А все ж таки раз підніс.
Вона дивилась, широко розплющивши очі, не мигаючи, немов дивуючись, немов вивчаючи його. А в цю мить чогось розсердилася. Гостро блиснула, пересіла спиною до нього.
Мучить його ця врода. Один раз вороже відіпхне поглядом, а другим разом знищить усі відстані.
І так і не знає, хто вона. Студенти ще не з’їхалися, а Микола все літо бачить її тут. Чому раз горда, раз затята, а раз беззахисно довірлива й нема між ними ніяких перешкод, не треба слів? Розмова душ повніша.
Сьогодні зважився на відчайдушний крок. Дочекався, поки вона вийде. І було так: вона вийшла, він стояв на сходах. Пройшла, не помічаючи, а він оце з великою досадою сів у трамвай і не може свого невдоволення самим собою перемогти. Якби спитати його — чи за те, що не зачепив, чи за те, що хотів зачепити?...
6
Приснилось Гаїні, що вона вміє підноситись у повітрі. Для цього треба мати щире серце й чисту душу, не оскверняти себе брехнею, не наїдатися з любови до їжі. Не дано цього тим, що розтрачують свою статеву енергію. Підносячись, треба руки й ноги відчувати, як плавники або крила. Так літала цієї ночі Гаїна над садами київських круч, над скляними дахами й вежами будинків. У повітрі пливучи, думала: якщо можна над землею плавати у повітрі, то можна й вище літати — тим, хто чисті…
Ця "аеронавтика" увісні інша за те, що вона так повно переживає тут у читальній залі. Тут — зникання "я" в пахучій есенції. Чи це — відчуття приявности одної людини в цій залі, де обертається стільки людей, але для неї в пустелі? Чи воно — данина статі? Аджеж не вона, а він будить його. З мішка чорної нудьги перенесено її в неозори сяйного безмежжя. І зробив це той погляд. Від Гаїни струмують мільярди самоцвітних голок-іскор, і сама вона стала безмежжям. Вона — всюди, скрізь. Що ж це? Чи те плавання в повітрі подібне до закохання, чи це щось інше? Цей розплив у безмежжі — радісніший, інтенсивніший… і болючіший, ніж легкість чистоти, що підносить літати...
І все ж це не "африканська пристрасть". Гаїні хочеться дивитися на чоло, на профіль, радіти, що вони ось так близько, що одним повітрям дихають, що читає вона в тих зелених очах захоплення й щастя… Хіба мало їй того, що вже дано, і чи можна щось більше собі бажати?
Він високий, стрункий, завжди в зеленкуватому ко-веркотовому костюмі, дуже гарний. А що гарне — Гаїна не знає. Щось у виразі, такого виразу ні в кого іншого нема. Таке м’яко-задумливе, доброіронічне водночас, може трохи навіть із відтінню суму… І може найкраще за все — те, що він нічого від неї не хоче.
7
Микола думає, що читає, а насправді блукає він думкою позасвітами. Якби так фільмом зловити його думки, то на плівці знайшлася б химерна мішанина.
... Якщо не пощастить зостатися на аспірантурі, — поміж рядками "читав" Микола, — то поїду вчителювати у "країну Ґеррос". Це десь біля Никополя, у самому центрі металюрґійної промисловости. А ця Ляодіка... так, Ляодіка... хай буде Ляодіка, однаково не знаю її імени, Геродот її хрищений батько… сьогодні не прийшла. Все ж — аспірантура… Щобільше вглиблююсь у цю дипломну працю, то більше втягає вона мене всього з усіма моїми думками. Чи може це бути, щоб якісь далекі нам скити з їх грубими звичаями та були нашими предками? Не дуже то приємно мати пращурів, що пили вино з людських черепів, хоч би навіть і вправлених у щире золото… Що із шкури вбитих ворогів робили собі рушники, щоб витирати вуса після того, як наїлися баранини, перемішаної з м’ясом забитих ріднесеньких своїх дідів. І імена їхні якісь чужі: Анахарсис, та Ідантирс, та Октамосад, та Скілур… Ні, мабуть, мають слушність ті, що вважають їх зайдами з Азії, іраномовними кочовиками. Десь узялися, побули й так само раптом десь поділися. Вважається, що їх поглинуло слов’янське море й у ньому вони розпливлися, безслідно зникли...
Але що не кажи, а проживали вони таки вісім століть у степах південної України і володіння їх простягалися від Дунаю до Дону. Ну, так, перші звістки про скитів починаються у восьмому столітті до нашої ери, а вже в першому столітті нашої ери греки перестають про них згадувати… Розквіт припадає на четверте століття до нашої ери, коли цар Атей створив скитську державу із центром на Дніпрі. Отож у "країні Ґеррос" і досі стоять царські могили, мовчазні пам’ятники войовничих володарів степу. І не тільки войовничих. Вони, ці скитські ватажки-князі, незгірше торгували із грецькими колоніями хлібом, шкурами, хутрами, медом-воском, а головне, рабами…
Так чудово викладається в голові майбутня дипломова праця! Але в неї вдирається репліка: то це вже з тих часів, від двох з половиною тисяч років Україна все когось своїм хлібом годує? Так, так, Геродот виразно пише: "Скити-орачі викохували хліб не тільки для себе, а й на продаж…"
Отже, дев’яностолітній цар Атей… Та чому ж імена Атей, Мадій чи Прототій такі вже чужі нам, коли я сам — Мадій? А як подумати, то й звичаї… от, звичай побратимства… Або ж одежа: та хіба ж на цих золотих і електрумових вазах не відтворено наших дядьків, — з бородами, з башликами, у шараварах, сачках? Так ось цар Атей…
Цей Атей здійснив неодноразову спробу півдня організуватися в державу на засаді конфедерації всіх племен. Ага, то я вже знаю, як назву свою тему! "Скитська держава на Дніпрі." Чи може: "Вісімсот літ скитського Причорномор’я"? Це ж звідти походить Мадій, — не студент київського університету, а той, що 614-го року до нашої ери загнався з Північного Причорномор’я аж у Малу Азію та панував там 28 років, плюндруючи малоазійські міста…
Не так давно Микола мав ясний життьовий плян. І шлях. Закінчить університет, викладатиме історію десь у десятилітці чи технікумі на провінції. Одружаться вони, Микола з Надією, як уже давно умовлено. Заведуть коло хати квітничок, городець, а може й садок… І от щось таке сталось із Миколою… невже — скити? Були вони собі й відійшли, якісь кочовики, що їм увесь степ — дім і нема ніде постійного осідку. Сьогодні вони тут, а взавтра знялись та й потолочили високі степові трави — своїми гарбами-вежами, критими повстю. А за вежами табуни коней, череди дворогів, отари овець… щось на зразок, як у Киргизії ще й досі. Нащо йому ці скити?
Але ця Ляодіка перевернула всі так добре уладжені пляни. Бо це через неї побачив він той далекий світ, відділений двома чи трьома тисячоліттями, через неї в ньому опинився. Один раз — гіперборейка з пшеничними колосками. Ну, а другим разом примерещилася вона йому степовою принцесою, що сяє золотом. Довга її сукня була вся обшита золотими бляшками, що мінилися при кожному найменшому русі. Стан перевитий поясом, із золотих ланок сплетеним. Поверх була ще накидка, вимережана золотом. Всіх золотих бляшок налічив Микола аж 474. Але це ж іще не все. На шиї в неї був виложений дорогоцінним камінням нагрудник великої краси. На руках — золоті персні й браслети, у вухах горіли вишукані сережки. Всю її струнку постать вінчало високе убрання на голові, також обшите золотими лелітками...
Щось тут не те, — думає собі Микола, — кочові царські скити — саї — вважали всіх інших, особливо хліборобів, своїми рабами… Як може Ляодіка бути одночасно й гіперборейкою, — дочкою хліборобів, і кочовою степовою принцесою?
Почав він цю "скитську" ниточку розмотувати, розсотувати… і дедалі ставало все ясніше, що не кар’єра вчителя середньої школи, а наукова праця вабить його — загадковим сяйвом нерозгаданих таємниць. А щоб мати шанси на аспірантуру в науково-дослідному інституті історії, то треба й працю написати он яку. І ще одне потрібне… — А, ось і Ляодіка! — і ще одне потрібне… Ах, бісової віри, як же це я забув? Та я ж уже мусів бути там, на відкритих партійних зборах в університеті. Початок о шостій, а тепер чи не сьома добігає!
І Микола похапцем зібрався та прожогом вилетів із читальної залі.
8
Гаїні хочеться в цю мить філософувати, думати без надриву про весь цикль людського життя від народження до смерти, — і про своє місце в ньому. Важко це назвати "вежею", як казала вона колись. Ні, це щось шляхетніше, те, що надає людині надземної сили, що втихомирює розбурхані почуття й надає ясного спокою душі. Але сьогодні вона так не може. Ось цю книгу, що перед нею, вона читала б із насолодою, а от ні... Тепер їй хочеться про себе, наповнити собою весь світ, тією радістю наповнити, що в ній клекотить, кипить-нуртує і не терпить залишатися у своїй власній оболонці.
Які бліді ці слова! Та й нащо вони? Чи не краще б сказати, що це вона сама розтала-розчинилась у океанах всіма кольорами променистої радости? І тільки одне ба-жання: щоб ніколи-ніколи не кінчалося це палахкотіння щастя.
А воно взяло й скінчилося. Через п’ять хвилин після її приходу він раптом устав, захапався й пішов. Гостро різонув біль — чого так? Вона ж не сміла на нього подивитися, вся повна щастя, а тепер там уже порожнє крісло.
Знехтував. Це образливо, це боляче! Як же було б тоді, коли б він у її погляді побачив, що в ній діється?
Як так? Знехтував! Не глянув! Пішов!
І ось Гаїна плаче. Не треба шукати "рятівничої вежі", а треба цю гіркість всю випити й силою своєї душі встояти перед її отрутою.
9
Миколі аж у очах рябіє від золота, що ним заповнені всі описи скитів. Ну, вже правда, що на золоті спали, з золота їли, в золоті купалися!
Столи їх вгиналися від золотого й срібного посуду, делікатно та штудерно виробленого. Стіни їх веж були обвішані килимами, вкритими золотими лелітками. На цих килимах висіла зброя, вся вкрита золотими інкрустаціями: важкі сокири й малі топірці, криві луки й сагайдаки, повні стріл, короткі мечі й довгі гострокінцеві шпади, орнаментовані шоломи й позолочені панцері, легкі щити й… й уже не знати тільки що. А на самих скитах золота було не менше. Шкіряні штани й короткі жупанці (вони так і досі ще звуться в нас сачками, саками) були поспіль вишиті золотими нитками… А особлива увага й гордість скитського воїна була зосереджена на поясі: мав він бути широкий, шкіряний та щедро прикрашений золотом. На шиї — золоті чи бронзові гривни. У отамана-вождя чи царя була золота діядема на чолі, золота булава в руці, а в другій — обкладений химерно виробленими візерунками з золота ріг до пиття…
А що вже до кінського спорядження, то такого багатства та краси, такого мистецького оформлення ніде в світі не було, нема й не буде вже.