Інші купці стали його спиняти та втихомирювати, але він тілько тоді успокоївся, коли явилася друга повна коновочка на столі.
Микула знав сего вірменина: се був відомий у цілій Молдові багатий купець Дзерон Семен, що знався з Ярошенками здавна і не раз бував у них дома. Через жінку Минули він був і посвоячений з ними. Дзерон вибудував своїм коштом церкву на честь св. Симеона у Сучаві — такий був багатий. Микула хотів нишком винестися з господи, але Дзерон уже помітив його своїми очима і скрикнув:
— Микуло, не втікай! Маю тобі щось сказати. Я саме збирався до вас пійти.
Потім устав із-за стола і, мовби нічого не пив, узяв Микулу під руку і вийшов з ним на вулицю.
— Батько здоров?
— Здоров.
— Має троха своїх людей чи ні?
— Найдуться, та що з того? Сю гадку треба закинути, та й годі!
— Не закинути! Ні! Тепер саме час, коли Могили можуть знову стати господарями. Заплатять нам добре. Нас у Сучаві ціла громада за Петраш-ком. Чую, що Копачовський має приїхати до Су-чави; певно, привезе якісь новини. О! коли діло пійде гладко, дешево се Могилам не обійдеться. Скажи старому, що Петрашко Могила писав до
мене і до Бичка: казав у сюди мати своїх людей...
— Коли ж батько мій уже такий старий! — відповів Микула спокійно, вислухавши гарячої бесіди вірменина.
— Такий старий, як і я! Ще говорити може...
— Але сили в нього нема такої, як у вас.
— Ну-ну! Я там ще сегодня зайду до вас під вечір. Аби старий не виходив нікуди. Розумієш? А може, ти нап'єшся вина?
— Ні, спасибі, маю діло.
Дзерон вернувся до господи, а Микула пійшов купувати шаблю до купця-татарина коло горішньої церкви. (У Сереті було в ті часи ціле татарське передмістя). Татарин мав усякої збруї багато: луки, списи, самопали, всякі шаблі, молоти, ножі; на все те був тепер значний попит, як звичайно перед війною.
Микула став перекидати різні шаблі. Найбільше сподобалася йому коротка, але доволі тяжка і вже виострена крива шаблюка у похві зі шкіри. Держак був вигідний, шабля не могла вихопитися легко з руки.
— Сю шаблю носив сучавський паркалаб,— прихвалював татарин.— Я її наострив.
Микула не дуже вірив словам татарина, але шаблю купив, ще й ремінь до неї, і зараз-таки при-пняв собі її до боку. Припнявши, випрямився на увесь зріст. Мужчина був дужий, плечистий, а шабля при боці зараз додала йому грізнішого вигляду.
— З вами я б не зачіпався,— замітив татарин з усмішкою.
— Бо нема чого.
— Вам нащо шаблі?
— Так, на всяку пригоду. Самі знаєте, час тепер непевний.
— Ой непевний, непевний,— почав татарин нарікаючи.— От я трохи доробився, а тут за одну хвилину може все пропасти: спалять, пограбують, ще й уб'ють... Чули ви, що наш султан веде триста тисяч війська з собою? Такої війни ще не було! Сам султан Осман їде!
— І не знаєте ви, де зійдуться?
— Чую, що ляхи уже під Хотином окопи роблять.
— Котрою ж дорогою іде султан?
— Іде поміж Прутом і Дністром.
— Се ж не попри нас.
— Ну-ну, побачите, скілько турецьких чат перейде через Серет, скілько ще в нас добра заберуть. А польські чати люди вже бачили...
Тим часом, коли Микула розмовляв з татарином, на горі Руїни скраю вартовий запалив чугу — великий стовп, обкручений соломою і облитий смолою. Ніхто спершу й не замітив сего вогню, і тілько коли угору знявся дим, що закрив великий пласт зеленого лісу, у місті тут і там дехто скрикнув з острахом: "Чуга горить!" Але на торговицях не дуже ще сим стривожилися: не розуміли, звідки і хто би то йшов на місто.
Микула з татарином зовсім пе чули сих окликів. Тілько по добрій хвилі серед розмови чудно їм стало, чому кількаро людей побігло так скоро вулицею попри склеп. Далі хтось скрикнув страшним голосом: "Утікайте!" Обидва вибігли на вулицю.
— Чуга горить! — скрикнув татарин і кинувся, мов божевільний, замикати двері свого склепу.
Микула вже нічого не сказав, тілько зараз побіг у сю вулицю, що вела до його дому. Назустріч йому надбігла череда волів і овець, що її гнали люди із скаженим криком, вимахуючи батогами. "Очевидно, звідтам ворог іде! Що там мої роблять? Коли б хоч видобутися звідси!" — мигнуло йому в голові. Він скочив у сад і побіг далі. На вулиці зчинився великий стиск — воли збилися у таку купу, що тин подався, завалився. Вся череда кинулася в сад. Воли стали колотися і ревіти, а вівці блеяли і самі не знали, що з ними сталося: то ставали й оглядалися, то під напором худоби втікали, переполохані, наперед.
Микула на хвилину оторопів. У цілім місті настав нечуваний галас. На вулиці перед ним діялось щось несамовите. Досі тілько в один бік бігли люди і худоба, а тепер тою самою вулицею з противного боку надбігла інша череда худоби і розбіглася по саду. Микула підняв поли своєї одежі, перескочив якийсь рів, думав вийти на доріжку, що веде попід гору Руїну,— коли дивиться: там, де його хата, уже ворог їде і блискає шаблями. "Хто вій такий? Се ж не турки!" — приходить Микулі на думку. Він біжить до потока, перескакує його, вилазить на високий берег і опиняється знову між наполоханою отарою овець, що трохи не збила його з ніг. Тепер уже не гадає йти дорогою, тілько біжить поза сади під гору стежкою додому.
Біжить щосили і бачить, як на дорозі — отам, нижче від нього,— кіннота завертає череди волів назад і гонить їх у сторону ріки. Ніхто, мабуть, і не боронить напасникам, тілько десь-не-десь чути немов сварку.
Насилу добігає Микула до свого саду, перескакує перелаз, біжить пасікою і що перше бачить: низом у шопі стріха куриться. "Ох, господи! ще все згорить!" Він кидається до стріхи, що вже займалася полум'ям, скоренько зриває кички, мече на землю і затопчує ногами. Біжить потім до хати, але з дороги веріається ще раз, бо приходить йому на гадку, що, може, недобре погасив вогонь. Здається, уже не горить, топче ще раз солому, відсуває єї набік і тілько тоді йде до хати.
Що се? Нікого не видко?.. Поховалися, може?..
Дивиться: у хаті пусто; вибігає на подвір'я — нема нікого; ворота відчинені; вихоплює шаблю з похви і біжить на дорогу перед хату: ані перепхатися! Всю дорогу залягли воли — більше сотні їх,— а кількадесят кінних поганяє їх. Де не взявся коло Микули якийсь чура на коні — із саду вискочив чи звідки,— верещить, як скажений, та вимахує списом. Побачив Микулу і замірився в нього. Микула відскочив набік, але зараз знову підбіг, лівою рукою вхопив за спис чури, а правою вдарив шаблею його по голові чи по плечах — уже того не бачив, бо в тій же хвилині і чуру, й його коня потягла череда худоби з собою; в руках Микули тільки спис остався.
"Де мої поділися? Може, сховалися в льох? Господи, що з ними сталося?" — спам'ятався Микула і побіг у сад між корчі. Припав до дверей льоху: "Є ви тут?" — спитався хоч і не голосно, але так, що могли почути. Ніхто не відзивався. "Я Микула!" — сказав він знову, однак у льоху було тихо. "Може, вони в шопі?" Побіг до шопи. І тут не було нікого. "Може, на горищі хати?" Виліз туди по драбині, дивиться — також нема. Пійшов знову на подвір'я: тілько тепер помітив, що його двох гарних волів не було, певно, військо забрало. У хаті, здається, нічого й пе рушали; на подвір'ю коло шопи, видко, з кимсь боролися, бо ось на колику кров... ой, чия ж се кров?! Де батько, мати, жінка, дитина? Господи, а се що сталося? Та невже ж се правда, що їх нема?
Микула немов тілько тепер зрозумів своє нещастя й, як божевільний, побіг за сад на стежку, що вела попід гору Руїну, в сторону ріки Серета. Звідтам хоч побачить, куди ворог завернеться. З гори побачив тілько, як громада людей утікала дорогою до Сучави, а польська кіннота — бо се, певно, була польська чата — всіма вулицями гнала худобу до ріки Серета. Уже декотрі були по тім боці ріки, а декотрі завертали поза гору Руїну і щезали з очей за садами. Микула дивився, чи не побачить де полонених — не побачив між кіннотою піших
людей,— здасться, тілько худоби було треба їм для прожитку і тому напали. Багато їх було? Може, кількасот. От збираються над рікою... уже вертаються в обоз...
А се що? Коло церкви горить? Ой боже! Недоле наша! Там так густо хати! Ще вогонь перекинеться і ціле місто згорить! А сегодня так сухо надворі...
Микула мов у сні маячить; не розбере, що йому діяти. Сходить знову стежкою на своє подвір'я, а з подвір'я па дорогу. Тут уже пусто, тільки вівці пасуться преспокійно над потоком і кури порна-ють у піску...
"Коли б хоч зібралися серетяни і відбили на-граблене добро!" — приходить Микулі на думку, і він іде дорогою до ріки.
Іде й чує: у церкві дзвонять на тривогу, а десь подальше калатають у ялову дошку. Тілько тепер надумалися! А ворог уже втікає! Треба би пійти над ріку... Та чого?.. А вогонь коло церкви? Хоч вітру й нема, проте лихо не спить... Лучче шукати своїх. Може, де у сусідів поховалися? Може, на Руїні? Може, у стайні?.. Боже, що діяти?
Микула знову вернувся до хати. Перешукав стайню,— пари коней не забрали, вони спокійно стояли у жолоба і їли, але з родини не було там нікого. Пійшов знову у льох і тілько тепер замітив, що він був замкнений знадвору. Виходило, що всередині нікого нема. Але Микула ще не вірив, відчинив льох і увійшов досередини: ні! таки нема! Зачинив знову і вийшов. Що ж тепер почати?
Він станув у саду на стежці. Сонце світило ясно почерез галуззя дерев, і бджоли бриніли весело довкола вуліїв. В місті далеко лунав крик, дзвін далі відзивався на тривогу, а тут, у саду, було так тихо, що чути було кожду бджолу на лету. Що діяти?..
Микула пійшов ще до сусідів спитатися, чи не бачили його родини? Ні, не бачили. Не диво, кож-дий пильнував свого,— хто б там дивився у такий час на інших? Метушня на вулиці була така, що годі було й зміркувати, хто йде чи втікає.
Тепер уже Микула пійшов просто дорогою до ріки. Застав тут громаду людей, що плакали і проклинали, але не важилися пуститися навздогін за польською чатою. її вже й не було видко. Погнала перед собою кількасот волів та череду овець; здається, і декого з людей забрала для "язика"; отам — показували люди,— по тім боці ріки, скрутили попід ліс і щезли. Дорогу, котрою верталася чата, було справді видко: траву і збіжжя столочили воли, а де була жовта стерня, то вона й зовсім почервоніла.
— Що ж? Будемо їх здоганяти? — спитався Микула.
— Здоганяй сам, коли охота! — відповіли йому.
— Мені всю родину забрали! — скрикнув Микула з розпукою.
— Та де?! Нащо їм твоєї родини? Пошукай ліпше і знайдеш дома.
— Я шукав — нема! Ви не бачили її?
— Ні! Може, й забрали, хто там знає...
— І се християни?! Свої на своїх нападають! — обізвався хтось із громади.
— Чого будемо тут ждати? Вони вже не вернуться.