— Признайтеся до Степки, же й я вас познаю, — моїми городами дороги сибі поробили до кладовиська; старе йде, то гочі у хустку понурить, а мале, то ще й упірве, що де бликше до межі; та я скіко вже поступалася, аж мині стіко світу, що це подвір'я; а я ни маю сили обсновувати і цей свій прихисток, бо їм тра ще цюдою провезти і гуртове, і люцьке; а вступися до хати і бійся духу свого виказати у світ, то ще й рами обдлубують, ще доказу їм тра, чи ціхо сиджу — та й; я перше заквітчувала свої межі чорнобривцями ще й нагідками, а це багатирі владу підкуповують та межі мині врізають, стовпи посеред двору встановляють, що бійсь ступити, туто тобі й смерть, бабо; вони за всякої влади сибі мали, то їм спиту й типір нима; то їм клопіт, що Степка де якою баюрою обминала їхні машини, їхні трактори, заступцем одвіку городика скопувала, що те держално поблискувало, як хрести на церкві; вони мині хтіли лихий розум укласти, а не йдеш на поклони до бригадирів, не показуєш оддалік, що там є чим задобрити, то харчуйся з свого розуму, а до нашого всього приступу не май; багатирі мому чоловікові снопи до спини прив'язували та підпалювали, бо як вони ховалися в житі під Дубиною, а він їхав кіньми та й не признавався до їх, що вони такі борці, що людей оббирають, а за ними влада полює, та й мають навпіл з обкрадення; а тра було одібрати в людей останнє, то вони перш до Демняна зі Степкою галтування вчиняти, бо влада їм папери повидавала, щоб коні в Демняна сконфіскувати, але Демняна за їздового мати люцьку труповину звозити й так громаді служити, — вони йому свій розум уклали, вони йому ходу на конячу ступу зрівняли, а я мала за чоловіком дрипцювати і ввесь світ звеселяти: Демнян косить, Степка підгрібає; вони сина до себе служити взяли, щоб бригадирам папери писав та був кіля їх і не вповідав свого розуму на всі люди, ще й пишався, що батька хоронено од сіліради, але без музики, бо владі сором грати над повішалником та признаватися, скіко він хрестів непоставлених спокутував впроти вікон, — якої ночі не скинеся, то у вікні хрест, — то я мушу попід чужими хатами хрести оддавати та
питатися, де я, люди, і чути на відповідь, в світі, бабо; чужі сини мині гочі втворяють на світ гинакший, а я не годна вповісти "сину"; здоймають з пліч моїх в'язки сухої грабовини і рівчаками горбів глиняних зносять мої ноші вдолину, а я не достану піт втерти на їхніх чолах, — і коли б я мала голос зозулі, то накувала б їм вік незмирущий, і коли б вороною шугувала по акаційовому гіллю, то струшувала б пір'я своєї столітньої втоми на їхні плечі — хай би вони довше йшли та більше зазнали; але нам велено більший вік і сльози рясніші зрошувати глинясті баюри та вповільняти їхню ходу в долини — сумні долини, та суму вони не знають, — чужі сини мусять дбати за мої огорожі та зносити акацієві стовпи в долини, де не потребується сліз, бо люцькі баюри багном затяглися і ковтають німих і впосліджених, щоб їх на ранок знаходити вмерзлих, бо де їм за ночі дошукатися люцьких свят, щоб це й їх привітали людьми і посадовили на мир і пригощання, — не знайде людина людину в темінні ночі, бо їдного гонить страх з хати, а другий зо страху в хатах замикається і свято вчиняє; заздрі на чужий розум, обступають хату бригадирники і багатирі люцькі, бо як мало їм вивозити машинами грабоване у городи своїм дітям на науку, бо як ті діти не матимуть вороття ні додоми й нікуди, їдно злодіями прокрадатимуться в батьківські ночами кам'я-йиці, а вдосвіта машинами тікатимуть в городи, то їм розум чужий буде плутати кожну думку і кожну роботу — брехатимуть, хто батько, хто прадід, ховатимуть у шухлядах по альбомах гріхи своїх предків, що хліборобів поїли, а самі сіяти, жати не вміли, — коли б в цеї коси був моторчик, каже, то я б їх десять мав, — то попридумували контори, щоб там ховацця од чужого розуму, — та й так лекше їм своїх дітей оддавати в городи, де не видко гріхів предківських, а чужих синів прихищати на безхатті — то ви-и геро-ої; їм тра калік виставляти на мучеників світових, щоб самим світом правити, а калік грамотами вдобряти, та штрафи накладати за порубані посадки й ліси, а до мене під вікна насилати об'їщиків, щоб стерегли, які це там Степка книжки читає, — вони в чоловіків та синів розум одбирають, на калік штрафи накладають, а бабський розум їм спати не дає; вони такі машини хочуть попридумувати, що сиди собі вдома й читай, хто де що коли як подумає, та й красти чужий розум і своїм дітям у городи переказувати, та й гроші з чужого ума заробляти, та й віру свою над каліками й сиротами настановляти, — бо їм тра так вірити, щоб не казали "віруючі", і такого світу потребується, щоб це й не світ був, і неназиваний ніяк, і аби вони там жили, і аби не видко їх було ні з якого кінця, і то буде світ, де й каліки й сироти не тра будуть, бо що ж ті каліки й сироти — то вони перш давали їм своє каліцтво оправдувати та спихати на цих калік і сиріт який гріх, яке що, а то вже ці немов як-то докір наспоминатимуть їхнє власне каліцтво й безпам'ятство; то такий світ буде, де чужий розум у сховку їм силу даватиме, й то вони так бояться калік і сиріт, бо повчиняють сховки і поповзнають крадений розум; то такий світ буде, що не знати, де мерці, а де живі, де народний, де поховини, де верхи, де низи, ворота не вчинятимуться — не стане воріт, стане достаток з нічого і ніщо нічим; бо вони сперед зароблене чуже поодбирали, а впослі розум позамикають, та й їм довіку поживку стане; вони типір капличку обгороджають, щоб до водиці приступу не було, бо перш їхні батьки капличку на дрова ламали, а це вже й струмочка залізом обковують та замка накладають, щоб дітям їхнім чистішу воду споживати; уже похоронам нема дороги капличкою, нема водиці небіжчикові лице покропити, — люди мею межею знають до кла-довиська сходжати, а я сухим гіллям затуляю дірочку у гулицю, щоб багатирі не взнали дороги, а чужі сини мені в безу стовпчики з дубів наскладують на хрести, щоб я могла корою в печі пропалити та застуджену голову вигрівати — то вогонь мені розум дужчішим робить, але я на очі темніти стала; люди хрести в безу нашукують з старих дубів, бо нові набралися чаду, і бійся в ліс чи посадку ступити, — дерева кілько не маємо, аби на себе домовини наробити, бо ліси не нашу гадку співають, — кладіть на возика якого здужаєте стовпця, бо камінь розібрано на пам'ятники й доми, а сини чужі хрести на горби світові повиносили, а на свій горб нездужають свого хреста вознести; залізо в кузнях громацьких позамикувано, і котра жінка ковалева хоче вкрасти яку залізяку на огорожі на люцькі могили, то їй дуром голову заливають, щоб не втрапила на люцькі стежки, — їдно бабам по кущах що залізо, що дериво вигрібати і дротиками ладнати на впомин, і коли вітер зірве з гребеня півзину трухляву, то виблубаєш цьваха іржавого, та й тим не зіб'єш деревини докупи, а хва-а-алишся, хто де йде, —
машинами у двір зариґовують — здавай, бабо, залізо; а рушника видобудеш зо дна скрині хрести обв'язати, — здавай, бабо, ганчір'я, то матимеш ґас і газ і що хоч; то прикопуєш шиферину — бачи-иш, хату думає перекривати, а бі-і-ідна* — здоймаю гілляки й несу шиферину канавку перекласти, щоб возиком можна було переїхати; їдьте й ви. — Світ мотузочками й дротиками позасновуваний, не знати, де йти, де проїхати — гразь поверх камінців, то я могла втрапляти у кінські й коров'ячі ступаки, а їдна колія завузька для возика, а в дві колії не потрапиш; де тих мулярів дошукатися, щоб намостили дорогу для мого сина, — я мостила цеглинками з печі дорогу в яр, щоб проїхати з кілька днів, а верталася по цеглини, то каша в ногах стояла; лєтніка материного вдягла, щоб сховати синочковові медалі, — і перш матирі по цеглиночці підносила, щоб вона бачила, та вбіцяла її в нову хату на піч перенести, а вона лєтніка оддавала під дощ, аби я її з старої хати не забирала; казала, осьо приїде сестра, то ми ще не таку піч змуруємо, і зберуться усі докупи і будемо разом і осінь і зиму; а коли ж то гонук мій приїде, — я казала, що яку дорогу викладу аж до автобуса; мати правду допитується, а я мушу неправдою вповідати, аби 'ї душа не була замикана — я 'ї вповідаю брехнею про світ чужий для неї та й з її втіхи сили якоїсь-то набираюся; вона згадає своє дівування та й хрипом сміється — накрила Гендзюрівна спідницею Марусича! — а я й собі в сміх, — бо-ж, яка ти смішна, Ганько, з цеглиною перед материним напіввидющим зором; а яка ж у мого гонука сімня, де в нього кватира, хай би цюди приїжджав та й жив, як йому нема де, бо я вже хати не пересиджу, Гань, — одношу й цю цеглину на дощ, і дощ мої сльози злизує і каже ще плакати, бо так солоненьке йому смакує, аж-жа-жа-ж, та торигаю в двері, і в перші, і в другі, і в треті, та якісь пальчатки натягую, щоб мати моїх рук не познала, цілуючи на одпрощення, — це такі в армії видають, син'; дощі зганяють людей до цього села, і вони не діждуть, доки цю стежку викладу, щоб цей похорон відбувати, та не приходить смерть їм на полегшення, бо не діждати ні одправи, ні сповіді серед світу розграбастаного; не діждати суботи зеленої, щоб пом'янути загиблих на далеких дорогах та у чужих краях, та самогубців у краю своєму, — порозкисають стежки й дороги; повертаю вже дорогою третьою, і нема дзеркалець на машинах, щоб хустиною обіпнути, — не стає хустинок вікна обпинати на чорних хатах усередині; я собі дорогу ладнаю повз ці пустки та саркофаги, бо дороги низом та асфальти всесвітні живою труповиною позагачувані; мотузочки й дроти електрикою попросилювані — худоба перечіпляється і здихає, і всі забули дорогу на бойню; змилостивиш брехнею помиральну матір і здобудеш лєтніка синові худобу піти попорати, — буде і йому спочинок у другій хаті, де подушки повишивувані на ліжках йому на весілля, де чекати йому, доки вимощу під блискавицями сирівцеву стежечку, де не заснути йому і зо сну не скинутись, бо й птицям заснути не дано; і борщу не звариш, і хліба не вріжеш, і людей не впустиш, і одпоминання не справиш, і Господа не пом'янеш, бо душа не замикана й не одмикана, і дорога на гору тілько та, де духи витають, але в яку домівку чекати духів дітей на Сьватий вечір, як вони в світі гинуть і вертаються і не духом, і не тілом, а знаком духу і тіла, — не велено розбивати світові замурівки з тілами дітей, і як матирі неправдоньку сповіщаю, то з якою неправдою до замурованих дітей навертатися — нема такої неправди; не зрікалися вони батьків і звичаїв батьківських, а мусять блукати у позасвіті, й невинуваті, й непрощені; світ гріхи свої виповняє, не звідуючись наших душ, та накидає послідок гріхів своїх на наші душі; а люцький світ гальтує за вмерлими, щоб відправи робити, та й так страх свій ховати перед оком світу чужого, — то це я маю стежками чаїтися та товарячими ступаками бовтати, церкви минати та люцького гласу збігати; бо церква мені за світ була, та обминула мого сина домівкою, бо яке сьвато, яке що, ми з матір'ю не вилазили, батюшка мене по голівці гладить та нахвалює голос мій, а вже як з буряків невилаз був, то городами обминала; а батько на Йордань таких хрестів на ставку повирізує, ще й буряковим соком пофарбить, то батюшка, й програвши у шахи батькові, тільки милостиво буркоче, що тебе, Максиме, й тут Бог не забуває, — я мала церкву перед очима, та мінялися батюшки, і так забувалося мені оббігання городами, і коли світ всесвітній торигав у закуток цей з хатами і церквою, садками й ялинами, снігом білезним, не ставало сповіді і одпрощення, сам собі сповідь і одпрощення, сам одправа і хороніння — сини хрещені та не поратовані, матері смерті не діждуть, та впослід гонуків їм помирати, а нам неправдою їх втішати, а до синів їдно душею вбзиватися, та
своєю невмиральністю світовий регіт піддужувати, — їдна ця дорога, де й звір не забіжить, і товар не ступить; їден час і їдне голосіння за родом, якого і не цуралася, і не збігала, а в якому робітницею пробувала, а світ мені дякує за мій впослух, що я наплоду збулася, та не йнак, як з його ласки, — то яким це копанникам молоденьким оддати материну пінжачину, аби викопали мому сину широку ямчину, бо їм наказують копати ями їдна проз їдну, та й плати за дві ями, та й сама прикопуй їдну, щоб було квіточки посадити, щоб було де родом-півродом посідати; то якому це паламареві синочкового паска з бляхою оддати та кирзові чоботи, аби дзвонив через тиждень йому до суботи; яким телям оддячити дякові, аби він читав салтироньку з вечора до дня; а чи материні гроші з хустини на похорон попові молодому втулити, аби ж відправили за синочком штири парастаси; не йде рід до роду — не стало роду; маю сестри, та сестри не пересидять хати; мають сестри синів, та їх не видати; сини світові слави добували, а то не світ був, а той несвіт синів позабирав і чуму наслав, і до Бога порогів поназвишував, а церкви дротами обперезав, а нам печі поруйнував, бо бляха і попіл так там блище і душить, як туга нас не душила, як сонце у крузі не налаталось.