Усе тут кудись поспішало, бігло, летіло, метушилося. Зовсім не так, як у горах, де можна запросто прилягти на травичці й спостерігати, як повільно пливуть хмари. Тут, напевно, висміяли би вже саме таке бажання. Іван роззирався довкола, проходячи повз яскраві вітрини та афіші. Він, на відміну від інших, нікуди не квапився, бо до вечора ще було далеченько.
Його увагу привернув гурт людей, всередині якого щось відбувалося. У центрі кола стояв кумедно вбраний вусатий дядько, який горланив: "Атракціон! Атракціон! Хто переможе Велета, отримає кругленьку суму! Виходь, хто хоче заробити!"
Та бажаючих не знаходилося.
Іван протиснувся вже до самої середини, бо дійство його зацікавило.
Глашатай, а за сумісництвом і власник атракціону, бачачи, що заробіток зривається і через мить люди почнуть розходитися, кинувся рятувати ситуацію.
— Хто, хто не побоїться поборотися з Велетом? Першому — значна знижка, — вирячував він свої чорні очища, але ніхто не виходив.
Серед глядачів пробіг іронічний смішок.
— Добре, перший бореться без вступного. Зате всі виграні гроші — його! Тільки його! Ну, хто?! — горланив він, втрачаючи терпіння. Та, зауваживши безхитрісне обличчя та широкі плечі Івана, тут же прийняв рішення.
— Ось! Ось хто першим вийде на ринг! — потягнув він верховинця за руку в коло. — Як тебе звати? — запитав він очманілого парубійка.
— Сила, Іван, — пробелькотів той.
— Хо-хо! — прогудів кумедний вусань. — Це буде поєдинок знаменитих бійців. Іван Сила проти Велета! Підходь, не скупись, а грошима долучись!
Підморгнувши Іванові, він із капелюхом пустився по колу. Глядачів ставало дедалі більше, і брязкіт монет явно тішив його вухо. Повеселілий організатор оголосив: "Оскільки будуть боротися знамениті бійці, ставка виграшу подвоюється". Натовп схвально загув.
— Давай поєдинок!
— Починай!
— Ану вріж йому, Сило!
— Велете, виходь!
Велет виявився на голову меншим за Івана. Це був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями. Він співчутливо глянув у майже дитяче обличчя верховинського хлопця, та годувати сім'ю якось треба.
"Почали!" — гукнув вусатий, і Велет спокійно наблизився до Івана.
Він вирішив обійтися із цим дітваком лагідно, уклавши його на землю простим прийомом. Та ба, хлопець стояв, як дубок, і зігнути його чи звалити підніжкою не вдавалося. Через кілька хвилин обидва бійці важко дихали, вчепившись один одному в плечі. Натовп підбадьорююче ревів, а організатор почав нервово крутити свого прямого і довгого, як шпиця, вуса.
— Зважаючи на рівність сил, дозволяються всілякі прийоми, — оголосив раптово він.
Велет різко відскочив убік і з розмаху вдарив Івана кулаком у груди. Той заточився, але втримався на ногах. Образа і біль були такими сильними, що Іван, не довго думаючи, з усієї сили тріснув у відповідь. Велет цього не очікував, тож кулак парубійка потрапив йому просто в щелепу. Пролетівши зо два метри, він гучно упав до ніг вражених глядачів.
Вусатий ще намагався його примусити продовжити бій, але той тільки стогнав у відповідь. Видно, невдало приземлився. Натовп почав вигукувати ім'я переможця, і невдоволеному власникові атракціону нічого не залишалося, як вручити Іванові повний капелюх грошей.
Ошелешений Іван стояв посеред цієї живої купи людей, які щось викрикували, сперечалися, жартували, плескали його по плечу, поки хтось рішуче не потягнув Силу за рукав.
Перед ним стояв елегантно вбраний панок з борідкою. У руці він тримав ціпок.
— Молодий чоловіче, я вас чекаю завтра по обіді у себе вдома, — він простягнув Іванові візитну картку. — До зустрічі! — посміхнувся незнайомець і галантно торкнувся свого капелюха.
Оговтавшись, Іван попрямував до притулку. Його переповнювали різні емоції, але передчуття чогось нового і світлого було найсильнішим. "Сто-ли-ця!" — згадав він вуйка Микульцю і розсміявся: "Ех, маминих галушок би зараз!"
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗУСТРІЧАЄ ПОВАЖНУ ПЕРСОНУ
Іван ніс останній мішок із борошном, коли прямо перед ним вигулькнув Міха Голий.
Він був одягнений трохи краще, ніж попереднього разу (себто тільки трохи краще), і мав гарний настрій.
— Привіт кращим трудівникам вокзалу! — поплескав він по плечу Івана. — Як ся маєш? Не сильно завантажують?
— Хочеш спробувати? — засопів Іван. Подвійна норма за півдня трохи його втомила.
— Не ображайся, ведмедю. Ця я так, подружньому, — Міха став зосереджено розглядати дірку на своєму черевику, доки Іван ходив за розрахунком.
— Хух! — нарешті зітхнув щасливо верховинець, вмощуючись на травичці біля знайомого.
Він ліг горілиць, заклавши руки за голову, і спостерігав за небесними баранцями, які пливли і тут, так само, як удома.
— Ти шукав мене? — удавано байдуже запитав Голий, длубаючись сухою травинкою в зубах. — Я чув, ти розбагатів. Це правда?
— Від тебе нічого не приховаєш. Ти — гірше поліції, — засміявся Іван.
— Лайдаку, я — краще поліції, — ображено відрізав Голий.
— Гаразд, не бурчи. Краще подивись на це, — Сила простягнув йому вчорашню візитну картку.
— Доктор Брякус, — прочитав уголос Голий. (Як не дивно, читати він умів).
— Що за холера? Ти захворів? — скривився він. — Повір мені, що дохтори тільки видурюють гроші.
— Цей пан запросив мене сьогодні в гості, — не дослухав Іван.
Міха ще раз перечитав візитку, а потім рвучко схопився на ноги.
— Ну то пішли!
— Куди? — позіхнув Іван.
— У гості. Це недалеко, — почав поправляти на собі уявну краватку і такий же уявний капелюх Голий. — Тим паче, що я ще сьогодні не обідав.
— Стривай, мене ж одного кликали, — посміхнувся Іван.
— Ти ж розумієш, що я тебе не відпущу самого до дохтора… Е-е, як там його, — тепер Голий дивився в уявне дзеркало і поправляв зачіску. (Зачіска була така сама уявна, бо назвати так те, що було на голові у Міхи, означало б завдати смертельної образи найгіршому перукареві).
— Брякус.
— От-от, до якогось брякуса-дрякуса. І взагалі, не ламайся, бо я персона зайнята, — це означало, що Голий до відвідин його поважності д-ра Брякуса готовий.
Іван приречено зітхнув, солодко потягнувся і поплентався за вчорашнім злодієм, а нині вельми серйозною особою паном Мі— хою Голим.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, У ЯКОМУ ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ПОЧУВАЄ СЕБЕ НЕЗРУЧНО
Вони зупинилися перед зеленою хвірткою, за якою виднівся невеликий, але чепурний будинок. Поруч росла яблуня.
— Чекай! — зупинив Міха товариша, який вже намірився дзвонити. Він кішкою видерся на дерево й уважно розглядав подвір'я.
— Нічогенько! — прорік він. — Дуй! Я тут посиджу. Якщо щось, свисти.
З дерева донісся гучний хрускіт. (Невідомо, чи то Міха надкусив яблуко, чи яблуня — Міху).
Іванові нічого не залишалося, як задзвонити. Двері відчинив сам доктор.
— А-а, наш богатир, — задоволено посміхнувся він. — Таки прийшли. Вельми втішений, вельми втішений, — провів він гостя до оселі, потираючи руки.
Вони сіли у вітальні, обставленій зі смаком і любов'ю до старовини.
— "Війна війною, а обід обідом", як казали наші войовничі предки. Спочатку пообідаємо, а вже потім — справи, — запросив він Івана до столу.
Бідолашний хлопець ніколи не мав справи зі стількома ножами, виделками, ложками, тому аж спітнів, повторюючи уважно за господарем його рухи.
Помітивши розгубленість Івана, доктор Брякус усміхнувся, акуратно витираючи білосніжною серветкою вуса і борідку: "Почувайте себе абсолютно вільно. їжте, як вам зручно".
Та Іван був упертий від народження. А тому мучився, але їв, як і доктор. Брякусу це сподобалося.
Після обіду вони всілися у м'які шкіряні крісла, і господар запалив сигару.
— Отож, юначе, як давно ви займаєтеся спортом? — випустив він цівку диму.
Іван розгубився. Бо, крім роботи, чесно кажучи, більше нічого не знав.
Доктор Брякус розцінив цю паузу по-своєму.
— Річ у тому, що я тренував Велета і знаю його можливості. Це добрий боєць. Завалити його може тільки людина надзвичайних можливостей. Тому я вражений і щиро вас ґратулюю, — він театрально поплескав кінчиками пальців.
— А що ви лікуєте? — наважився і собі на запитання Іван.
Брякус здивувався.
— А-а! Ви маєте на увазі мій вчений ступінь. Доктор у даному разі означає, що… — він на хвильку запнувся.
— Означає, що… — продовжив Брякус. — Зрештою, яке це має значення? Молодий чоловіче, я — тренер, і хотів би попрацювати з вами, — перейшов він до діла. — Я розумію, в якій ви ситуації, а тому не ви мені платитимете, а я вам, — він знову випустив дим.
— Зрештою, як бачите, — показав Брякус на дорого обставлену кімнату, — гроші мене не вельми цікавлять. Я маю все. А от спорт — це моя, можна сказати, стихія. Я ним живу.
Іван не знав, що відповісти.
— Я відкриваю імена, і це дає мені задоволення, — Брякус підвівся. — А тепер ходімо до гімнастичної зали.
Іван роздивлявся хитромудрі тренажери, а доктор його зважував та робив основні обміри.
— Цікаво! Вельми цікаво, — гладив він борідку. — Ширина плечей майже 70 см. Отож, Іване, я чекаю вас завтра на перше тренування, — простягнув він на прощання дрібну, але тверду руку.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ
— Нарешті! — важко зліз із дерева Голий. — У мене від чекання аж живіт розболівся.
Під яблунею лежала купа недогризків (усе-таки кусалося не дерево).
Історія про тренера насторожила Міху. Все виглядало дуже казково, а Голий мало вірив у казки. Хіба що у страшні. Слово "доброта" викликало у нього щирий регіт. Проте Іван Сила думав інакше. Та й, зрештою, що йому було втрачати?
Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав праці вантажника — за старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав із тренером і рушав на вокзал.
Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м'язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього.
Тренування були щодня, крім вихідних.
У Брякуса займалися ще двоє хлопців. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.
Брякус наполегливо вчив його основам силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.
— Що ви собі дозволяєте! — кричав він.