Плач, зойк і нарікання неслися Києвом, коли Ігор вернувся.
А тут і злидні стали розпаношуватися по хатах. По багатьох хатах не стало робітних рук. Одні погинули, а другі каліками поверталися. А й ті, що здорові вернулися, витратилися були на судно, зброю та припаси в похід, а вернулися з голими руками, виснажені, обдерті.
І тоді там, де злидні найбільше розпаношилися, являлася, як добрий дух, княгиня Ольга. Як тільки довідалася, що якась удовиця чи сирота з голоду та нужди пропадають, являлася в убогій хатині й потіху несла.
Ніколи з порожніми руками. Повні коші несли за нею слуги її. І як не любили тепер кияни князя Ігоря, так до доброї княгині Ольги всім серцем прилягли.
— Вона мов мати наша! — говорили.
Поволі рани, завдані невдачним походом, гоїлися. Київ приходив до себе, і знову стали воєводи намовляти Ігоря до нового походу. За їх намовою почав Ігор знову збирати припаси, потрібні до нового походу.
Напирали й купці київські, щоб вимусити походом корисніший торговельний договір.
Не знав Ігор, що діяти. Помагати торгівлі треба, бо вбожіють київські купці через те, що нема торгів із Царгородом, а за купцями вбожіє й увесь Київ. Тут княгиня Ольга раду дає:
— Ти, Ігоре, роби приготування до походу, збирай засоби та зброю, а заразом пусти в Грецію вістку про свої приготування, нехай твої люди сіють там страх перед твоїм походом. Будь певний, що грецькі царі ще до походу проситимуть миру!
— Мудра твоя рада, Ольго, — відповів князь Ігор. — Я зроблю це все, однак і в похід рушу, щоб ще більшого страху нагнати. Та йтиму помалу, не поспішатиму.
От і зібрав Ігор велетенське військо, варягів, русичів, полян, словен, кривичів, тиверців, ще й печенігів найняв. А щоб печеніги не зрадили його, взяв у них закладників.
І в р. 6452 від сотворення світу, а 944 по Хр. рушив Ігор в похід на Грецію вдруге. А рівночасно своїх людей розіслав, щоб про його похід вісті в Греції ширили. І пішли вісті по Греції, сили Ігореві вдесятеро збільшуючи. І післали корсунці до грецького царя Романа вістку:
— Це йде Русь, вкрили море кораблі!
Також і болгари післали вістку:
— Ідуть русичі й найняли собі печенігів.
Стривожився цар Роман. І покликав синів своїх, Степана й Костянтина, які правили вже державою разом із батьком, на раду, що тут діяти? І радить Степан:
— Пішлім до Ігоря послів, то може й угоду кориснішу матимемо й наші землі від руїни збережемо.
— Степан добре радить, — згодився й Костянтин.
— Зробимо так, — рішив цар Рома.
І післав послів до Ігоря з — листом:
— Не йди війною, а візьми данину, яку мав Олег, ще й додам до тієї данини.
І взявши в греків данину й паволоки на все військо, повернувся Ігор у Київ.
А нарік прислали Роман, Костянтин і Степан послів у Київ до Ігоря, щоб замиритися раз назавжди. Ігор радився з княгинею Ольгою та з воєводою Свенельдом, під чиїм проводом вислати посольство в Царгород, щоб там скласти та підписати мир.
— Найкращий буде Івор — сказала княгиня Ольга, — бо він нераз бував у Царгороді та знає добре грецьку мову.
І Свенельд стояв за те, щоб вислати Івора:
— Це буде для нього й нагорода за те, що ти, княже, відкликав його з походу на уличів.
— Добре, — згодився князь Ігор, — нехай Івор буде провідником посольства.
І виїхало у Царгород пятдесятпять що найвизначніших бояр і купців. А були між ними вже й християни.
Посли пішли перше з поклоном до царів. Царі прийняли їх у великій залі Магнаври. Тих, що вперше були тут, просто приголомшили величаві прикраси залі й престолу. Царський логофет (міністер закордонних справ) спитав у послів про дорогу, здоровя тощо, як велів звичай, а Івор відповідав. Потім посли віддали поклін царям і піднесли їм дарунки від князя Ігоря. Царі обдарували послів грішми, і на тому послухання скінчилося. Тепер почалися переговори. Цілих два тижні тривали вони. І вкінці списали договір.
Списали все, що врадили, в двох примірниках, один задержала канцелярія грецьких царів, а другий узяли Ігореві посли. А потім присягали грецькі царі й достойники в церкві св. Софії.
Вернулися посли, вислані князем Ігорем, із грецькими послами й переповіли князеві Ігореві все, що говорив цар Роман. Тоді Ігор покликав до себе грецьких послів і сказав:
— Говоріть, що вам казав цар?
А провідник грецьких послів:
— Це післав нас цар, що рад замиритися з князем руським і жити в любові. Наші царі складали присягу при твоїх послах і нас прислали взяти присягу від тебе, княже, та від твоїх мужів.
— Добре, — каже їм Ігор, — завтра складемо присягу.
Спершу князь Ігор був невдоволений, що не такий корисний, як був договір греків із Олегом.
Та княгиня Ольга заспокоїла його:
— Краще менщ корисна угода, а без проливу крови. Уже досить у нас вдовиць і сиріт та калік немічних із попереднього походу.
На другий день покликав князь Ігор послів і прийшов на горб, де стояв Перун. Тут поклали свою зброю, щити й золото. Ігор і всі, що були поганської віри, склали тут присягу. Християни, здебільша варяги, складали присягу в церкві св. Іллі.
І від'їхали грецькі посли, щедро обдаровані кязем Ігорем.
І думав князь Ігор тепер зажити в спокою, віддатися своїм улюбленим ловам.
Та княжа дружина почала знову нарікати:
— Свенельдові отроки мають і зброю добру й одяги, а ми трохи не голі.
— Бачу я це, — каже Ігор, — так що ж вдіємо! На греків не підемо, бо мир з ними держимо, — боронився Ігор.
— Ми й не хочемо на греків. Свенельд не на греках багатіє. Він бере з древи свою дань, а ти збери, княже на себе й на дружину свою.
Сподобалася Ігореві така злорада думка.
— Це легка добич, — подумав, а голосно сказав:
— Гаразд, нехай буде по-вашому. Ідемо на древу збирати
[59] Полюддя — податок на князя від кожного підданого, поголовний податок.
полюддя.59
Гей, як же зраділа Ігорева дружина! Не довго гаявся Ігор і вибрався з великою дружиною на своїх власних підданих, на деревлян.
І не сподівалися спокійні деревляни, яке лихо, яке горе їх жде.
Гордо та пишно входив Ігор із дружиною в старий город древи, в Іскоростень. Гостинно приймав князя Ігоря, як свого зверхника, деревлянський князь Мал, та коли князь Ігор виявив йому мету свого приходу, сказав:
— Княже, твій воєвода Свенельд стягнув уже всю данину.
— Це була данина на воєводу та його дружину, а тепер даси на мене, князя твого, і на мою дружину. А не даси, так силою візьмемо.
І скликав деревлянський князь віче. І рішило віче дати Ігореві дань. — "Бо мала сила в нас, щоб опертися йому", — сказали.
І пішла Ігорева дружина по землі древи полюддя стягати. Стягнули, скільки можна було з нещасних деревлян.
Та замало було цього Ігореві... І замало, і жаль було ділитися даниною з усією дружиною.
І сказав Ігор найближчим своїм:
— Відправлю дружину, і менше нас буде до поділу.
А Стемид:
— Княже, небезпечно! Коли побачать, що нас мало, повстануть проти нас, а ми будемо безсильні.
Та Ігор:
— Древа — спокійний народ і добрий.
— Княже, — знов Стемид, — коли хтось добирається до сьомої шкіри, то й найлагідніше створіння в вовка перемінюється.
— Хто боїться, — сказав князь Ігор з погордою в голосі, — хай вертається в Київ.
— Не боюся, княже, за себе, тільки за тебе, та правду люблю, а кривду ненавиджу, — відповів сміливо Стемид, — і тому тільки вертаюся з дружиною, а не зо страху.
І відійшов, а князь з невеличким відділом найближчих своїх остався.
Князь Мал скликав найповажніших громадян на раду та каже:
— Що нам діяти, громадяни? Коли вовк унадиться між вівці, то виносить усе стадо, якщо не вбють його. Так і цей, коли не вбємо його, то всіх нас погубить.
— Нема іншої ради — кажуть мужі деревлянські, — треба позбутися його.
Каже князь Мал:
— Перше пішлемо до нього послів, хай вертається в Київ і нас залишить у супокою. А не послухає, тоді...
— Хай буде й так! — сказали всі.
— Пішли посли:
— Чого йдеш знову? Ти взяв уже свою дань — сказали посли.
Та князь Ігор закричав:
— Я тут князь, не ваш Мал. Він намісник мій і має моїх наказів слухати...
Відійшли посли ні з чим.
— Немає іншої ради, — сказав Мал, — треба вовка вбити.
І виступили зі зброєю проти князя Ігоря.
Раннім ранком оточили іскоростенці двір, що в ньому жив князь Ігор, і зловили князя та судом судили. І присудили: нагнути в лісі два дерева, привязати до обох вершків князя та потім пустити дерева, щоб роздерли його.
І так згинув князь Ігор, що слухав лихих дорадників.