А тут вам у тім місці, де Зелепуги й Бабії в неділю чи свято, положившися горілиць, гляділи, як небо в одну сторону, а хмари в другу сторону втікають,— на тім самім місці добуло французьке товариство з Дрогобицького лану матку, бере воски, і топить, і валить на залізницю, йдуть гроші на гроші. Полики, уважаєте, полики нема по тих неспокійних, сварливих сусідах; навіть і тій ковбиці преждевічній, що держала у Бабіїв не тільки печище, але й цілу хату, і котрої, сохрани господи, не вільно було рухати,— навіть і тій гир загирився. А довкола паркана ятка коло ятки, а в них різні напої, а худі пей-саті приблуди сидять, нібито дрімають... Ба ні, не дрімають вони!., пасуть очима, чи не знайдеться який Бабій або Зеле-пуга, що зачне правуватися, а при такій нагоді найліпший обривок.
Господи! що на тім місці народу! тисячі й тисячі працюють. А двом Бабіям і двом Зелепугам ще перед двома неділями було затісно і через дурний вербовий кіл мали один одного сокирами порубати. А тепер стільки народу з цілого світу нишпорить і не скаже жоден: "Вступися, бо тебе прогороджу!" Зі всіх кінців землі люденькове злізлися, без пашпорта, наче їх хто цюпасом зігнав сюди накупу...
З Іваном Чічею також чуда-дива. Сам не знає, сила в нього тисячів. Паштетер числить йому касу, провадить рахунки, а йому все віддає готівку. Кождий признає, що Паштетер для Чічі адвокат, писар, бухгалтер і не спроневірить одного шелюга: як візьме від Чічі ринського на які видатки, то купить тото-сесе, а що лишиться, при свідках і при очах своєї куми мадярки віддає йому, аби сховав до калитки.
Чічі бере гроші, ховає за ремінь і, як ковальский міх, фучить... а квасним борщем, капустою і пивом так роз-бевхався, що й по відпустах їздити не хоче, тільки сидить на ганку у мадярки, приглядається цілими годинами, як його свояк Миколай Когутик жреся дні й ночі з жидами, як править раз у раз плоти і заставки... Плінь погана робить діри, лізе через верх, не обженешся... котрий бородач надійде, то бодай фалудину з плоту витягне, бодай гільцю з деревини вломить, аби зробити пакість.
Та дивується Чічі, що Миколі Когутикові хочеться так з жидівнею уїдатися, волочитися по судах, по старостві, по урядах громадських,— видно, що не сповний розуму, бо й ще все так ходить у полотнянці, в кучмі, як той простий хлоп... шкода, що в гімназії вчився...
Бо він, Чічі, вже не буде 'дьогтем смердіти,— вже йому сього пан Хапковський не посміє сказати, ні!.. Власне, жде на свою Ліберію суконну. Кравець Іванчук зробив уже все, припрасував, як належиться, тільки штани при спробунку показалися повузькі в кроці, а в гранатовій че-мері треба було білі петлі з чорними баривками на самий край поперешивати. Зате чоботи від Мацюри на війта Миколи копито, з польськими халявами, як улляв, тільки одна онучечка тоніська і кілька стебелинок на віхоть.
Догодив навпослід кравець, убрався Чічі в панський мундур — такий собі надутий, як пава, чи краще сказати, як індик, тільки саджай до буди на колесах, вози по світі, показуй на покаяніє за гроші... такий собі пан!
Глянула мадярка на Чічу, поплескала по пухких вилицях, добре, з притиском, аж залунало в світлиці, і каже:
— Тёраз тшеба дзєвку шукаць, цоби вєдяла барщ готоваць *.
— Добре, пуйдзем!**— відповідає на се Чічі, а сам хліб кришить та й кришить до борщу... такої наробив саламахи на кількоро — і гатить!
Мадярка тим часом закликала кравця Іванчука і слюсаря Грубича, казала запрягти коні, і всі четверо посідали на великий драбинястий віз — поїхали до Паштетера на зальоти. Стара мадярка, сівши побіч Івана, все в ухо щось йому шептала цілу дорогу... вчила, як має справу-ватися в присутності своєї будущої судженої, панни Мінці...
IV
Дивний собі чоловік той Паштетер! Звідки прибув, де родився, якої народності — ніхто не вгадає. З русином, поляком, німцем братається, а найбільше з жидами. Між тих "борухатих" як улізе, то так як би їх ріднісенький брат, тільки пейси приправ і бороду більшу... Сяде в середині тої рабинацької ватаги і сам веде перед. А через того череватого Чічу так собі хлопів з'єднав, що кождий до нього в якій-будь важній справі йде за порадою і думає собі: "Ану ж і мені такі тисячі роздобуде, як тому байталі!" Еге! Хоть і ноги проходили, то жодному так щасливо справа не повелася... Паштетер усе якось так закрутив, замолов, що хоч-не-хоч з жидами годися і бери, що дають, бо й сього не дістанеш!..
Одно тільки беруть за зле Паштетерові, що з тою донькою живе так якось дивно... Скоро собі самі, то "ти" та "ти", тикають, цілуються, обіймаються... Тьфу! — хіба ж то у таких панів так буває?
А може, й се правда, що мадярка одного разу сказала? Посварилися обоє були щось через Чічу, а вона його обскубаною куркою по голові... по голові... і кричить:
— Ти, вихристе затрацений, ти!..
Та він вам дійсно щось на таке подабав: ні пес, ні кіт, а як стане розправляти, то все тягне туди до лісу, все каже, що жидівська віра ще найліпша, а ті "попи", чи польські, чи руські, то тільки,— е, не варто й згадувати.
Та пізніше і хлопи довідалися, яке то діленько той Паштетер, що так красно знав до серця християнського промов
* Тепер треба дівчину шукати, щоб уміла борщ варити (польськ.).— Ред. ** Добре, підемо! (польськ.).— Ред.
ляти,— але то вже було тоді, як пішли до жидів на роботу, як стали на своїй батьківщині цілий день за чотири шістки корбою крутити або джаганом кам'яну опоку розбивати. Псяюха — не краще йому рікши,— порозумівся з жидами і все хлопам так радив, аби було йому й жидові, а потім Чічею заслонявся, мов то він такий правий чоловік, ходяча чеснота...
Як Паштетер набив порядно кабзу, полагодив зі старою мадяркою давні довги, каже до неї:
— Приїжджай з Чічею до Мінці в сватини! Так і сталося.
Приїхали свати до Паштетера, привіталися з господарем, як бог приказав. Паштетер з Чічею поцілувався, оба свати — кравець і слюсар — також люди і письменні, і політичні, не остали позаду, також сердечно цмок-цмок!.. Мадярка пішла зараз до другої кімнати за панною молодою, і там довгий час вели півголосну нараду.
Свати розгостилися. Ждали, ждали на панну молоду, аби розпочати важне торжество відповідною промовою, яку Іванчук мав уже не раз при таких нагодах яко староста весільний, але Грубич яко поступовець штовхнув його документно ліктем і каже:
— Пий! і без того пий!., тут якось не випадає попросту, так по-хлопськи з якимись куницями, ласицями, царицями 1 андрони плести...
І так сталося.
П'ють старости за здоровля "ваше", "наше", "панства молодих", навіть не відпочивають. Чічі тільки мацає понапихані чимось кишені і в капоті, і в штанях, аж порозпирало, глядить то на сватів, то на будучого тестя, то на двері, відхилені до другої кімнати.
Вже сватам добре язик розв'язався, стали оба щораз голосніше здоровкатися, вже два рази підходили на пальцях аж під двері заглянути до другої кімнати з цікавості,— аж нарешті показалася перше тонка, як тертиця, суха, висока, захмурена, все недобра мадярка, а за нею з повагою, з шелестом панна молода, якби ріднісенька сестра Івана Чічі, тої самої грубості, тої широкості, тільки голова ще більше схована в тулубі.
Посідали дами на софі. Грубич перший підсунувся, шаркнув ногою і в обі пухкі руки — лусь! — аж залящало. Іванчук за його прикладом, а Чічі сидить, як плетення на кріслі, вивірився на мадярку і ока з неї не зводить... дивиться, дивиться на стару... очевидячки, якесь важне діло має до неї, жде якогось тайного знаку.
Вкінці мадярка закашляла, а Чічі на цілу губу як не зарегочеться! Заразив своїм іржанням ціле товариство: душиться Грубич і б'є твердими слюсарськими руками себе по стегнах; душиться Іванчук, аж одною ногою кравецькою до потилиці підфітькує; регочеться Паштетер з Мінцею, о*і навіть і сувора мадярка товмить в собі сміх, прикусує нижню губу зубами, а за Чічею пасе оком.
Чічі, осмілений, набрав відваги і на даний мадяркою ;шак виймив одно яблуко і — бух! — в панну молоду, ииймив друге, третє — бух! бух!., далі обарінки, далі медівники, а навпослід з червоною товальнею присадився сам і — в обійми.
Хотіла ж панна молода зімліти, ба навіть дістала була якісь сміхові спазми — але практичні панове сватове якось тото заглаїли: як гукнули собі так від серця по-свому, особливо слюсар трубовим голосом: "Віват панству молодим!" — так же стало інакше. До того й мадярка, практична жовнярка, зараз потерла Мінцю кулаком попід груди, і все перейшло без усяких лихих наслідків...
Кілька неділь потім відбулося гучне весілля. Свах на нім, крім мадярки, це було ніяких, але зате панів різної бранжі наз'їздилося без ліку, а бавилися, гуляли, як хто хотів і скільки хотів. То раз була гулятика і музикаї Над самим раном, як чепилися два комісарі із 3. і два директори "банків французьких" до великого бубна, як стали в нього зі всеї сили кулаками валити, аж з обох боків продірявили...
V
Кільканадцять літ по тім славнім весіллі ходили слухи по нашій каліфорнійській оселі, що Чічі купив село в повіті С-ім, став дідичем, великим паном...
— Не вірте тому,— перечив бойко Боринський яма-рям, коли в лісі не раз посідали при огні партолити яку ,бараболю,— тілько вширінь розрісся, як куфа, а який був дрімайло у Миколая Когутика, такий є й тепер. Жінка, то ірод! усім завідує, балі дає, офіцерів з різних регіментів спрошуе, а він тілько в пекарні горшками викалатуе або в стайні при худобі спить.
— Ти, навідж€ний бойку, все знаєш! — кажуть йому,— теркотиш як у гарячці, "гореми-тереми", ні пришити, ні прилатати.
— Або й чому "гореми-тереми"? Я спарцував Галичину, Угри, ,Буковину, Бессарабію, Росію, всі кути знаю! І в Чічі я півроку був при конях. Надивився я на те чудо. Не раз їду з обоїма дідичами до Самбора та стількр по дорозі тої комедії, що ліпшої і в Парижі не вздриш!..
— Еге?..
— Аби я так оту недопечену бульбу видихав!.. Бувало їду, а вона йому тир-тир-тир! — спочатку стиха, далі щораз голосніше, а вкінці, як підгляне, що він спить, тріпне собою, як опарена, і звідси, і звідси — паць! паць! — і з брички — бебевх ним на дорогу, аж земленька свята тря-сеся... Я здержую коні, бо мало не попрориваються, так суляють (скачуть); хочу стати, аби пан дідич знов виліз, а вона: "Гони! бо й ти ще обірвеш!.." — "Гм, небо-гойко, недочеканє твоє, аби ти мене так по самім хрящі п'ястукувала!" — думаю собі і коні пускаю на вітер...