Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б'ють… Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:
– Чи довго, старий, прогостюєш у нас?
– Як так, – кажу, – будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!
– Не сердься, старий, – каже, – за битого двох небитих дають та й не беруть! Я твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.
– Ще ви, – кажу, – і в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!
– Ну, – каже, – нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.
Подякували командира та й пішли.
– Ну, та й сваркий же твій командир, – кажу, – і батькові не вважив.
– Ні, тату, – він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б, – каже, – ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.
Привів мене Іван до себе на квартиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з Писанія мені прочитав; вже й малювать навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.
– Знайдіть мені, тату, – каже, – дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас…
– А як, – кажу, – поженуть вас на війну?
– А що ж, – каже, – карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.
За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: "Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене Господь і унука отак виносить, як виносив собі сина". Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.
– От якби такого, – каже, – нам писарчука добути!
Раз перед Великодніми святками прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну… З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни – дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге – з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. "Ну, – думаю собі, – хвалити Господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду". Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк – аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:
– Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!
Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст… Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам'ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь Богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні – не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінці: третє жовтня.
– Ось подивися лишень, Грицьку, – каже, показуючи на стінку, – і теперечки ще видко.
Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять паличок, – цебто третє число і десятий місяць; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.
– Так ото, – каже, – як зайнялось на світ, пішов я у Юр'ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: "Як тобі, Сидоре, не гріх, – каже, – казна від чого вбиваться та прогнівлять Господа! це тобі приснилось або здалось!"
Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на цім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень та й кажу:
– Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.
А піп:
– Хіба він помер?
Так я схаменувсь та й кажу:
– Не я це вам казав, це, мабуть, казала моя душа!
Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знайомий і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, і пішов у Романкову; думаю собі: "Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать". Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь – багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:
– А чого тобі треба, чоловіче?
– А що, – кажу, – нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?
– Нема, – каже, – помер.
– Коли ж він помер? – питаю, неначе і не жаль мені його.
– Піди, – каже, – у канцелярію, то там тобі скажуть.
Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:
– Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.
Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору – аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма, що вдень… Дивилось-дивилось та й каже:
– Сидоре, твоя жінка вмерла!
Схопився я, як скрикну:
– Щезни, не ходи до мене: цур тобі!
А воно:
– Ще раз, – каже, – до тебе прийду! – та й щезло.
Перехрестився я, стою як опарений, коли чую – щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь, – біжить менша дочка.
– Ідіть швидше, тату, – каже, ледве переводячи дух, – глинище матір задавило.
Прибіг я до глинища – вже одкопали; дивлюсь – лежить моя жінка нежива.
Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.
– А втретє ще не бачив? – спитав я Сидора.
– Ні, – каже, – ще не бачив.
Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:
– Грицьку, наш мірошник дуба дав.
– Чи справді? – кажу. – Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.
– Е, на тім тижні, – каже, – а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно.
Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу – вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.
– Увечері, – каже, – тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: "Запряжи кобилу, та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з Святими Дарами".
– Нащо, тату? – спитав.
– Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру…
– Бог з вами, тату! – кажу. – Що це ви вигадуєте?… Ви ж, хвалити Господа, здорові.
– Роби, – каже, – що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх.
Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь – батько сидить на покутті, вже й сестри, що заміжем, поприходили. Глянув на його батюшка та й пита:
– Що це з тобою, Сидоре?
– Сьогодні вмру, – каже, – висповідайте і запричастіть…
– Бог з тобою, Сидоре! – каже піп. – Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так, – каже, – не можна, гріх!
– Як збрешу, батюшко, – одказує батько, – то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, і ваш!
Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.
Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми та й каже нам:
– Нехай хата достається меншому, тобі, – каже до мене, – двісті рублів на будову, а сестрам по п'ятдесят. Живіть, – каже, – як і жили, чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!
Сів біля столу та й став згадувать про Івана.
– Сьогодні, – каже, – побачусь з ним!
Так розказує, неначе здоровий. Коли разом як зітхне та руку до серця притис і пильно на нас споглянув; далі зітхнув удруге та й схилився на стіл; до його – неживий! Лікар казав, що у покійника була якась хороба у серці.
Ну, як розказав мені Павло, так я зараз догадавсь, що це, мабуть, утретє до кума приходило. Дуже мені жаль кума: добра і чесна була людина; і теперечки, як ідеш побіля Вербівських хуторів та глянеш на вітряки, то жаль так і вхопить за серце: всі крутяться, а кумів стоїть собі похилившись, – нема вже мірошника, царство йому небесне!