Взяти і баста!"
Надзвичайну спостережливість виявив автор і в показі, як відбувається суботник, куди вийшли в першу чергу партійці. Дружиніну не подобалось, що Нестеренко поставив всіх рядами, як військових, і командував, щоб ішли рівно, в ногу і співали пісню. Працюючи лопатою і витираючи піт з лиця, Дружинін, недавній робітник, сказав до Завального, дивлячись на командира кавескад-рону Нестеренка та повітпродкомісара Дробота, що стояли тільки й розмовляли,:
— Ні, ти мені спершу людину перероби, от що, через те, що кожний чоловік по-свойому сволоч... поки з кожного нашого партійного шелехвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не буде... Начорта нам унтера? "Ать-два" він може, а лопатою — вибачте?
Фролову дружина принесла цілий клунок з пиріжками, але йому незручно їсти при всіх, коли інші нічого не мають поїсти. Жінка це зрозуміла і сказала на вухо:
— Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді, як до ветру в лози — і скушаеш там...
Славіна побачила ці пиріжки і з заздрістю сказала голосно:
— Удівітельно — как крепко іногда держат нашіх товаріщей мєщанскіє прівичкі!..
Так картину за картиною показує автор життя партійного осередку, внутрішні взаємини в ньому, виїзди на села, проведення сільських зборів, — все це дає яскравий образ часів військового комунізму. Цей глибоко психологічний твір захоплює читача своєю щирістю, живими постатями, взятими з дійсности.
І скрізь в центрі подій фігурує Кость Горобенко з його ваганнями, недовірливістю, самоана-лізою, підозріннями. Щоб стати стовідсотковим комуністом, щоб довести свою вірність партії, він приходить до переконання, що треба пролити ворожу кров, і тоді він ніби спокутує всі свої минулі гріхи, бож "За життя розплата тільки кров'ю".
І наприкінці повісти автор дає напружену психологічну картину розстрілу куркулів-закладників, де бере участь і Горобенко, здійснюючи свою ідею. У цьому епізоді розкривається низка особливостей, показаних на разючих контрастах дійсности. Шістьох закладників поставили під лісом до розстрілу. Сам Горобенко дуже хвилюється, у нього так тремтять руки, що він не може навіть скрутити цигарки, але закладники стоять мовчазні, похмурі, як воли. І це ще більше дратує Горобенка:
— Що за чорт! Я хвилююся більше, аніж ці заручники... — Він скоса глянув на дядьків. Вони стояли такі ж нерухомі й мовчазні. Горобенко обдивився їхні зашкарублі, великі не про ногу, чоботи, порепані руки й не міг зрозуміти... чи це дивовижний стоїцизм, чи бичача тупість.
Не порушили дядьки свого зовнішнього спокою й тоді, коли їм оголосили, що за десять хвилин їх розстріляють. Не зрушили з місця закладники навіть тоді, коли Горобенкові та іншим комунарам здалося, що через Ворсклу переправляється загін повстанців, і вони, лишивши дядьків, побігли за горбок, щоб роздивитися.
Критики свого часу закидали авторові повісти багато різних злочинів: націоналізм, антисемітизм, що в повісті дуже багато чорної фарби, що комуністи всі змальовані негативно. Справді в тих закидах було мало правди. Антоненко-Давидович в особах Дружиніна, Чернишова, Зіверта показав дуже об'єктивно й зрівноважено комуністів. Але він це зробив не за наперед зробленим пляном, як це буває в багатьох письменників сучасної України, що позитивний герой настільки ідеальний, що з нього можна ікону малювати, а коли негативний, то обов'язково "клясовий ворог", із соцпоход-женням і т. д.
Правда, авторові можна закинути, що він може перебільшив "психологізм" Горобенка, його надмірну самоаналізу, проте й такі типи можливі. Відомо, що навіть колишній нарком М. Скрипник прихильно відгукнувся про цей твір.
Ця повість лишається цінним вкладом в нашу літературу, зокрема про часи військового комунізму. Ця тема з такою яскравістю майже не відображена в нашій літературі.
Цікавим твором цього періоду є й оповідання "Печатка" (1930), що змальовує період Центральної Ради. На тлі неспокою, зросійщеного робітництва, несвідомого села, повороту з фронту до рідних хат цілих ешелонів розполітикованої солдатні, автор майстерно змалював спритного й переконаного організатора українського руху за самостійність України, просвітянського пропагандиста, що з найскрутніших ситуацій знаходить вихід. Разом ніби з автором цього твору, бо розповідь іде від першої особи, цей невгнутий агітатор за українську справу Андрій Осадчий виступає перед робітниками підприємств, їде на села, коли обставини такі, що не можна втовпитися до поїзда, переповненого недавніми фронтовиками, але головне, що він уміє швидко знайти спільну мову з слухачами, уміє заспокоїти і змусити слухати його навіть збільшовичену масу. На цю тему, здаеться, українська література не має твору, що так яскраво відображав би ту тяжку ситуацію для людини з українським серцем, взагалі для української державности.
Великим успіхом користувалися й репортажі Антоненка-Давидовича "Землею українською", окремі розділи якої друкувалися по журналах, а цілість вийшла у 1930-му році. Пізніше ця талановита й щиро й сміливо написана книжка вийшла в "Українському видавництві" Краків-Львів в 1942-му році, а в 1955-му в Америці у Вві "Київ".
Як прийняли це видання у Львові, бачимо з рецензії одного з відомих тепер літературознавців, що підписався криптонімом "Цет". Він писав: ..."Книго, — невеличка розміром, 164 сторінки, але яка ж цінна змістол, який глибокий повно-гранний документ уже прогомонілої доби. Найдете в ній тонку лірику й розмашну епіку, гумор і сатиру, тихий смуток віхами топтаного народу й жорстоке відчуття боротьби, а передусім пречисту й міцну, як смерть, любов до нашої батьківщини... Він, цей безстрашний борець, що разом з своїми великими товаришами не схотів поцілувати пантофлю папи-Сталіпа, поведе вас у країну "хрестів і могил", вашу рідну країну, читачу... Ви вихором понесетесь у минуле, зрозумієте багато проблем сучасного і вп'єтесь безтямно чарівним майбутнім. Вірить бо в нього Антоненко-Давидо вич, — чому ж нам не вірити?" ... "Передусім книжка Антоненка-Давиловича сама по собі... справаскя література. Його блискуче перо сяє, як найкраща козацька шабля, у честь якої складає він захоплені дитирамби"...
"Його участь у могутньому зриві Схгдньої України, — пише рецензент далі, — що проходив у рр. 1925-1933, велика. Прегарний промовець, він не тільки письмом боровся за українське обличчя України, але й словом з трибуни. Про свої пропа-ґандивні мандрівки по Україні він прегарно розповідає у книжці "Землею українською". З кожної сторінки цієї книжки так і бухає любов до України і глибока ненависть до Москви"....
Отже ніхто з українських письменників не об'їздив стількох місцевостей України, а, головне, не відобразив того так соковито й правдиво.
Нариси Антоненка-Давидовича дихають молодечою романтикою й завзятістю, просякнуті реальною дійсністю й любов'ю до рідної землі, до своєї історії, до свого плюндрованого народу. Тим то вони, як і повість "Смерть" мають своє пізнавальне значення, вони є своєрідною історією нашої дійсности часів українізації та культурно-національного розвитку України 20-тих років. Відвідуючи різні закутки нашої землі, автор мав безліч зустрічей, багато вражень, які відбилися у його книжці. Тут і краєвиди та люди Донбасу, шахтарі, і картини прикордоння, і мандрівка по запорізьких місцях, через Дніпрові пороги, зустрічі з лоцманами, і розмови з ненависниками нашої мови та русифікаторами, яких ще побільшало тепер, і виступи автора книжки разом з іншими письменниками перед широкою авдиторією, і подих нашого рідного села.
Великою позитивною рисою нарисів є те, що в них раз-у-раз згадуються історичні події, що відбулися в різних місцевостях. Автор любить свою історію і знає безліч цікавих історичних фактів, якими забарвлює свої твори. У репортажі "Де когут піє на три держави" автор сам признається:
"Н люолю нашу історію. Я люблю їі буйну, далеку, неповторну романтику, яку жадні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її вже стертими слідами і е тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотез"... І мандруючи по Кам'янці, висміюючи бруд кам'янецьких готелів, що носили ще тоді гучні старі назви "Венеція", "Одеса", "Лондон", малюючи постаті візників-балагул, скрізь згадує історичні події, що відбулися в часи гетьмана Дорошенка тощо.
Згадуючи історичне минуле, автор з сумом констатує: "Дивна, справді, наша історична доля: зо всіх буйних літ, що ураганами пролетіли через наш степ, нам лишились у спадщину самі тілг>ки хрести та могили"...
У цьому ж нарисі "Там, де тіні забутих днів" автор показує обурення місцевого нікопольського вчителя, який з гнівом говорить про місцевих русифікаторів та кар'єристів, картає за пере-іменування старовинної вулиці, що носить назву "Микитинська", від Микитиного рогу, де оула колись Січ, де Амельницький дістав гетьманську булаву від січового товариства.
Разом з цим учителем, що має прізвище Півень, Антоненко-Давидович відвідує січову церкву Покрову, Покровський собор. А коли з цвинтаря вийшов відомий місцевий русотяп-протоісрей, Півень каже:
— Це сволоч: русифікатор і чорносотенець! Відвідавши Кам'янець і оглядаючи його старовинну кріпость та вежі, автор пише: "Року 1762 Магомед 4-ий і Петро Дорошенко обложили Ка-м'янець. 150 тисяч яничар, орди і козаків стали табором під мурами. Коли важкі турецькі кам'яні ядра трощили мури, коли чотири вежі вирячили •чорт діри руїни, тоді вперше впав польський Ка-м'янець". А іншим разом, коли султан прибув цо Кам'янця, у місті було забрано до гарему 300 найкращих жінок...
У нарисі "Рейки на драговині" Антоненко-Давидович розповідає про приїзд групи письменників до Деревлянської землі, до старовинного Коростеня, де як розповідає легенда, розгнівані за непосильний "податок" деревляни нагнули два дерева, прив'язали князя Ігоря за ноги до верхівок дерев і розідрали його надвоє. А потім княгиня Ольга помстилась, закопавши живцем деревлян-ських послів від князя Мала й з допомогою горобців та голубів спалила Іскорость.
Міркуючи й заглиблюючись знову в трагічну історію України, письменник пише: "Я не люблю Петрівської доби Росії.