Не велике воно, а яка сила відчувається! Дай до нього школи, університети, академію — і ми так двинемо, так двинемо, що й ну!
Чаленко помітив, що добре прихована спостережливість таїться за байдужим поглядом старшини і щось театрально роблене звучить у його пафосі, коли він говорить про культуру. А можливо, це од того, що розмову старшина почав так раптово-несподівано?
— Ви, між іншим, читали останню книжку поета М.?
— Читав,— не встигши зібратися з обережністю, сказав Чаленко і через мить додав: — Попович у Сухарівку привіз із Кам'янця...
Старшина ще пильніше подивився на Чаленка і замовк, так ніби одержав вичерпну відповідь на всі свої запитання. Тільки хвилин через п'ять, засунувши руки глибоко в кишені, він з іронічною посмішкою повернувся до Чаленка.
—■ Ну, навіщо вам було додавати про те, де ви взяли книжку? Коли вже ляпнули, що читали, так треба було мовчати, доки я не спитаю. А то, виходить, стилю не додержали!..— Він засміявся, як, певне, сміється, по-своє-^•У" по-котячому, кішка, піймавши мишу. Чаленко, ніби нр розуміючи його слів, підняв здивовано брови. На облич-41 йому можна було помітити зле приховане замішання, ^ згуслі вечірні присмерки крили те замішання од старшини.
Чаленко ухвалив до кінця вдавати здивованого незрозумілими словами наївного провінціала.
— Як то стилю не додержав?
— А так-таки й не додержали... Але що про це говори-ти!..— байдуже махнув рукою старшина.
Чаленко знизав плечима. Він добре розумів усі заїзди старшини — це були звичайні способи слідчих і шпиків усіх часів і народів. Він був тепер свято переконаний, щ0 старшина не вірить у його "учительство" і, почуваючи себе викритим, вирішив твердо додержувати своєї "фальшивки".
Над полями вже смеркалось. З заходу посунули важкі чорні хмари і повійнув вітер.
— Е-ге-ге! Кузьмо, а чи не доведеться нам заночувати на Вовчих хуторах? — звернувся старшина до візника.
— Та, мабуть, що так... Коні вже пристали...
— Ну, то поганяй до Вовчих...
Коні, немов відчуваючи незабаром спочинок, побігли швидше, а хмари ззаду насувалися й насувалися. Вітер щодалі дужчав, і довелося натягти міцніш кашкета, щоб не занесло в темні поля.
— Пане старшино, останні ваші слова просто збили мене з пантелику... Я не розумію, до чого вони? — тоном без краю наївної людини спитав Чаленко.
— Киньмо цю балачку...— Старшина нахилився до вуха подорожнього і пошепки сказав: — Знаєте, коли б ви були навіть більшовицьким агітатором, я б оце тепер вам нічого поганого не зробив і навіть не забажав би зробити... Гру програно...
Чаленко в темряві прикусив губу і мовчав.
Почав накрапати дощ, і довелося нап'ясти верха в екіпажі. Тепер уже нічого не було видно, і Чаленко радів, що хоч за своїми жестами не треба стежити.
Невдовзі осторонь від шляху зажевріло кілька вогників, і старшина висунувся з-під халабуди:
— То, певне, Вовчі?
— Вовчі, пане поручнику! — відповів голос із передка.
— Ну, то піджени коней, набридло волоктися...
Коли вже екіпаж гойдало на нерівній греблі перед селом, поручник, немов згадавши попередню розмову, сказав:
— На ночівлі поговоримо докладніше...
— А куди заїздити? — почулося з передка.
— Ну, звичайно ж, до попа...
Візник кілька разів зупиняв коні й розпитував у перехожих, де живе піп.
Виявилося, що треба тільки завернути за ріг, щоб потрапити до попового дворища.
__Панотець вдома? — питав поручник у якоїсь темної постаті коло попового двору.
— їх немає, а матушка вдома... Батюшка приїдуть незабаром, вони причащати поїхали.
— Ну, то веди до матушки!..
Матушка, дебела літня жінка, забачивши військового, перелякано дивилася на нього, поки врешті зрозуміла, що страшного нічого немає, а подорожньому старшині з товаришем треба переночувати.
— Заходьте, у нас місця хватить...— запросила вона гостинно.
Наказавши вартовому та кучерові як слід нагодувати й доглядати коні, старшина з Чаленком пішов до світлиці.
— Ви не турбуйтесь, матушко, ми все маємо своє, а нам аби десь переночувати в затишку...
Але матушка вже готувала традиційну яєчню, і за півгодини гості смачно вечеряли.
Незабаром приїхав і піп. Він спокійно поздоровкався з гостями, розпитав, куди їдуть і звідки, а задовольнившись не зовсім ясними відповідями, почав викладати чутки, що ними живе село. Виявилося, що село уперто вірить у прихід більшовиків і навіть передається версія, що вони вже забрали Кам'янець і підступають до Могилева.
— Господи, боже мій, і вмерти спокійно не дадуть! — хрестилася матушка.
— Хоч і неспокійно, зате напевне! — гірко усміхнувся піп.
Старшинами Чаленко сиділи мовчки.
— Ще, кажуть, верстов за двадцять десь узялися більшовики чи бандити. З нашого села, почувши про це, пішло кілька шпартачів, щоб вони світ за очі пішли! — СеРдито вилаявся піп і покаянно підвів очі д'горі.
~— Ну, а як селянство ставиться до всього цього?
~— Ох, і не говоріть про селянство! Я, повірите, вже ні 3 ким про політику й не говорю, не моє, кажу, діло полівка, моє діло — церква... Так єсть тут один босяк, хата — На курячих ніжках, землі тієї, пробачте, і до вітру сходи-Ти ніде, а теж своє свиняче рило сує. Тепер, каже, і в Церкві політика, і в попа у матні політика, скрізь політи-Ка> політичний, каже, тепер час, і це, не соромлячись, таке при мені каже!.. Раніше б статечні селяни говорити йому, падлюці, не дали, а зараз або сміються, або мовчки тільки голови похнюплять...
— Колись було,— підхопила матушка,— кожна баба старається тобі догодити, а тепер "драстуй" не скаже...
Довго б ще виливала свої жалі попадя, коли б піп, помітивши, що гості куняють, не перебив її.
— Ну, ти, мати, стели гостям, та, мабуть, спати будем...
Незабаром гості лежали в окремій кімнаті на сіні, засланому широким селянським рядном. Блимавка кидала полохливі тіні по кімнаті. Подорожні роздяглися і лягли, вкрившися власною одежею.
— Потушимо лампу,— запропонував старшина і подув на світло, а потім, немов щось згадавши, звернувся до Чаленка.— Ви з нагана стріляти вмієте?
— А що хіба? Вмію...
— То нате вам нагана на всякий випадок, а в мене лишиться парабелум... Все, знаєте, може статись. Ми ж в орбіті війни...
— Я гадаю, що нічого особливого не станеться,— відповів Чаленко, намацуючи у пітьмі нагана.
— Не говоріть так... Час неспокійний...
У пітьмі старшина підійшов до дверей і тихо засунув засув. Потім шаблею підпер двері й ліг на своє місце поруч Чаленка.
— Як щось трапиться, треба тікати через вікно... А там у лозах сховатися легко... Я ці місця добре знаю...— пошепки казав поручник, а згодом додав: — Все ж, я гадаю, спати нам обом не слід... Поговоримо з годину, а там ви спіть, а я буду вартувати, а на ранок я трохи задрімаю, а вас збуджу на варту...
Поручник замовк. Мовчав і Чаленко, думаючи про свого сусіду. З якої це ласки він дав йому нагана? Адже ж він не вірить у його "фальшивку" і недвозначно висловив свої підозріння? "А що, коли це тільки спосіб піймати мене?"
Чаленко помацки пересвідчився, чи є набої в нагані. Він був набитий на всі сім куль.
— Ви чи не думаєте, що я дав вам порожнього револьвера? — спитав у пітьмі поручник, почувши цокання барабана і, не ждучи відповіді, додав: — Будьте певні — набитий...
— Та я, щоб якоїсь помилки не трапилося...— замішано виправдувався Чаленко.
Я ж думаю, що вам не резон мене пристрелити, бо матимете змогу, як захочете, інакше якось ліквідувати мене... ^У> хоча б моєю шаблею... А наскоче хто вночі — ви мусите разом зо мною боронитись, бо не знати, хто наскочив... Розумієте? Чаленко ображено відказав:
—. Пане поручнику, коли ви в чому підозріваєте мене, так я краще піду звідси...
— Киньте, я жартую...
Чаленко розумів, що його сусіда не жартує, але удав, що задовольнився з його слів. Першим заговорив поручник:
— Чутки темні й заплутані, але коли навчитися читати їх, розшифровувати, то в них багато цікавого й застережливого. Для мене тепер ясно, що село це збільшовиче-не, що в околицях його справді бродить якась банда, і нам не треба було сюди заїздити... Добре, що вже пізно і мало хто знає про наш приїзд...— Старшина зробив паузу.— Зараз дванадцята година,— казав він далі,— а нам треба не пізніш п'ятої виїхати звідси...
Поручник, видимо, хотів втягти в активнішу розмову Чаленка, та той мовчав або підтакував.
— Звичайно, нам довго бути тут немає жодної рації... Мовчали, і кожен думав про своє.
— Ви мені пробачте,— напівголосом порвав мовчанку поручник,— але я вам не вірю, що ви ото вчитель і таке інше... Є рисочки у вашій поведінці, окремі слова, що ви, видимо, не розрахували на псевдонім. Є, одно слово, Щось таке... Я, проте, не хочу викривати вас, мені це без Діла...
У пітьмі чути було, як шарпнувся Чаленко й насторожено затих. Тіоручник провадив далі:
— Я вас розумію. Тепер не кожному скажеш, хто ти и Що, але я певен, що, знаючи мене ближче, ви б не крилися...
^ — Не знаю, з чого ви взяли, що я хтось такий, а не С1льський учитель... Може, що я трохи нетиповий учитель?..— Чаленко замовк, очікуючи на відповідь.
.~— Годі про це... Я хотів з вами говорити про серйозні-Ші справи... Врешті, мені нецікаво, хто ви такий... Я тільки знаю, що ви передовий українець, і коли ви криєте своє 1М я од українця ж, то в тому немає нічого дивного. Передовим людям на нашій батьківщині жити нелегко, і я сам с°бі давно таке правило виробив: найбільше бійся своїх, крийся од них із своїми думками, які б вони не хороші були, бо тебе в кращому разі вважатимуть за авантюр ни-ка й засміють...
"Невже цей пафос розраховано тільки, щоб виявити мене?" — думав Чаленко, і тривога йому зростала. Заперечливі думки й почування оточили його, і він не знав, щ0 визнавати за справжнє і що за фальшиве.
"Коли це слідчий агент, то агент талановитий, коли це просто патріотичний старшина — колишній агроном, учитель або земський діяч,— то це рибка неглибокого моря..."
Чаленко слухав поручника і хвилинами ладен був повірити щирості його пафосу, та раптом якесь слово, інтонація, вираз примушували його насторожуватись.
"Обережність — перш над усе",— поставив він сам собі й ухвалив не захоплюватись, а очікувати.
"Похапливість у моєму стані — річ небезпечна. Дістатись до Кубані — от завдання, для якого треба бути обережним".
В уяві Чаленковій пропливла картина, що її так яскраво намалював один приятель там, у покинутому місті.