А на підлозі слалися шовковії мохи, квітами й травами помережані, вузенькими смужками баламутили прозорі струмочки. В широких келихах диміли тонкі солодко-екстазні пахощі.
В довгі танки спліталися елегантні фавни й легкострункі феї, в прозоро-блакитну одіж вбрані. Дзвінка й соковито-світла музика, з променів і блакиті зіткана, квітами й росами, струмками й співами помережана, шовковими хвилями тремтіла. А крізь товсте кольорове шкло заглядало сонце, і в різнобарвних пасмах його блакитно-синіх, холодних, як ранкові роси, в жовто-червоних, палких, як язики полум'я, в ніжно-смуглих фіолетових перепліталось і купалось все навколо.
На пишних килимах, ніжно-блакитними смугами, барвистими квітами затканих, в чарівнім екстазі кохання бавилися молодий Королевич Юрась з Королівною Зелених Борів — і серця їх в ніжнім лоскоті завмирали і тремтіли в дзвінких хвилях музики, в густо-барвистих пасмах променів. І не було просторів і часу, і не було дня й ночі — і все зливалось в один безконечний чарівний мент.
— Ми пливемо з тобою, Королівно прекрасна моя, в легко-блакитних ефірах, і наші душі легкострунні, як мрії, як сонячні промені. І немає щастю нашому початку й кінця. Розпустилась душа моя, розтанула і в барвах злилася з усім, що навколо нас. І наше кохання одвічне, нетлінне.
— Благословлю тебе, володарю мій, Королевичу любий, за всю безмежну широчінь духа твого, за всю чарівну красу, що утворив ти тут.
А час ішов рівно-непомітним кроком, як струна одною нотою дзвінка, як світла незгасаюча смуга сонця, і непомітні були менти його. Одноманітно-рівні, у всьому схожі між собою, і кожен зовнішній рух не залітав сюди, не порушав звичайного ладу.
І в мріях, спокоєм, чарами напоєні, дрімали душі Королівни Зелених Борів і Королевича Юрася, а в Королівни зникли з очей холодні лісові струмочки, одійшли чари лісових таємниць, в легкій втомі сита насолода світилася в очах.
Шукав Королевич холодних струмочків, лісових таємниць в очах Королівни і не знаходив, і в глибокій розпуці томилося серце йому.
І раптом все навколо занудило його. Світлі струмки музики, і яскраво-барвисті промені сонця, і легкі танки фавнів і фей тоскно дратували його. І хотілося йому накинутись на все, і розігнати, і розруйнувати, і втекти кудись далеко-далеко. Щоб розправилась душа в широких поривах, щоб в міцних змаганнях почути соковито-буйні голоси її. І йти назустріч рітрам, і боротись з ними, й далі йти.
А з далеких просторів простягались назустріч йому витягнені руки, і засмучені обличчя скорботно кликали його.
Піднімався з килима, Ходив по просторому храму і нудився, а за ним з тривогою слідкували очі Королівни.
— Чим ти так засмутився, Королевичу ясний? Невже тебе нудить все, що ти сам утворив? Невже обридла Королівна Зелених Борів, якої ти так домагався?
— Дратує ситий спокій, Королівно моя. І найяскравіша краса губить свої цінності, коли повсякчас нею живеш. А з-за цих палаців простягають до мене руки тисячі змучених людей, яких я кинув на поталу, серед яких сам я. жив. Вони благають допомоги, а я нуджусь від втоми в цьому храмі краси. Ні, я піду звідси. Я піду до них, і буду боротись, і буду змагатись. У вас тут все життя в спокійних, одноманітно-світлих чарах, непорушний спокій, а життя тих, від кого я прийшов, це одвічний рух, одвічні страждання в стремліннях і короткі хвилі радості за перемогу. І я йду туди, чую, як знову мій люд мене кличе.
— Життя люду марудне і брудне, і самі вони, як занехаяні кузьки, повзають безглуздо по землі. О, як я їх ненавиджу, цих маленьких нікчемних істот! А тут фарби неба й землі чудно переплітаються. І в музиці цій вся насолода нашого сполучення, спокійно-одвічна. І невже ти підеш звідси знову до тих нікчемних кузьок?
— Так, я рішуче йду, поки не згасла в душі моїй жага краси. Коли я буду ходить по ній, топтать її, я розтопчу всі свої змагання до неї. І згубить вона тоді всі фарби свої, і зникне навіки для мене. Я піду знову туди, і в бруді буду змагатись, і борюкатись, і страждати, і в короткі часи спочинку я буду пити красу, як в літню спеку з холодних струмків воду. Я повернуся знову сюди, і ці часи будуть найсвітлішими в моїм житті.
— Королевичу ясний! Даремно гадаєш ти так! Я отрую твою душу чарами храму свого, і будеш ти конати й мучитись, як підбитий птах, ніколи не знайдеш спочинку собі серед людей.
Дикою помстою засвітилися очі Королевича. Рішуче захитав кучерявою головою, осідлав свого коня буйного та й поїхав знову лісовими стежками-доріжками в королівство своє, до людей своїх, на страждання їх та на клопоти буденні.
В болісній розпуці, як підбита чайка, простогнала Королівна Зеленах Борів, і стогін її голосною луною покотився в лісі.
І пішла тоді шукати по доріжкам-стежечкам свого Королевича ясного. Засвітила лісовими вогниками, ранковими зорями та вечірніми усі шляхи-доріженьки та й по сей час блукає та скиглить там.
А пишний храм-краси в пустелю повернувся та й розвалився з часом. І на тім місці виросла могила.
І щосвята Різдвяного та Великоднього сяє там лампадка. Кажуть, Королівна Зелених Борів чекає тоді свого Королевича ясного.
[1919]