Зморшки Лубенських гір,, ліси, залізнична виїмка, — а там, унизу, як на долоні, вся посульська долина, Сула з своїми рукавами, комишами та плавнями, села, хутори і рівний степ аж до Хорола й Миргорода.
У біноклі ясно видно штаб, у дворі засульсь-кого попа й дозорчий пункт на незграбній дзвіниці засульської церкви, схожої до копиці сіна....
— Крой, Ванька, бога нет!..
Влучно попадають набій за набоєм у попівський двір і в церкву. Денікінці цього несподівалися, бо не знали, що з Києва прибула артилерія. Швиденько поховалися по високих клунях, поробили вгорі непомітні віконечка й улаштували знов дозорчі пункти, щоб виявити більшовицькі батерії... А за кілька годин — огонь уже по клунях!
Загін т. Коки хоронив порубаних денікінцями товаришів. Дивилися, зціпивши зуби, на порозбивані обличчя, поодрізувані вуха, поштрикані животи.
Дехто змахнув крадькома непрохану сльозу.
— Товариші! Не забудьмо мучеників!
— Тов. командире! Це їх монахи зрадили! Вони човнами підвезли денікінців!
— А?! Монахи?! По конях, хлоп'ята!
Над манастирем'нависла тривога. Святі отці нищпорили по келіях і льохах, приховуючи молитвами нажите добро, закопували в саду клунки й скриньки. Більшовики налетіли, як вітер:
— Ану, виходьте, Юди!..
Казначея Симфоріона ледве змогли витягти з келії: дев'ять з половиною пудів було в преподобному!
Ієродиякон Никострат плакав і кричав не-своїм голосом:
— Браточки, то не я!.. То все — отець Сав-ватій та Денис, та Іона... Вони, сукини сини, —накоїли, їх і тягніть!..
Але ризничий Савватій злісно заперечував:
— Брешеш, сволоч, і ти там був! Тринадцять ситих, пухлих як пампушки,
трупів лягло в ліску на околицях Лубень...
Андрій Кучеренко випадково здибався того дня з земляком: утік із Засулля.
— Як ти тут?
— Та — "Плавом" же... Насилу втік від кулі.
— Ну, як там у нас?
— А ти хіба не чув? Б'ють і грабують... Матір твою дуже побили... Все про тебе допитувалися.
Андрій зціпив зуби.
— Все?
— Та ні... Невже тобі не казали?..
— Та не тягни... Чого ти мнешся?
— Ти, Андрію, не того... Там, розумієш, таке тепер... Двох дівчат уже зґвалтували... І Маринку— теж...
— Маринку?!
Андрій аж застогнав. Брутально вилаявся і, круто повернувшися, швидко пішов геть. А потім також несподівано — назад:
— "Віткою" проїхати можна?
— Ні, там стережуть. Треба комишами... Знову пішов, не озираючись.
* * *
Ніч — як мати рідна: все покрила, все приховала. Поміж містом і Засуллям — річка з протоками, луки й плав. На плаву вітер гойдає комиші й невпинно з ними розмовляє.
Ш-ш-ш... с-с-с... ш-ш-ш... с-с-с...
А біля мостів перекидаються погрозами ворожі бомбомети:
Бум-м... бух... Бум-м... бух...
До клуні куркуля Василя Векленка прилипла ледве помітна сторожка постать... Тихесенько-тихо:
— Маринко... Відчини...
Двері відхилилися темною вузенькою пасткою і Андрій просунувся в щілину. В ту ж мить — дві пари дужих рук ухопили його за плечі. Рвонувся Андрій, вхопився за кешеню... Р-р-раз!.. Ударив по голові наганом, але зразу ж покотився, втрачаючи свідомість, під важким кулаком з важком.
— Попався, вовчику?..
Присвітили сірником. Андрій мовчки дивився на схилене розлютоване обличчя Василя Гавриловича та похмуре Степанове, що мовчки витирав кров із свого чола. Смикнув Андрій міцно скручені руки й заскрипів зубами:
— Ну що ж?.. Ведіть, Юди, робіть своє діло...
— 1 поведемо!.. Думаєш, помилуємо?... У-у, розбишако!..
Копнув його важким чоботом просто в груди так, що й дух забило:
— Вставай, падло!..
Ще раз і ще... Степанові стало ніяково:
— Тату, годі...
* * *
Бронепоїзд тихо відійшов до Матяшівки, де встановлювали 6-дюймовку обстрілювати місто. Тут працювала контррозвідка й по канавах лежали трупи забитих. Андрія побитого, зв'язаного, в самій тільки білизні привели до капітана, що чинив допити.
— Ти червоноармієць?
— Червоноармієць.
— Комуніст?
— Навіщо ви питаєте, коли вам уже все донесено.
— Я тебе вивчу давати відповіді, ссобако... Сміррна-а-а!..
Ручкою нагайки, затуленою в кулак, ударив просто в зуби. Андрій ойкнув і виплюнув червону юшку, силкуючись плечем витерти кров із рота.
— Комуніст?
— Комуніст...
— Всипте йому на завдаток...
Осетини вхопили, збили з ніг і почали бити шомполами, розсікаючи сорочку, штани й м'язи. Андрій застогнав.
— Годі... Кажи тепер прямо: проведеш до міста тим шляхом, що сам прийшов?
— Зрадником не був і не буду...
— Всипте ще...
Андрій підпливав крив'ю й почав губити свідомість*
— Даєш згоду?
— Ні... Краще вбийте...
— Добавте йому, падлюці!..
— Господин капітан... Він уже непритомний.
— Добре... Посипте тоді йому густо спину сіллю та замкніть до комори.
* * *
Привели ранком синього, закривавленого, з чорними засмаглими губами, в самих лахміттях з одягу та м'яса.
Два несамовитих вигуки:
— Маринко!? Ти?!.
— Андрію... О, рятуйте!.. Впала непритомна на підлогу.
— Сосланбек, плесни на неї кухоль води. Сиділа й вила не своїм голосом.
— Андрійку, любий мій... Що ж вони зробили з тобою, падлюки?.. Боже ж мій, боже мій, чи ти чуєш, чи ти бачиш?!
— Замовчи!.. Арсланов, дай їй три шомполи.
— Капітане... Бийте мене, убийте зразу, та тільки пустіть неповинну дівчину.
— Пустити кажеш?.. А шлях до міста покажеш?.. А товаришів отих видаси, що вам сигналізували? Мовчиш?.. Ну так от же... Арсланов! Прив'яжи його до стовпа... Так... Тепер слухай, падло!.. Коли ти мені не скажеш, чого вимагаю, то я цю саму твою Маринку— віддам отут перед тобою своїм осетинам... Чуєш?
— Паночку!.. Не треба!.. Голубчику!.. Не треба.. Пожалійте мене, молю я вас!..
— Геть, паскудо!..
Андрій плакав і давився словами:
— Змилуйтесь, капітане... Не знаю я нічого... Не скажу... Подумайте... У вас же є десь жінка... або сестри...
— Мовчи, собако!.. Арсланов!.. Я вийду. Можете тут...
* *
— Ну що, тепер скажеш, як пройти до міста? Говори, коли хочеш, бо ще не все!
Очі Андрієві горіли, як божевільному. Ма-ринка лежала перед ним як труп, мов розіп'ята.
— Будь же ти проклят, каїне, віднині й до віку! Нехай твої сестри, жінка йдіти дістануть того, що ти нам заподіяв!
— Арсланов, одрубай йому праву руку,.. Несамовитий крик Маринчии розрізав повітря,
як удар гострої шаблі. Андрійку!!!..
— Викиньте її за поріг...
Андрій, закривавлений, повис на мотузках, утративши свідомість. Правиця важко гупнула на підлогу.
— Лийте воду йому на голову... Ну що? Скажеш тепер? Скажеш?..
Капітан нахилився ближче, вдивляючись у перекошене муками обличчя Андрієве. Зібравши всі сили, той виплюнув згусток крови просто у випещене капітанське обличчя.
— За всі муки... За нашу кров...
— Ах ти ж... ссобако!.. Арсланов!.. Виколи йому очі!..
Страшна машкара із закривавленим обличчям та двома страшними червоними плямами замість очей висіла на мотузках і хриплим пересохлим голосом кляла свого мучителя.
— Убий... сволоч... бодай твоїм дітям... бодай твоїй жінці...
— Арсланов!.. Одріж йому язика!..
Закривавлений мовчазний обрубок кинули на підлогу. Непошкоджена рука дряпала землю. У горлі клекотіло.
— Арсланов!.. Витягни й закопай у гній!
— Гей, хто там?.. Сосланбек!.. Що то скі-глить за вікном?
— Хи!.. Марушка сидить-воїть... Ногам-рукам навоз копаїть...
— Пристрель... Мішає...
19 серпня 1919 року денікінці переможцями вступали в місто Лубні. Буржуазія кричала ура, і дами підносили квітки та цілували руки офіцерам, і дзвонили дзвони й попи співали:
— Тебе, бога, хвалимо...
Автор цього сумного оповідання передав від слова до слова правдиву історію. Він має фотокартку мученика й знає його могилу. Він тільки дозволив собі перенести дію з-під Полтави до Лубень, щоб також правдиво змалювати триденну облогу міста від денікінців.
П. К.