— Я ж тобі казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється!
А неподалік від них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик.
— Вони поїдуть... — з розпачем шепотів він сам до себе. — Тепер вони напевно поїдуть. А я... тоді мене все одно що й не буде на світі!
З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ
— Трохи не забув, — сказав тато і знову схилився над сумкою. — Я ж тобі подарунок привіз!
І ось на Олиній долоні лежить чудернацька пухнаста іграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повинні бути великі вуха. І великі очі. А в цієї й не розбереш — чи то вуха, чи то ріжки. І очі іграшка мала зовсім інші, і вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: "Бу-бу-у..." А на обличчі сяяла така зворушлива усмішка, що Оля не втрималася і міцно притиснула татків подарунок до щоки.
— Подобається? — запитав татко.
— Ще й як! — щиро вигукнула Оля. — Тепер це буде моя найулюбленіша іграшка!
— І яке ж ти збираєшся дати їй ім'я?
— А хіба в неї немає імені?
— Нема, — сказав татко. — Вона ще без імені живе.
— Тоді... тоді я назву її Бухтиком.
— Дивне ім'я, — зауважив татко. — Але гарне. Що ж, нехай буде так.
Татко ще трохи посидів поруч з донькою, потім поцілував її і піднявся.
— Ну, видужуй швидше, — сказав він і вийшов з лікарняної палати.
Більше Оля татка не бачила. Він не повернувся з польоту.
А Бухтик був його останнім подарунком доньці.
Це була наймовчазніша дівчинка в усьому лісовому санаторії.
В їдальні вона сиділа навпроти Сергійка. Мляво копирсала виделкою, знехотя випивала компот і першою підводилася з-за столу.
Інші дівчатка з таємничим виглядом перешіптувалися між собою, переглядалися, а Оля мовчала. Інші дівчатка з цікавістю позирали на місцеву знаменитість Вітька Капустіна. В санаторії вже кожному було відомо, що в своєму шкільному драмгуртку він грав найголовніші ролі. Від цих поглядів Вітько ставав поважним і гордовитим, мов той індик.
Одна лише Оля жодного разу не поглянула на нього. Начебто такої славнозвісної людини взагалі не існувало. Отож не дивно, що одного разу Вітько, ображений такою неувагою, сказав Сергійкові:
— Подумаєш... Задавака якась, І чому це ти, Сірий, просто очей з неї не зводиш?
Сергійко відчув, як у нього запалали вуха.
— Не твоя справа, — буркнув він і схилився над тарілкою.
А взагалі він і без Вітькових натякувань ловив себе на тому, що весь час думає про цю дівчинку з блакитними сумовитими очима. Жодного разу він не бачив, щоб вона до когось посміхнулася чи сказала щось жартівливе. Навпаки, Оля весь час трималася осторонь від усіх, і очі в неї часто були заплаканими... А чому? Аби хтось знав, як хотілося Сергійкові чимось їй допомогти чи хоча б втішити! Але як це зробити, він не знав.
Кілька разів Сергійко намагався заговорити до неї і не насмілювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, ніби це був не Сергійко Микитюк, учень п'ятого класу і чемпіон школи з плавання, а так... якесь порожнє місце.
Не було й дня, щоб Сергійко годину, а то й дві не просиджував на лавці, що стояла навпроти вікон Олиної палати. Проте дівчинка і на те не звертала ніякої уваги.
Врешті, Сергійко зважився на останній відчайдушний крок. Він вирішив написати записку. "Олю, не треба так сумувати, — мовилося в ній. — Адже навколо стільки друзів, котрі кожної хвилини готові прийти тобі на допомогу..."
І підписав:
"Той, хто сидить навпроти".
Записку цю він нишком поклав до кишені Олиної курточки, що разом з іншими висіла в роздягальні.
На обід Сергійко прийшов чи не найпершим. Довго їв борщ, потім друге, ще довше пив компот. І все спостерігав за дверима, в яких мала от-от з'явитися Оля. Він навіть не завважив, як Вітько Капустін підсипав до його компоту дрібку солі.
Сергійко чекав відповіді.
Та відповіді він так і не дочекався. Оля на обід не прийшла. Не з'явилася вона і на вечерю.
Давно на душі у Сергійка не було так тяжко, як того дня. Навіть безжурний Вітько Капустін — і той запідозрив щось недобре.
— Що з тобою? — запитав він винуватим голосом. — Образився на мене, еге ж?
— Чому це я маю на тебе ображатися?
— Бо я тобі в компот солі підсипав.
— Солі? — здивувався Сергійко. Він і не помітив, що компот був підсоленим.
Вітько трохи подумав і запропонував:
— Можеш і мені насипати. Можеш цілу столову ложку сипонути.
— Не хочу.
Та від Вітька відступитися було не так легко.
— Сірий, ти не хочеш прийти сьогодні увечері на заняття нашого драмгуртка? — запитав він. — Сьогодні ми обиратимемо старосту.
— Не хочу, — відрізав Сергійко. — Відчепись.
Вітько нарешті образився і відчепився. А Сергійко усівся на підвіконня в коридорі і почав нишком спостерігати за дверима тієї палати, де мешкала Оля з подругами.
Кілька разів повз нього квапливо проходила тьотя Клава. І щоразу вона зникала за дверима ізолятора, котрий знаходився одразу за Олиною палатою.
А потім до ізолятора зайшов їхній лікар Микола Володимирович. Він завжди любив порозмовляти, посміятися, а тут лише мигцем поглянув у бік Сергійка і відвернувся. Одразу було видно, що Миколу Володимировича щось непокоїло.
Проте Сергійко менш за все звертав увагу на ізолятор. Його цікавили лише двері Олиної палати. Але, як на зло, звідтіля ніхто не виходив.
Тоді він перебрався надвір і зайняв своє звичне місце на лавці.
ВРЯТУВАТИ ЛЮДИНУ
Олю довелося тимчасово перевести до ізолятора.
Вона навіть не звертала уваги, що діється навколо неї. Відсутнім поглядом дивилася на всіх і мовчала. Лише міцно стискувала в руках останню татову іграшку. І цей її стан тривожив лікарів чи не найбільше.
— Олю, можеш покласти іграшку на свою тумбочку, — запропонував Микола Володимирович. — Нікуди вона не подінеться.
У відповідь Оля лише похитала головою. Напевно, вона дуже дорожила цією іграшкою, коли ні на хвильку не хотіла розлучатися з нею.
Микола Володимирович погладив м'яку мордочку іграшки і зауважив:
— Ніколи ще такої не бачив. Як її звати?
— Бухтиком, — відповіла Оля, і її очі потеплішали.
Микола Володимирович відійшов до вікна.
На лавці перед спальним корпусом сидів Сергійко Микитюк з шостої палати. Той самий, що годину тому зустрівся в коридорі. Сергійко не відривав погляду від вікна тієї палати, в котрій ще вчора мешкала Оля.
Так, хвороба дівчинки тривожила не лише лікаря.
На землю вже спадали сутінки, а Олі все ще не було видно ніде.
І тоді Сергійко додумався ось до чого.
Перед вікнами спалень височів розлогий клен. І коли на нього вилізти, то можна побачити, що діється в Олиній палаті. Звісно, підглядати — завжди соромно, проте іншого виходу Сергійко просто не бачив.
За столом, тісно притиснувшись одна до одної, сиділо кілька дівчаток. Вони про щось тихо розмовляли. Обличчя в них були стривожені.
Олі між ними не було.
"Куди вона могла щезнути? — подумав Сергійко. — Невже її повезли додому? Але коли?"
Він збирався вже злізти на землю. Проте зовсім випадково поглянув на сусіднє вікно — і прикипів до гілки.
Боком до нього сиділа тьотя Клава. її обличчя, завжди строге, цього разу мало такий вигляд, ніби вона от-от збирається заплакати. В протилежному кутку ізолятора стояв Микола Володимирович і спішно готував шприц для уколу.
А в ліжку, під самим вікном, лежала Оля. її повіки були заплющені. Дівчинка дихала так уривчасто і часто, ніби їй не вистачало повітря.
Сергійко повільно сповз з дерева і знову опустився на лавку.
Ось воно що. Виявляється, Олі зле. Дуже, дуже зле...
Від клубу до спалень долинав бадьорий сміх і музика. Весело переморгувалися над головою перші зірки. Десь далеко, начебто в іншій країні, пролунав життєрадісний голос електрички... А поруч, всього за кілька кроків, мучиться найкраща дівчинка в світі. І як їй допомогти — невідомо.
— Будь ласка, трохи посунься, — зненацька почувся над Сергійком чийсь втомлений голос. Поруч сів санаторний лікар Микола Володимирович. Кілька хвилин він мовчки дивився на місяць, що повільно піднімався над лісом, на вікна санаторію, за якими вже загоралися вогники. Врешті перевів погляд на Сергійка і запитав:
— Ти давно знаєш Олю?
— Ні, — чесно визнав Сергійко. — А що з нею?
— От про це я з тобою і хотів би поговорити. Давай-но разом їй допомагати. Я, здається, дещо вже придумав...
В палату Сергійко влетів за кілька хвилин до відбою.
— І де це тебе носить? — одразу ж напосівся на товариша Вітько Капустін. І тут же, не чекаючи відповіді, врочисто повідомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. При голосуванні утримався лише Васько Миколаєнко, що з дванадцятої палати. Не інакше, самому закортіло стати старостою... А ще вони вирішили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергійович Пушкін. Називається вона "Казка про попа і про наймита його Балду".
— Я, мабуть, візьму собі роль наймита Балди, — сказав Вітько. — А Васько виконуватиме роль попа... — І Вітько аж заходився від сміху. — Знаєш, що робить Балда з попом наприкінці казки?
— Знаю, — неохоче відповів Сергійко.
— Ні, ти скажи! — настоював на своєму Вітько.
— Ну, дає йому три щиглі.
— Та ще яких! — сказав Вітько і знову розсміявся. — Ох і потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогодні?
— Слухай-но, Вітю, — повільно почав Сергійко. — Потрібно врятувати одну людину.
— Врятувати? — перепитав Вітько. — Звичайно! А яку людину?
— Чудову людину, — пояснив Сергійко. Подумав і твердо додав: — Найкращу в світі.
Опівночі він прокинувся. Кілька хвилин полежав з розплющеними очима. Потім зіскочив з ліжка і підбіг до вікна.
В ізоляторі все ще горіло світло. На фіранці проглядала згорблена тінь Миколи Володимировича.
Отже, Олі не полегшало...
ШУРХІТ ЗА ВІКНОМ
Сергійко чемно привітався і сів на стілець. Потім показав на іграшку, яку Оля тримала в руках, і сказав:
— Вона дуже схожа на Бухтика.
— Та це ж і є Бухтик! — здивувалася Оля.
— Дуже схожа, — повторив хлопчик. — Схожа, як дві краплини води. Хіба що справжній Бухтик куди більший!
Очі у Олі стали круглими від подиву. Вона навіть підвелася на ліжку.
— Справжній? А хіба він існує?
— Ще й як існує! — відповів Сергійко. — Тільки про нього мало хто знає.
— А ти знаєш? — запитала Оля.
— Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзі.
Оля знову заплющила очі. Сергійкові навіть здалося, що вона заснула.
— Розкажи щось про нього, — нарешті тихо озвалася дівчинка.
— Гаразд...