поради Михайлові Дем'яновичу йшли від неї. І чоловік, і Ганна Степанівна — обоє нагадували одне одному, що треба нарешті Марії Олександрівні дати спокій і дбати про її здоров'я.
Справді, у неї вже не вистачало на все сил. Вона зраділа, що житимуть не в самому місті. їй би під грушкою сидіти та про своє думати...
— Марусю,— мовив чоловік, заходячи до її кімнати.— Ганна Степанівна привела тобі жінку, кабардинку, каже, що працювала у них щоденно, каже, що сумлінна, чесна жінка і майстриня добра, оце принесла вишиванки тутешні. Юлія Петрівна пам'ятає, ти це любиш, поглянь, може, що й купити схочеш. Ганна Степанівна допоможе порозумітися з нею, та й жінка так-сяк по-російськи знає —у них працювала.
Марія Олександрівна трохи не сказала, що й сама вона, певне, зможе порозумітися з жінкою, та се було б нечемно щодо Ганни Степанівни, та й не хотілося заперечувати чоловікові.
Ганна Степанівна зайшла як своя людина в домі, ділова, привіталася, поправила по дорозі і до того охайно застелене покривало на канапі. Марія Олександрівна мов не помітила її жесту, дивилася на жінку в чорному, наче в глибокій жалобі, та тут, вона вже бачила, багато жінок так ходять і з таким же сумним, зажуреним виразом обличчя.
— Салям алейкум,— вклонилася горянка.
— Алейкум салям,— відповіла Марія Олександрівна, і жінка, певне, не чекаючи, що пані її так привітає, підвела лагідні очі.
— Покажіть пані, що принесли,— наказала Ганна Степанівна. її, Ганнина, присутність заважала Марії Олександрівні, вона трималася з виглядом якоїсь вищості не тільки зараз із цією жінкою, а з усіма робітниками. Це виявлялося і в наказовому тоні, і в притаманному їй жесті руки, яким наче закреслювала можливі заперечення або сумніви. Зараз вона, навпаки, трохи підняла руку з тонкими довгими пальцями — мовляв, починайте! Жінка розв'язала вузлик.
Марія Олександрівна розумілася на всілякому жіночому рукоділлі з малих років і сама любила й уміла і вишивати, і плести, і шити. її вразила чудова вишивка золотом та сріблом на чорній парчі, тонкі відтінки мудрованого візерунка якихось строгих, незвичайних ліній. Вона розглядала, а в голові майнуло: "У нас така весела заполоч червона з чорним на білому — вишні та квіти, або полтавська гладь — блакитні волошки, усе цвіте і веселить, а тут строге, величне. Як личать оці нагрудники, нарукавники, покривала цим людям, гордовитим у нещасті і бідах, постійній небезпеці і боротьбі за життя. Самі живуть у таких злиднях, а намагаються зберегти якусь особливу для себе красу".
— Прекрасно! Правда, Аниеточко?
— Ne vantez-pas de trop1,— зауважили. Ганна Степанівна.— Ви — як моя мама: одразу захват, ну й, звичайно, ціну почуєте хтозна-яку!
Але жінка, на подив, назвала ціну зовсім неве-. лику. Марія Олександрівна враз збагнула — мабуть, непереливки, конче треба продати хоч за безцінь. Жінка щось швидко по-кабардинському сказала Ганні Степанівні.
— Вона каже,— пояснила та,— дочці придане вишивала, а та вмерла, вона довго берегла, а тепер украй гроші потрібні. Хвилюється, може, не до вподоби... У нас багато такого є, я вже заборонила мамі купувати.
— Що ти, Аннеточко! Я беру, обов'язково беру. Дай, будь ласка, гаманця, отам у комоді згори.
— І не поторгуєтеся?
— Ну, як можна, і так дешево, мабуть, злидні насіли... як можна на чужому нещасті...
Подумала: їй би, цій жінці, і не купуючи дала б... Так оця Аннетаї Одразу почнуть з Михайлом Дем'яновичем ремствувати на її безгосподарність. Хай їм!
Треба буде таких золотих та срібних ниток придбати і самій спробувати щось розшити. Тільки без Анкети. Вона її дратувала своїм панським тоном з людьми і втомлювала безапеляційністю в усіх питаннях, в яких і не розумілася. Але ж нема де
Не хваліть так над міру (франц.).
правди діти — Аннета дуже допомагала у господарстві, а що зараз може Марія Олександрівна? Зайшов Михайло Дем'янович.
— Спитайте, будь ласка, жінку,— попросив він тихо Аннету,— чи не надішле якусь дівчину, головне, щоб Марії Олександрівні прислужувала.
Аннета співчутливо закивала головою, дивлячись йому в очі,— мовляв, усе, усе розумію, і почала пояснювати жінці бажання "пана". А та вже щаслива, що так швидко продала і стара пані хазяйка не призначала своєї ціни, видно, радо згоджувалася. Чомусь приємна була Марії Олександрівні ця кабардинка. Хотілося їй сказати добре слово, коли вона, наче прощаючись із чимось живим, рідним, поглянула на розкладені речі і прошепотіла, підшукуючи і неправильно вимовляючи слова:
— Сама вишивала... дочці... дочка була...— І потім, немов перепрошуючи за невитриманість почуттів, додала:— Завтра дівчина, хороша, брата дівчина. У мене вона. Завтра...— Вклонившись, пішла разом із Ганною Степанівною.
—• Марусю,— сказав Михайло Дем'янович,— мені спокійніше буде, знаючи, що хтось тобі допоможе, коли мене нема, і в садок вийти, і тут щось подати. Ти ж бачиш, мені й поїхати іноді треба, і по господарству весь час заклопотаний. Звичайно, Ганна Степанівна мене завжди радо замінить, але ж...
— Ні, ні, навіщо обтяжувати чужу людину,— категорично заперечила Марія Олександрівна, забуваючи, як завжди підкреслювала, що Юлія Петрівна їй рідна. Краще, як біля неї буде зовсім стороння, чужа людина
Жінка наче зраділа, коли другого дня, тихенько постукавши, зайшла до кімнати і побачила свою працю на колінах у "доброї старої пані", а в руках у пані була голка і шматочок темної матерії. Жінка була не сама, в дверях зупинилася височенька дівчинка-підліток. То була її небога, дочка брата. Жінка щось зашепотіла, хвилюючись і вмовляючи... Вона боялася, що раптом дівчинка вже тут, у будинку, затнеться, і їй буде соромно і ніяково перед панею. Тітка ще звечора умовляла трохи не цілу ніч сироту-небогу, яку любила, може, тільки на крихту менше від своїх рідних дітей, яких не було зараз із нею, щоб та пішла працювати до цих нових мешканців хутора, а дівчинка плакала і казала, що краще з чабанами в гори піде, краще на полі гнутиме спину, усе-усе робитиме, що тітка накаже, не гірше, ніж хлопці робили, тільки не в найми до чужих панів, та ще й до гяурів, у яких і слова не зрозуміє. Тоді тітка настрахала, що віддасть у найми до хаджі Довлата, а Довлат був найперший багатій на кілька сіл, хоч і не князь і не поміщик, та всі у нього були в боргу, і всі в околиці на нього працювали, а він був з усіма хитрим і жорстоким, як сам шайтан. Ним лякали малих дітей, а втім, без Довлата не могли обійтися, бо до весни завжди не вистачало ані зерна, ані сіна скотині, і треба було йти просити Довлата. Той помагав, що ж, він помагав, а восени забирав за борг і урожай, і овечок, найкращих і найситіших, а то й зовсім нічого не лишав, і люди йшли до нього в наймити і жили у нього куди гірше, ніж скотина. Справді, дівчата-по-други казали, що старий Довлат шукає дівчину-наймичку до свого хлопчика-немовлятка, якого привела остання, наймолодша жінка, нещасна Гаяне. Ще так недавно Гаяне була вільною, гуляла і співала з подругами-дівчатами, а батько за багатий калим віддав її ненависному всім Довлату.
Звичайно, тітка не віддала б небоги на поталу, вона сама його ненавиділа, вона тільки лякала, але ж дівчинка бачила, що злидні обступили їх з усіх кінців, та ще й інші справи непокоїли, про які тітка наказала мовчати...
Дівчинка, схиливши голівку, ледве ступала, так їй страшно було і на ґанок піднятися, і сінці перейти, та, коли тітка постукала і відчинила двері до кімнати, дівчинка підвела голову і як ошелешена зупинилася. Вона навіть не глянула на пані, яка сиділа коло вікна і до якої зовсім без страху підійшла тітка. Дівчинка одразу побачила шафу, велику широку шафу, в якій стояли книги — скільки книг! Вона ніколи ніде не бачила стільки книг! Торік вона зовсім недовгий час ходила до медресе — так звав свою школу їхній мулла, але вона нічого не розуміла з тої науки, з арабських літер, з незрозумілих сур незрозумілою мовою, що їх вчили співучо напам'ять.