/ Із селянських хат ліплянок чорніли тільки стовпи кругом теж чорних, закурених стін двора.
На чудо та й диво дальші хати від двора були цілі, нерушені.
— Що це таке? — зчудувався князь.
— Виходить, що це був напад на мій двір. Це зовсім не по татарському звичаю. Татари в першу чергу чбули б кинулися на селянські хати, а укріплений двір були б оминули,— не люблять вони здобувати укріплення. Хіба вже мусять. Тут не татарська рука верховодила.
Надійшла молодиця з коновкою з водою... Князь спинив ЇЇ:
— Молодице, що тут було?
Молодиця видивилася, зчудована, на князя, очевидячки здивувало ЇЇ таке питання, чи ж він не бачить, що тут було... І відповіла коротко: / ^
— Татари напали.
— Я це бачу,— каже князь,— та бачу, що село ціле, тільки двір і хати біля двора згоріли.
Тут приступив до княжого повоза сивий старець, поклонився низенько та й каже:
— То справді якось дивно, ясний княже! Тут не татарин кермував! Воно то татари були, та самі татари не лишили б села в спокою. А то зруйнували й спалили двір, вигубили людей, та як прийшли несподівано, _ так і втекли ніччю, мов примари. Ні одної хати більше не займали! Ці хати, що погоріли біля двора, зайнялися від двірських будинків. Спішно, видно, чогось було, татарам.
Князь уже не допитувався дальше, тільки велів їхати на згарища.
Нікого там не було, тільки покоївка Гандзя вийшла на стрічу князеві:
Оповідала:
— Татари напали ніччю великою силою. Сторож засурмив тривогу, та згинув від татарських шаблюк. Залога кинулася до оборони. Та не встоялася. Всі полягли. Старша княгиня з молодшою, я й сотник Біляч закрилися були в башті. Та татари скоро виважили двері в башті. Сотник згинув, старші княгиня-пані теж. А дальше що діялося, не знаю, бо мене якийсь татарин засягнув по голові келепом, виміреним на старшу княгиню-паню, що завзято боронилася. Як я отямилася, татар уже не було. Це було й молодої княгині-пані. її, напевно, забрали татари в ясир. Та цей, що проводив,' не був татарин, хоч і в татарському одязі! Говорив добре по-польськи й з виду був не татарин. "Я знов прийшов у свати!" — казав до молодої княгині.
"Пшерембський! — мигнуло в думці князеві.— Так, це правда, що він потурнак!"
— А вбитих хто сховав? — спитав князь.
— Людей і сотника Біляча поховали вже люди з панотцем на могилках. А княгиня лежить іще на катафалку в одній із кімнат, що вціліли.
— Веди мене до мами,— сказав князь понуро. Покоївка пішла попереду, а князь за нею.
Увійшли в кімнату, де лежало тіло покійної княгині-матері на маєстаті.
Лежала вся в квітах. По краях горіли великі воскові свічки. Люди входили й відходили. Хто увійшов, припадав .навколішки, молився за душу покійної.
Шепотом неслася молитва кругом — щира, сердечна:
— Добра була старша княгиня-пані, дай їй царство небесне... Дяк читав псалтир...
І князь Богдан припав навколішки, спер голову на катафалк у ногах покійної, й молився тихо. Довго молився...
Незабаром надійшов священик отець Еронім із дияконом.
Князь підвівся й підійшов до панотця, дякував йому, що в його неприяві зайнявся похоронами тих, які впали в обороні замку, й приготуванням до похоронів княгині-матері. Дякував і всім людям, що заходились біля уставлення катафалку та прикрашення його.
А панотець Еронім потішив князя:
— Княже! Не ялося нарікати, не слід попадати в розпач, бо не-осягненні шляхи Божі. Ніхто не знає Божих намірів! Хто знає, до чого тебе Господь всевидячий готовить, княже, цим допустом важким на те-
/бе. Тому хай діється воля Його свята, все треба приймати від Нього.
Ударило це князя. Це вже з других уст чує він слова: "Хто знає, до чого тебе Господь всевидячий готовить..." І відповів князь панотцеві Еронімові:
— Я не нарікаю на Бога! Докоряю тільки собі самому, що я так довго/ барився, що не поспішив їм на оборону.
— Княже ласкавий,— каже на це панотець Еронім,— і тут не твоя вина, Не міг же ж ти знати про напад татар. Скрізь було спокійно — не було знаку, що йдуть татари...
— Правда твоя, отче! Як бачу, вони дуже обережно йшли. Видно, залежало комусь на цьому, щоб несподівано напасти на мій двір, і тому не давав навіть татарам змоги на грубунки. ^
— Так, ласкавий княже,.і я так думаю. Цей, хто влаштував напад на твій замок, мусив мати шпигунів, які донесли йому, що тебе, княже, нема дома, й він використав цю хвилю.
— Так воно, без сумніву, було, не інакше! — притакнув князь.— Я й здогадуюся, хто це зробив. Це мій суперник Пшерембський!
— Це можливе, княже! Говорили люди вже давно, що він подався в Туреччину й там побусурманився,— зауважив панотець.
— Це не тільки можливе, я певний цього,— відповів князь.— Оленка подала йому гарбуза, як він сватав її, й він загрозив їй за це. А по нашому вінчанні в церкві грозив і мені. Та я ніщо не робив собі з цього. Потім він пропав, і я забув про його погрози. Та він не забув, додержав слова. Але я найду його, відіб'ю її в нього, визволю з його лабет її, Оленку мою,— говорив князь наче до себе самого, а останні слова вимовляв повагом, слово за словом, немов присягу складав.
А потім закінчив голосно: '
— Завтра з полудня похорони моєї неньки, панотче! А по похоронах я готовлюся в похід, у погоню за потурнаком Пшерембським.
Цілу ніч князь не спав, зорив біля покійної матері.
На другий день рано був парастас, а з полудня похорони. Поз'їздилися на похорони сусіди всі, а родина навіть із дальших околиць...
Панотець Еронім на власну руку порозсилав був гінців заздалегідь скрізь, де треба було. Тож похорони вийшли величаві. Усі священики, що були в княжих добрах, станули до похоронів.
Князь не жалував грошей, справив величаві поминки й багато гроша роздав між убогих.
Зараз по похоронах став приготовлятися до походу, чи радше до погоні за татарським загоном, що погнав у ясир його Оленку. І пішли заклики по добрах княжих та й поза ними:
— Гей, кому дорога віра християнська, хто має в бусурманській неволі батька, неньку, брата, сестру, нехай шаблю, спис та мушкет .хапає й із князем Богданком Ружинським у похід на бусурманів рушає. А обіцяє князь Богданко: що хто піде, той на княжих землях у слободах вільним козаком до кінця життя жити буде. А хто зі славою верне чи ранений, то й він і його потомки ро віки вічні вільними будуть, а хто в поході згине, то його родина волю дістане...
Ось так закликали княжі закличники всіх охочих на бої з бусурманами, і спішили під стяги князя Ружинського й кріпаки, щоб волю собі так дістати, й вольні, щоб слави добути. їз усіх усюдів збігалися завзятці.
Вписував їх у реєстри молодий сотник князя Ружинського Шах. Та князь не ждав, аж збереться більше війська, а з цим, що стояло готове по його замках, рушив зараз третього дня в погоню за татарами:
Ти, сотнику, як збереш війська доволі, рушай слідом за мною, а не здогониш мене, йди з військом за пороги на Січ, там дожидайся мене. Я іду в погоню за татарами. Не хочеться мені вірити, щоб татари та вертали без добичі з України. А з добичею та ще й із ясиром вони не скорі — дожену ще їх.
Як той вихор буйний, гнав князь Богданко на чолі невеличкої, та хороброї дружини. Спершу не було ознак татарських грабунків. Видно, татари таки боялися погоні й не спинювалися для грабунку. Однак люди вказували, куди гнали татари. Та де дальше, все більше й більше було попалених осель і цілих сіл. Тут уже, видно; чулися безпечні перед погонею й не видержали, щоб не пограбувати та ясиру не набрати.
— Дожену вас, дожену,— говорив князь Богданко до себе.— Визволю з ваших лабет мою любу Оленочку!
І гнав, мов вихор. А за ним неслися благання"й. мольби до Бога людей, що потерпіли від татар, втратили найближчих своїх. Багато дужих юнаків приставало до княжої дружини, й відділ князя Богданка, йому на радість та втіху, зростав усе більше й більше./.
їхали степом. Вздовж і вздовж була буйна трава витоптана, а на татарських попасах випасена зовсім. Іздалека вже було видно, як місцями кружляли гурмй воронів. Певний знак, що там татари покинули добитого бранця чи бранку, що з виснаження, з безсилля не могли вже йти. І справді, як доїздили до цих місць, то ворони зривалися вгору, а край дороги лежали останки нещасного добитого бранця, що його недоїли ще вовки-сіроманці та чорні ворони.
Із віддалі побачили дим, що курився, мов із димаря. Подалися туди. Приїхали над сам яр. Це з яру, з гущавини нісся дим. Князь послав туди двох людей на розвідки.
Незабаром вернули оба з сивобородим старцем у чернечій рясі. Чернець низько поклонився князеві.
— Хто ти будеш, чернече?
— Я слуга Божий, чернець Мисаїл. За свої й чужі гріхи покутую тут, на відлюдді, вже двадцять кілька літ,— сказав чернець.
— Давно переходили тут татари? — спитав князь у Мисаїла.
— Ні, княже, вчора ранком. Відділ татар був невеликий, та ясир великий гнали.
— Скажи мені, слуго Божий, хто проводив відділом. Чи не проводив цим відділом стрункий, худорлявий мужчина не татарського, ні турецького вигляду й чи не віз він із собою молодої бранки..
— Ні, княже, татарами проводив мурза, татарин із вигляду. Однак такий, як ти описуєш, переїздив туди чотири дні тому й навіть ночував у моїй землянці. Із ним було тільки кількох людей, була з ними й молода гарна пані. Він говорив по-польськи з нею. Вона безнастанно заливалася слізьми.
— Це він, це напевно він,— скрикнув князь,— це потурнак Пше-рембський і моя Оленка. Чотири дні тому?
— Так, чотири дні тому. Переночували, а досвіта спішно поїхали дальше. Зачув я дещо з його мови, бо пані не говорила сливе ніщо. Він говорив їй, що він багатир, що він турецький баша та в ласках у самого султана. Говорив, що має великий гарем, але тільки її одну любить. Вона буде панією в його домі, а всі інші його жінки будуть її слугами. Коли вона на це не обзивалася, тільки дальше плакала, він у люті грозив їй, що продасть її в Стамбулі, як буде вперта.
— Це він, він! Пшерембський! Бідна, бідна Оленочка моя! — скричав князь.
А потім говорив уже спокійніше:
— Чотири дні тому їхали туди, кажеш, старче?
— Так, чотири дні тому,— притакнув пустинник.
—т ї гнав падлюка, кажеш, скоро, спішився значить. Та не доженемо ми його. Він уже, напевно, буде по турецькому боці...
— І я так думаю,— сказав чернець.
— Так значить, погоню за ним треба кинути.