Хай поки що ганьба й неволя. Не всі й не скрізь Фей-хані. Є молоді, переконані, чесні, мужні! їх не спокусили сьогодні, їм не перешкодить завтра чіфань.
Ші-ян-лі, завзятий хлопець, з поривчастою думкою, з пломенистим серцем, поспішав.
Це відбувалося в хаті старого Чен-тана, батька Ю.
Двоє сиділо на низеньких стільчиках, двоє просто на долівці, на овальних рогожках. Двоє були солдати з армії сусідньої округи, що її покликав на допомогу комітет, а ті — звичайні собі кулі.
Розмовляли.
Від часу до часу хто-будь із них, сторожко прислухаючись, оглядався на паперові вікна фанзи або повертав голову в бік прозорої бамбукової стінки, де була друга комірчина й другий вихід.
Тоді по вилкастих обличчях перестрибували й на момент завмирали тіні од ліхтарика, що висів обіч, чомусь такий сиротинно-задуманий, як те деревце над урвищем.
Сівши кружка, розмовляючи стриманими, притишеними голосами, вони скидалися на підозрілих змовців. Іноді, схвилювавшись, вони забували за стриманість і починали сповняти фанзу сміливішим гомоном. Але сутулий Чен-тан ніби вибачливо й застережливо підносив д’горі свою коричнево-костисту руку, вони згадували, що в сусідній, за бамбуковою стінкою, комірчині лежить єдине дороге Чен-танове дівча, яке зовсім одбилося од хати, яке через ці події геть стомилося й недавно заскочило трохи перепочити, за яке вони й самі дещо вже чували і яке не слід турбувати — може, засне краплинку.
— Так, так... Отже, ти був при цьому?
— Я був, я бачив на власні очі,— злегка похитувався другий, теж пригорблений кулі і на хвилинку, щоб яскравіше поновити в пам’яті цю страшну картину, примружив укісні очі. — Я бачив. Я — рикша. Я возив туди вайк-вота , бо туди їх чимало їздило... А наших теж було чимало. Вайк-воти просто зайняли чередою всіх, хто нагодився, і погнали. Щоб дивились, щоб — зась.
Вони розмовляли про ту саму подію, що трапилась кілька день тому і зняла на ноги всю округу. Такого сильного заворушення не виникло б, якби рішуче не взявся до справи місцевий комітет.
Бо хіба кулі не зазнавав гіршого і терпеливо мовчав?
Хіба не бачив страшнішого і проходив, як сліпий, покірно схиливши голову?
Але тепер, підштовхнутий, він замислився, занепокоївся. Як же ж так? Чужоземний солдат ґвалтував дочку човняра, їй на порятунок підскочило кілька відважних друзів. Але солдат почав стріляти і вбив човняра. Тоді вбили солдата. За це другого ж дня вайк-воти привселюдно розстріляли п’ять човнярів. Та як же ж так?
— Коли одним ударом одрубують голову, і голова котиться, і голови нема — це інша річ. Але я бачив... еге ж, я покинув свій візок і не хотів уже везти вайк-вота... я лишився д’останку і бачив, як попадали вони, як їх одразу ж схопили, відтягли осторонь, поскидали докупи і тут же сяк-так, нашвидку, присипали землею... і тоді я бачив... тоді я...
Співбесідники тоді — хто поволеньки одвернув голову, хто немовби сум’ятно пустив очі д’низу. Вони вже чули, що потім... вони вже знали, як потім...
Один тільки молодший солдат, випнувши уперте підборіддя і звівши брови, пильним поглядом прикипів до уст оповідача.
Але пригорблений кулі замовк. Настала ніякова, напружена тиша.
— Кляті ян-гуй-цзи! — стрепенувся солдат.
— О, ші ,— зітхнув старий Чен-тан,— такого на своєму віку я ще не пригадую... Такого ще не було. Такого... (він розвів руками і, розгадливо дивлячись у землю, весь схилився на один бік). Кажуть, колись, в давні часи, як правили ще люті, жорстокі імператори, кажуть, був звичай вкупі з померлим паном живцем закопувати його найближчих друзів, жінок та слуг. І от одного разу, кажуть, бачили впродовж кількох днів, як ворушиться земля од корчів тих нещасних... і ніби чули їхній стогін. Брат того померлого, що сам став імператором, не міг ні їсти, ні спати і дав наказ замість живих людей закопувати маленькі глиняні опудальця. Їх ще й досі закопують. Так то ж, подумайте, були давні, дикі часи, а не Велика Китайська Республіка! То ж були грубі, жорстокі імператори, а не вчені вишукані вайк-воти!..
— Вчені на злочин, на поглум! — гнівно підхопив другий кулі,— не я один свідок. Багато свідків, що на їхніх очах ворушилася земля над розстріляними човнярами. І нікому не дозволено було підійти, нікому не дозволено було добити.
— Ян-гуй-цзи! — знову скипів молодий солдат.
Чен-тан м’яко й запобігливо підвів руку. Стишив.
Солдат озирнувся на вікна — чи спокійно в місті? Другий повів ухом на бамбукову стінку — чи спокійно в місті?
Спокійно. Тільки в сусідній кімнатці заворушилась і важко по-жіночому зітхнула людина.
— А що ж тепер із сім’ями... тих? — спитав старший у формі, високий, похмурий.
— Їм, здається, зібрали пожертву,— мовив кулі.
— Ха-ха! Пожертву! — насмішкувато не вгавав молодший. — А далі?
— Далі? Далі, сам знаєш — може, їхня спілка щось... Одні сяк-так перебідкаються, а дехто, мабуть, піде на пристань тягати гуртом платформи.
— Оті стопудові платформи? Ще б пак! Це хазяїнам обходиться далеко дешевше, ніж бензин.
— І хазяїни за це знову подякують!
— О, будьте певні, подякують!
— Та доки ж?
— Тому й воюємо! Тому й прийшли! І якби не ваш... ну, як його... зрадливий генерал ваш...
— Фей-хань?
— Так, так. О, тоді, прилучивши його солдатів, ми поквиталися б!.. Ми тоді б...
— Стривай, стривай,— перебив високий солдат,— стривай, чудачино. У білих самольоти, самоходи, а щодо самого генерала... Фей-ханя цього...
— Може, гроші? — нетерпляче й ущипливо кинув молодший.
— Та ні, гроші й у нас непогані. А в генерала ніби... генерал цей ніби не така вже й лиха людина. Кажуть, що він чесний і він революціонер. Стривай, стривай, не перебаранчай... Він нічим себе не зганьбив... він ніби якраз сам стоїть за бідних.
— За бідних?
— Еге ж. І одвів своє військо, щоб даром крові не проливати.
— Хто ж це каже?
— Ну, от... я так чув од тутешніх. Народ, здається, не проти нього... — трохи знітився високий і запитливо повів рукою на кулі.
Старий Чен-тан схилився в один бік, легенько й болісно посміхнувся:
— Я — робітник. Я з генералами нічого не маю до діла. Але я скажу: хто не хоче заступитись за скривдженого — тому ганьба.
— Не хоче, щоб не було ще більше скривджених,— підхопив високий солдат. — І це не ганьба. І не в цьому ганьба. Ганьба... ну, ми ж знаємо, що таке ганьба. Якби він був зганьблений, його солдати не пішли б за ним навіть за більшу ціну.
Молодший витріщив очі, одхитнувся і, схвильований, обурений, вже намірився був сказати щось різке.
Та його випередив другий кулі:
— Правда, я не чув, щоб генерал власноручно комусь заподіяв лихо. Ні. Проте я чув, є солдати, що потай переходять од нього до наших...
— А я знаю,— поспішив високий солдат,— є такі наші, багато наших, що вже перекидаються до нього. Авжеж! Заподіяв він кому лихо? — не заподіяв. Зганьблений? — не зганьблений. Платить? — платить. Революціонер? — революціонер. Не можна за п’ять трупів класти сотні чи тисячі трупів? — звичайно, не можна. От вам! І якщо справді буде бій — хтозна, куди ще повернуть вогонь і ті, його, і ці, наші, солдати.
— Ти дурень! Ти боягуз! Ти падлюка! — не втерпів, скочив з місця молодий.
Ліхтарик злякано захитався. Застрибали тіні. Сумішно чвакнули кроки. Знявся цілий вихор нестримного шурхоту й голосів.
І весь цей шум годі було одразу спинити, розвіяти. І за всім цим шумом та хвилюванням не помітили вони, як у сусідній кімнатці до бамбукової стінки наблизився невеличкий жіночий силует, як звів хрестом руки, немов ось-ось готовий був розгорнути погойдливе паліччя і ввійти, як скорботно заламав він руки, похитався і нагло зник.
Вони не помітили.
— Ти падлюка! Ти пеньок! — не втихав розгніваний молодий солдат.
— А ти безлобе осля! — відповідав другий. — От ми ще побачимо, чия буде правда... та чия правда!
Сутулий Чен-тан довго, незграбно, мов іржавими підоймами, розводив гачкуватими, коричнево-костистими руками — сіпав, гладив, похлопував, садовив, заспокоював.
Заспокоїти було нелегко!
Надто грубо, недоумкувато ставив справу один і надто вражався другий, замість переконувати повагом. їм бракувало тих безпосередніх доказів, що в їхніх умовах мусять конче збігатися на вчинках особи і можуть одні лише переконувати традиційну забобонність. Та й самих кулі пойняла чутобна підозрілість — хто ж із них був певен, що завтра не трапиться нової зради, нового запроданства й не поведуть їх до суворого переможця за їхнє лихослів’я?
З цього часу розмова точилася переважно між солдатами. Розмовляли вони довго й ніби зовсім забули, що за вікнами бреде, проходить ніч, а на ранок треба бути бадьорими. Розмовляли, намагаючись переконати одне одного, збиваючись інколи на дрібніші думки, згадуючи на доказ різні випадки з власного й чужого досвіду.
А кулі, зацікавлені їхнім змаганням, насторожено слухали і лише від часу до часу вставляли те чи інше слово.
— Ти ж мусиш нарешті зрозуміти цю нашу боротьбу за визволення,— хоч завзято, але вже тихше й немов по-дружньому настоював молодший,— ти ж, справді, не дупляк якийсь, а жива...
Попід фанзою загупотіли поспішні кроки.
Співбесідники не встигли озирнутися на вікна, як шаснула привхідна запона, і в хаті з’явився задиханий, трохи зблідлий студент. За давнім звичаєм, він поштиво й низько вклонився.
Старий Чен-тан, одразу пізнавши й зрозумівши його, без єдиного слова підвівся і зазирнув до другої комірчини.
Коли ж старий повернувся, обличчя його було побаблене зморшками болісного здивування,— здається, аж затремтіла спідня синява губа.
— Нема? — бентежно скинув оком студент.
Чен-тан винувато й вибачливо хитнув головою.
— Значить, нема? — з натиском, тривожно перепитав студент, і Чен-тан зрозумів, що за ним треба вийти на вулицю.
Там, у притінку, зривним шепотом, що в ньому відчувались і мимовільний острах, і неясне благання, розповів він гостеві, як приблизно годину тому забігла його донька перепочити і як несподівано для нього ж зникла невідомо коли, невідомо куди.
— Чен-тан... невже вона?.. невже я?.. — не скінчив Ші-ян-лі, рвучко махнув рукою.
— Хто йде?
За містом, в далині, у світанковій імлі повклякали чудні істоти, здіймаючи руки д’горі, як то написано в книгах древніх наївних даосів,— повклякали пасма шпилястих гір у німому чеканні, коли на обрій спливе сонце.
А по заулках, по закутках — передгрозові сполохи.
— Хто йде?
Треба бути сторожким, треба бути уважним: передмістя належить одним, а місто — другим.