Ось драбина! — загули внизу, метушаться.
— Мотре! — з шопи зарізаний голос,— Мотре, я зараз літати буду!
Мати руки заломила, благає злізти, а довкола регіт.
— Мотре! — посковзнувся й оберемком на землю.
Я пам'ятаю кров з-під його вуха й перекручену набік голову. Це було, як сон... А потім прибіг пан, за ним гості. Серед гостей піп.
Коли одвозили батька до фершала, піп торкнув мене за плече й лагідно спитав:
— Це ти Мотрин?
Я йому нічого не відповів, бо в цей момент Діянка нюхала кров і махала язиком по землі.
Через кілька хвилин нас обох, мене і матір, покликали до пана, просто до скляного балкону, де сиділи всі гості. Пан поволі підійшов, поволі вийняв три карбованці і сказав:
— Щастя ваше, що панич поправляється. Я знаю все. Зараз же манатки на плечі, і щоб через п'ять хвилин духу вашого тут не було! Марш-ш!
Я все зрозумів. Глянув на попа, але він щось пив із великої чарки й лагідно мружився до сусіди.
— Гордійку... — і заголосила.
З накипом терпкої злоби покидав я разом із своєю патлатою коханкою страшний двір, а ворог Трохим, зібравши хлопців, з реготом бив у порожнє відро, грав прощального марша. Навіть Яшка Щур захльобувався від сміху.
За брамою Діянка зупинилася. Стоїть, хвостом мете.
— Діянко, на-ту!
Одвернулась — зрадила.
А над селом великодні дзвони — вздовж, і впоперек, і в розлогу весняну далечінь...
Харків, 1924, січень