Він повернув до мене свої каштанові очі, дивився дуже сумно і тихенько скімлив. Йому дуже було неприємно. Та з того часу він кота не займав, тільки відходив геть від нього — сам боявся, що не вдержиться.
Багато днів ми провели з Джаном на полюванні. Він почав усе розуміти. Бувало, стоїмо десь у болоті — а над головою літають крячки і галасують як тисяча бабів на базарі. Джан на них і не дивиться, а все вглядається в далину, чи не летять качки.
Запримітить качку — ввесь починає труситись і штовхає мене мордою в ногу — чого ж ти не стріляєш? Як довго нема пострілу на качок, то аж скавчати береться. А на інших птахів — на чапель, на шулік — не хоче й дивитись.
Однієї ночі вдома сталося так, що я не міг заснути. Думав, качався, ніяк не міг заснути до другої години ночі. Уже в вікні видко було, що сузір'я Волосожар високо вибралось на небо — а я те сузір'я запримітив, ночуючи в човні. Раз Волосожар високо на небі в серпні місяці — значить скоро буде розвиднюватись.
Я лежав і дивився на Волосожар — коли рипнули двері. Увійшов Джан. Пройшовсь по кімнаті і почав підходити до мого ліжка.
Тоді я затаївся. Цікаво було подивитись, чого він хоче. Гуляти йому не пора, ми з ним довго бігали ввечері.
Джан підійшов зовсім близько до моєї голови. Дивиться, чи я не сплю. А я затаївсь — ні пари з вуст.
Джан одійшов на середину кімнати. Постояв трохи і знову до мене. Довго стояв, дивився, чи я сплю, чи ні.
Видно, він вирішив, що я сплю. Отже, він ніжно лизнув мене в руку, вийшов посеред кімнати, глибоко-глибоко зітхнув і ліг на диванчику. Через хвилину він уже спав.
Я вирішив не зганяти його вночі, а побалакати з ним як слід уранці, заставши його на диванчику.
Тільки сонце зійшло, я прокинувся і глянув на диванчик. Але Джана там уже не було. Він таки успів прокинутись раніше від мене, тихенько зліз з диванчика і пішов назад на свою рвану рядюгу.
Ще разів зо два, не спавши вночі, я бачив, як він лягав на диванчик. Але як рано я не прокидався, ніколи не заставав його там — такий це був розумний собака.
Коли я поїхав у прикаспійські степи, щоб написати нову книгу, хазяйка зараз же продала Джана. Кілька разів він виривався від нового хазяїна і прибігав, шукав мене — на шиї теліпались обірвані мотузки, а то й ланцюг. Але хазяйка відводила його назад. Кінець-кінцем, він перестав прибігати.
Мабуть він вирішив, що я вмер.
V
Тепер мені зосталось тільки згадувати про Джана. Старі мисливці говорять: який хазяїн, такий і собака. Мабуть це не так, бо в мене бували й собаки, зовсім чужі для мене: я їх не розумів і вони мене не розуміли.
Та от коли я згадую про Джана, мені все здається: щоб я був собакою, я був би такий, як Джан. І якби Джан був мисливець — він був би такий, як я. Є від нас кращі мисливці й дорожчі собаки, але нема таких, щоб глибше, гарячіше любили полювання і природу.
Не раз я, щоб не покинути якесь мізерне чиря, лазив у воду зимою, проламуючи лід по краях. Колись я виліз із морозної води, ввесь аж по плечі закаляний чорним глейким мулом.
Довелося тут же на морозі обтерти все тіло травою — це довге було діло, мабуть з півгодини, але інакше не можна було одягтися.
І я знаю, що Джан зробив би так само, не злякався б льодової води. Я це знаю, бо й з ним таке було.
Ми були з Джаном в Адлері при березі Чорного моря у січні місяці. Там море не замерзає, хоч вода в калюжах і болотах береться льодом. Ми йшли з Джаном удовж берега і стріляли норців.
Нам пощастило заполювати двох великих норців та ще одного лісового голуба — припутня. Але там десь у морі плавали північні качки. Іноді вони здіймалися з води й перелітали низько над самим морем. І я і Джан з них не зводили очей. Обоє ми над усе найбільше любили полювання на качок. Але качки літали дуже далеко від берега.
Аж от, вийшовши з кущів, ми побачили, що за річкою, на постріл від берега плавають троє гоголів. Гоголь — це північна качка з білим черевцем і чорною спинкою. Очі в нього як золоті, англійці так і звуть гоголя: "золоте око".
Щоб бути на березі саме проти тих гоголів, можна було б одного вбити. Та берег голий. Поки почнем підходити, гоголі полетять.
Ми довго дивилися на гоголів. Вони часто ринали під воду. Саме понад чорноморським берегом ішла камса і гоголі годувалися рибою.
Я ліг на вогкий гравій. Зараз же ліг і Джан.
Коли найближчий гоголь ринув під воду, я пробіг п'ять ступнів і знову впав у буйний вогкий пісок.
Двоє гоголів злетіли і подались геть. Але третій саме був під водою, коли я біг. Він спокійно виринув, оглянувся навколо і знов поринув у воду.
Знову я підхопився, пробіг п'ять ступнів і впав плацма. В тій самій секунді за мною упав і Джан — він сам усе розумів, йому не треба було поясняти.
Знов виринув гоголь. На цей раз він довго плавав на воді, шукаючи тих двох гоголів. Він дивувався, довго озиравсь навколо.
Але ми з Джаном як мертві лежали долілиць у заледенілому вогкому гравії, аж кості занили від холоду.
Нарешті гоголь поринув знову. Так, перебігом, ми з Джаном доповзли до річки, проти якої плавав гоголь.
До нього було ще далеченько, але я вже не міг терпіти. Коліна трусились, зуби цокали від холоду. Я встав і вистрелив.
Я був до того знервувався, що не влучив у сидячого гоголя. Він зірвався летіти і я його збив другим патроном. Почувши постріли, Джан кинувся в море.
Але він одразу вистрибнув назад. Вода була холодна як лід; лід бурульками звисав з прибережного каміння.
Джан увесь трусився, стоячи на березі. Він навіть не скавчав — очі його були широко розплющені, він з жахом дивився на мене. Все тіло його ходило ходором, не так, коли від води обтрушується собака, а так, коли його трусить гарячка.
Я подивився в море. Вітром помалу відносило гоголя геть від берега. Якби ще вітер був з моря, можна було б підождати й качку викинуло б на берег. А так його викине хвиля на пісок десь у Туреччині. Пропав гоголь. Посилати Джана в таку далечінь у морозне море — він може померти від розриву серця. Я повернувсь геть від берега.
Та коли Джан добрав, що я хочу покинути качку, до нього повернулася вся його мужність. Він знову кинувсь у море.
Він плив просто до гоголя. Прибоєм йому заливало голову, він повертався назад і дивився на мене, чи я жду його на березі. Так він доплив до гоголя, взяв його і поплив назад.
Назад пливти було куди трудніше. Вітер, розкривши гоголеві крила, гнав Джана в море. Кості задубіли, дихати було трудно, бідний собака плив дуже поволі.
Він добрався до лінії прибою зовсім знесилений. А тут було найгірше. Морозна, солона, їдюча вода заливала йому ніжний ніс і очі; хвиля, спадаючи, одкидала його геть від берега.
Коли б він покинув гоголя, він ще міг би вистрибнути на берег. Розтріпана, розгорнута як парус, важка птиця не давала йому пробитись крізь хвилю. Тричі він пробував стрибнути і тричі його відносило знов на глибоке.
Я кричав, скільки було голосу, щоб він покинув гоголя. Він чув це, він розумів мої слова, але кидати не хотів. Його вже віднесло геть від прибою, і вода накрила його всього з вухами.
Я зрозумів, що зараз собака загине. Уже не було часу скидати важкі мисливські чоботи. Отже, я увійшов по груди в море як був, в одежі.
Для мого великого зросту тут не було глибоко. Джан був близенько. Я крикнув востаннє. Джан, вибиваючись з сил, підплив до мене, я взяв його за нашийник і виволік на берег.
Тепер я скинув чоботи, перекинув через плече і ми з Джаном босоніж побігли щодуху до естонського селища. Ні він, ні я не застудився, тільки ноги були в нас у крові, бо довелося бігти через колючі кущі.
В естонській хаті ми розтерлись і обігрілись. Мій друг, естонець — колгоспник, коли почув, як Джан приніс гоголя, став намовляти мене, щоб я продав йому собаку.
Я тільки засміявся. Я ж не знав, що Джана продадуть, як тільки я поїду з дому.