А їх багацько було колись у дворищі Судислава. Гей! Не одну мав Ратибор після твоєї матері, так ні з одної не доховався[6] потіхи. Дві померло при родах, одна вродила відміну, то й згубила її, сама пішла у безвість, а решта — наче відьма зашептала, злий урок кинула чи що друге поробила — ти став одинцем. А може, се й молитва твоєї матері оберегла тебе отак від жебрацької торби! Чи гадаєш, що Ратибор любив би тебе, маючи других дітей?
Добру хвилю мовчав Олег і слухав тільки, як з очеретяної стріхи з хлюпотом стікає вода у баюри біля порога. Попив із кубка, потер чоло рукою, але не прогнав понурих гадок, які обсіли знічев'я його душу.
— Дива розказуєте, бабусю, — сказав вкінці,— і якби не те все, що ви для мене зробили, то гадав би я, що ви мені ворог.
— Ворог, сину? Ні, я була ворогом твоєму батькові, бо знала, що він буде погубою роду Судислава, але ти не Ратибор, а одиноке дитя Горислави… Я для тебе не пожаліла б і крові. Бо в тобі та в Ярославі одна кров пливе!
— Пробі! Що ви кажете, бабусю? Ми свояки?
— Ми обоє — ні! Але саме коли твій батько привіз тіло Судислава з бою, моя дочка Ольга мала теж сина, Ярослава, який є молодшим братом твоєї мами. Ратибор знав се, але не признав його права, і Ольга вмерла до року з жалю та стиду. Хо, хо! Хитра то штука — Ратибор!
— Розкажіть, матусю! В мене просто глузди мішаються від почутого. Я, як самі кажете, не Ратибор, хитрощів у мене нема!
Старуха підняла голову з-над шитва і питливо глянула на молодця. А в нього рум'янець зацвів на лиці, засвітилися очі, а уста дрижали від схвилювання.
— Хо, хо! Коли коняка вперто рветься вперед, то вкінці підпалиться, і баришівник з міста і ногати[7] не дасть за неї. Який тобі біс до минувшини? Попий меду, заспокійся, то розкажу. Як ні, то бувай здоров! В мене й без тебе діла доволі!
— Бабусенько, голубонько! — молив Олег. — Розкажіть! Гляньте, я вже спокійний.
— Ну, хай буде! Воно завсіди краще, щоб ти дізнався сього від мене, чим, може, колись пізніше з уст ворога. Ось послухай!
Тут стара відложила шитво і так розказувала:
— Твій дід Судислав славний був боярин. Хо, хо! І достатки були в нього, і значення у князя, і пошана в людей. Нема теперечки таких бояр. Як, бувало, сяде на коня й поїде селом, то ні душі не оставалося в хаті. Всі бігли вітати або хоч би глянути на нього — така краса і сила, а заразом і добрість била з його поважного лиця. Було в нього троє синів, як соколів, та одним-одна доня Горислава. Бояриня померла була, то що вже він не годив своїй одиначці! Здається, і княжій дитині не було краще жити у золотоверхій палаті. Щонайдорожчі паволоки, щонайкращі перстені та зап'ястя привозив їй батько з міста або купував у приїжджих греків чи німців. Женихалися всілякі боярчуки, але вона воліла дівувати, а батько й не силував її.
— Молоде, — каже, — хай погуляє досхочу.
А й сам Судислав радо випивав у товаристві, співав або поглядав у карі очі дівчини. Та все-таки, доки жила його перша жінка, не було в нього ні одної побічниці, наче він не боярин, не господар, не багач. Аж дивно було не одному, а не одній і завидно. Аж ось прийшла в село недуга — половецькі пастухи принесли з Чорномор'я у Київ, а з Києва вже наші притягли її й сюди. Третина села вимерла ні про що, наче й не було. Вмерло в боярина двоє синів, а третій ледве клигав. Поробилися на ньому якісь боляки, що репалися, ропіли і воняли, як стерво. Ніхто до нього й підійти не бажав, але все-таки він не вмер. Я весь час була при ньому, лише й тому видужав, та все-таки не було з нього потіхи. Як устав з ліжка, показалося, що він став якийсь незручний, нетямучий, ніби сей замотиличений баран. Нічого не тямить, дороги не знає, а йде наперед себе, наче у сні. Що не натомилася біля нього сестра, що не наплакалася, не напросилася — усе дарма. Він усе тільки посміхається, гикає, а з рота тече слина. Не помогли ні Пирогоща[8] ні замови, ні свічки до святого Миколи, аж раз кажу я до Судислава:
— Знаєш, боярине, що допоможе твоєму синові? Отровиця![9]
Боярин, який за сей рік подався, посивів, як за двадцять звичайних, як не заголосить, як не вдарить головою об стіну; гадала я, що впаде на місці.
— А знаєш ти, що допоможе тобі у твоєму горі? — сказала я далі.— Хоть люба, солодка, слухняна! Живий живе гадає! Свої діти, хоч свої, а все-таки се тільки люди, а людей багацько на світі було, є і ще може бути.
І, видко, мої слова запали в душу Судислава: він наче прочуняв. Отоді пізнав він мою Ольгу, і саме тоді прибіг зі степів отсей Ратибор. Він був половчин, та вже хрещений, і його так називали всі. Зразу був тільки ніби гостем, а там і став присікатися до Горислави, твоєї матері. Мені відразу стало явним, що враз із ним під крівлю боярина увійшла погуба. Хо, хо, хо! Відразу знала я се і тому з усіх сил напирала на боярина: "Прожени його і прожени у тридев'яту землю, за ліси, за гори!" Але боярин на те: "Я, каже, твою дочку збираюся сватати. Воно для хати краще, як не буде в хаті другої газдині. Дві баби в одній хаті — се потоп". Я й замовкла, бо тоді ще не знала, що моїми устами говорить божа сила. Але Горислава не хотіла половця, і сватання затяглося. А був тоді в нас піп, великий праведник, який раз у раз гримав на усіх, що живуть у гріхах, живуть "скотськи", та що, мовляв, тільки бог має власть благословити подружжя, а не пиятика та "бісовські пінія". Він так опанував Судислава, що той велів звінчати себе нишком без співу та гульні, без ладкання[10] та покладин. Тим-то всі, яким було завидно, казали голосно, що Ольга тільки звичайна підбічниця, бо попові ніяке діло до подружжя людини. Багато перечило, інші підтакували, а сміялися всі.
І так минув рік.
Тут стара перевела дух і сумно покивала головою.
— І ось саме тоді прибігли половецькі хани кликати князів на рать. Татари йшли тоді вперше. Пішов і Судислав, та тільки його тіло вернулось з погрому. Ратибор привіз його сам-один. Всі отроки погинули в бою чи розбіглися, і навіть наш піп, який також поїхав був із боярином, пропав без сліду. Татари його не вбили, бо вони ніколи не вбивають духовників, а добровільно піп ніколи не лишив би тіла Судислава без християнського похорону. Приїхавши, Ратибор показав грамоту князя на вірника і тіуна[11] і замешкав у дворищі боярина як опікун його дітей. Прийшла до нього і моя Ольга та домагалася своєї вдовиної частини для себе та малого Ярослава, але він висміяв її перед усією громадою, що то, мовляв, ніхто не впився на весіллі, то й ніхто не може бути ні видоком, ні послухом, хіба піп, а попа не було. Бідна Ольга так взяла собі до серця насміх та глум, що швидко вмерла. Та в мене було двоє слуг, холопів, які живили мене і внуча працею рук, тож хоча я й кривавими сльозами оплакувала дочку, то все-таки ж ні сама не вмерла з голоду, ні внука не збавила. Так минуло кілька літ, аж ось по всьому селу пішла вістка, що Ратибор жениться на дочці боярина. Сим разом весілля було на славу, та попа не було. Щойно за два роки до приходу татар приїхав новий піп у село.
Тим часом Ратибор показав, що вміє. Хо-хо! Страх, яка хитра була штука. Княжого скарбу пильнував, правда, але й свого не забував. Усе належне віддавав у скарбницю, та з людей правив удвоє, утроє більше. Жалувалися люди княжому воєводі, та Ратибор купив собі його ласку кунами і ще примучував тих, що жалувалися. Князь далеко, тіун близько, бог високо, дідько низько. Не один волів із того часу поставити свічку чортові та пригнути спину перед поганим. Та всього того було Ратиборові мало. Раз якось у неділю новий піп ішов до церкви, бачить… під острішком на мотузі висить останній син Судислава. Всі знали, що він несповна розуму, але щоб аж таке вигадав, сього не надіявся ніхто. Прибігли люди, оглянули мерця і найшли на його тілі сліди побоїв та мотуззя. Хто його в'язав і побивав, боги, чи пак, бог знає. Але тої самої дкини занедужала Горислава. Пішла я туди, бо гадала зразу, що се задання! Може, хтось підсунув їй кухлик смертельника чи чого другого, а може, і так що поробив. Та воно не те було. Твоя мати кидалася в гарячці, мов та риба без води. Позривала з себе одежу і чіпець, а тоді побачила я, що її волосся вже сивіє, а на тілі саме такі знаки, як на повішеному…
Хриплий крик вирвався з горла Олега:
— Голубихо! Що ти верзеш? Як-то можливе, щоб він свою хоть та так мучив? Вона мати моя, а він батько! Невже ж ти бажаєш підцькувати мене на нього? Ох, ти погана!
Його очі блистіли ненавистю, і будь він дужчий, хто знає, чи не пожаліла б Голубиха за свої слова. Та не довго сварився Олег, бачачи, як спокійно приймає вона лайку та крик. Вона не боронилася проти закиду, ані не божилася на правду своїх слів, тільки покивала головою, а коли замовк, збентежений, сказала:
— Я не боялася, що ти не повіриш, бо гадала, що ти знаєш краще свого батька. Але бачиш, кров не раз глушить правду, а молодому найлегше судити людей. Хто молодому годить, сей добрий, хто ні, той злий, а тут саме між добром і злом пропливає життя. Воно не доходить ні до одного, ні до другого, бо, якби дійшло, розбилося б об них без останку. Еге ж, нічого не осталося б для старечої мудрості. Так, дитино, я правду сказала, а чи ти в неї повіриш, чи ні, мені байдуже. Та зачала, то і скінчу, а ти на вус мотай. Про мене, можеш і других поспитати, або й самого Ратибора. Але до нього треба б підійти хитрощами. Х-хо! Не такий він, щоби балакати небажане.
— Розказуйте далі, матусю! — сказав глухо Олег. — Правда чи ні, а знаття завсіди понадобиться.
— Так, синку, так! І я таке погадала, коли чула, як Горислава у безтямі молила боярина, щоби не бив її брата, не волік кудись на мотузі, не вішав. Але коли я другої днини бажала біля небіжчика дати вислів правді, щоби справити діло на властивий шлях, Ратибор так глянув на мене, так глянув, неначе з його очей простягліїся до мене ножі, кліщі або зашморги. Я так і задубіла, а язик зціпенів у роті. Та лишім се! Я певна, що він погубив і брата, і сестру і, певно, погубив би був і тебе, будь у нього інші діти. Дякуй домовим, що спрягли лона жінок, на які впало око Ратибора. Якби не се, всюди найшлося б місце на маленьку могилку дитини, отак в калач завбільшки. Скажи-но, будь ласка, відколи затямив ти тата?
— Відколи? — оживився Олег.