Рушниця — бех! — а на фальшиве гасло по лісу — торох! трах! — пішла гуркотня. Піхота наша зараз до лісу та з самопалів вдарила. Чуприна ліг, кажуть, від першої кулі, а гайдамаки ще не встигли вскочити на коней і згуртуватися до ладу, а тут ще й ватажка немає. Збились вони зовсім з пантелику. Але ж жваво бідолахи боронились: убили підполковника польського, кількох офіцерів і з сотню солдат. Билися вони під шалений гуркіт, а коли з гармати бахнули, то дерево перебило пополам та на скіпці розтрощило і впало на них. Жарко було дуже нещасним. Вбито їх було майже всіх, а решту поранених і постріляних забрали у полон. Знайшли самого Чуприну мертвого. Здоровий та широкоплечий чоловіче. Лежить, вивернувшись, як бик, що довго рикав під забивним молотом та завдавав усім страху, а далі-таки, хоч який дужий, упав сердешний і землю глибоко вдавив, лежить, як гора, і на мертвого ще страшно дивитись. Отак же й той Чуприна, великий та страшний, лежав у пишних кармазинах рядом із старим дубом, що був звалений гарматою; а броня на ньому і на коні збруя така, що незчисленні гроші коштує: срібло та золото, а робота, робота ж така, що аж в очі б’є! На обох руках у нього дорогих перснів, по кишенях золотих годинників скільки, а грошей, то і злічити не можна. Та й на всіх гайдамаках, і коло самих, і коло коней, знайдено срібла, золота і всяких дорогих суконь на великі тисячі. Усе те поділили між себе солдати і реєстрові козаки. Достався і мені ріг з порохом у срібній оправі та патронташ під срібною бляхою. Та все те, як прийшло, так і пішло: пропало згодом в Уманську руїну.
Ото, поділивши здобич, поранених одіслали у Кам'янець на страту, а мертвих закопали у тому самому Ялтушевському лісі, над шляхом, і могилу над ними насипали високу.
Ото була перша моя справа з гайдамаками. А знову років через два пішла по Вкраїні поголоска, що з-за Синюхи-річки вийшла добра купа гайдамак з ватажком Чортовусом та пройшла аж на Поділля, награбувала срібла, золота і всякого добра, скільки в’юкові коні винесуть, і повертається назад лісами та зарослими долинами. Тільки ніхто не знав, де саме вони тепер і в якому місці вийдуть на степи з лісу. Тривога зробилась усюди така, що боже твоя воля! Не було іншої розмови, як про гайдамак. Оце сьогодні почуєш, що там і там спалили пана з панночкою і з дітками, а завтра — що напали на монастир і всіх мирян католицьких вирізали. Інший каже, що бачив людей якихось чудних, а другий, що в однім шинку наткнувсь на самого Чортовуса: сидить за столом в червонім жупані6, руки по лікоть засукані, по кармазинових рукавах чорна кров єврейська стікає; п’є відром горілку і нікого не боїться, бо вміє так зробити, що ось він є, а схоче, то й його нема. Що день, то все страшніші чутки: сьогодні вже скажуть, що в нього три сотні молодців, а завтра — три тисячі. По дорогах крізь євреї з усім збіжжям – утікають хто до замків, хто до містечок. Вислав князь Любомирський з Попонного двох чи трьох євреїв на розвідку, обіцяв велику плату; та євреї так боялась гайдамацьких лап, що повертілась трохи поза містечком та й вернулась ні з чим. Тоді призиває князь мене та Ласуна, та Гладкого, та ще Лободу.
— А що,— каже,— козаки! Чи послужите ви мені по вірі й по правді?
— Послужимо,— кажемо,— милостивий князю і батьку.
— От же,— каже,— вам по десять червінців на дорогу. Їдьте та привезіть мені певну звістку, де гайдамаки і скільки їх.
Взяли ми, вклонились і поїхали усі четверо різними шляхами. Довго пробивався я крізь пущі та бездоріжжя, аж поки прибивсь до одного хутора. Ліс навкруги густий такий, що тільки небо та землю видко, а хатинка стоїть одним одна і набік уже похилилась і в землю вросла, а солома на ній уся від моху та бур'яну аж зазеленіла. Ні дороги, ні стежки до тієї хатки нема; тільки повз саму стіну тече невеличкий струмок. Думаю собі: видно ж, тут нема нікого. Коли дивлюсь, аж у під звисом за хатою сидить дід, сивий-сивий. Брови йому понависали аж на очі, а борода до пояса. Сидить і стругає стругом держак для списа, а біля нього під повіткою стоїть з десяток списів зовсім готових. От я, злізши з коня, прийшов до нього, а він мене й не бачить, що я йду: стругає собі та бурчить щось. Я прийшов таки близенько та й став: послухаю, що він бурчить. Коли чую, аж то він пісню стародавню намагається співати, але голос його тремтить і не виведе, тільки муркоче:
Перебийніс просить немного —
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою
"Ой пийте, ляхи, води калюжі,
Води калюжі болотянії,
А що пивали по тій Вкраїні
Меди та вина ситнії".
— Здоров, дідусю!
— Здоров,— каже,— здоров, синку!
Та й не дивиться-таки на мене. Я думаю собі, як би з ним заговорити, та й мовчу. А він тоді підняв свої важкі білі брови та глядь на мене.
— Е! — каже.— А ти що за чоловік?
— Отак,— кажу,— як бач: чоловік хрещений, волочусь по світу та долі шукаю.
— А чи наша віра?
— Наша,— кажу.
— Чого ж тобі, синку, треба?
— Треба,— кажу,— мені наперед усього попоїсти.
— Правда,— каже,— синку, правда. Попереду нагодуй чоловіка, а тоді вже розпитуй.
Зараз пішов, несе мені хліба, сала, меду, бо й пасічка в нього тут невеличка загороджена. Попоївши, я кажу йому, що хотіли ніби мене ляхи повісити за те, що я згубив панський годинник, а я втік та хочу пристати у гайдамаки, тільки горе моє, що не знаю, де їх знайти. Тоді він мені й каже:
— Добре, синку, їдь же отуди й туди, мимо такого й такого дуба, то там їх і знайдеш на урочищі Обозовищі.— А сам сів та й продовжив стругати.
Поїхав я, аж так: у яру попід густими дубами коні ходять і де-не-де жупани червоніють. Приїхав я ближче, аж стоїть під дубом козак зі списом на варті. Я зараз по-запорозькій: "Пугу!" А він мені: "Пугу! Пугу!" А я знов: "Козак з Лугу!"
— А де той козак з Лугу? — крикнув хтось голосно із лісу.— А їдь но хлопче сюди!
Я й їду. Дивлюсь, аж супротив мене їде здоровенний запорожець з усима, що я ще й зроду не бачив: чорні, чорні та довгі та розкішні такі, що аж вилискуються. Жупан на ньому шовковий червоний, аж світиться, як вогонь; шапка червона, похилиста; пояс золотий; за поясом пістолі; при боку шабля; кульбаки і стремена — все те в щирім золоті, аж горить. А кінь під ним пречудовної вроди: білий, як лебідь, так і одбиває од зеленого лісу й трави; ти б сказав, що й землі не доторкається. Зняв я шапку та й поклонивсь аж до кінської гриви; забув, що то й гайдамака; так би, здається, взяв та й підстелився йому під ноги: стою перед ним, як перед гетьманом.
— А що,— каже,— брате? Чи наша віра?
— Наша,— кажу,— вельможний пане...
— А ну, перехрестись.
Перехрестивсь я, окаянний. Потерло мене трохи, чесна козацька кров у мене обізвалась, а проте перехрестивсь.
— Ну, їдь же,— каже,— собі до куреня.
Приїхав я, аж той курінь увесь обсипаний валом. Впустили мене через рів у ворота. Як уїхав я та глянув, то в мене і в очах зарябіло. Повно козаків, та все ж то повбирані так, що й не розказати: кармазин коло кармазина, срібло коло срібла, золото коло золота. Так як-от часом зимою зайдеш у комору та присядеш коло печі погрітись та подивитися, що там у тій печі робиться, скільки жару: і червоне, і жовте, і синє, горить, ходить, мигтить і мріє, аж ніби ворушиться все; так у тім таборі ходили один повз одного гайдамаки: той у червоному, той у жовтому, той у блакитному, а золото на них як огонь сяє, що очима не глянеш. Насилу я трохи освоївся, що вже не так дико мені між ними стало. Поставив я свого коня до ясел. Ніхто мене не питає, що я за чоловік. Вештаюсь я поміж ними, як дома. Дивлюсь, аж Ласун уже тут: ходить, заклавши руки за пояс, тільки відкидними рукавами помахує; з старшими вже за панібрата, а мене буцім і не бачить: тільки погладив вуса та бровою моргнув, подивившись на мене мимохідь. А мене зносять такі думки: "Викажу їм Ласуна! Признаюсь, хто я такий! Зостанусь між запорожцями!" Так і товариш же Ласун: як товариша зрадити? А про те в мене й думка не зворухнулась, що се ж наші браття?.. Тоді ще я так не зміг рахувати — щиро послужив шляхті. А вони ж то, сердешні, мені радіють, як рідного брата вітають; дорога одежа в них купами,— надівай яку хоч одежу. Звісно, страшний суд настає; бог знає, кому жити, а кому вмирати, то нехай, кажуть, козак хоч перед смертю покрасується, як у городі опудало, а винесе бог із вогню в дорогих сукнях — нехай користується на здоров'я.
На другий день приїжджає й Лобода з Гладким. Вдяглись мужиками і привели нібито коней продавати. Ласун сам і торгував з ними, і могорич із ними пив, та нишком сказав, що Чортовус жде, поки постягуються його загони, бо тепер ще тільки два загони зійшлось, а ще два злучаться з ним у Мазепиній Могилі; мов коли завтра ми туди рушимо, то щоб князь був готовий і держав ногу в стременах, а хтось з нас або Ласун, або я дамо дропака та князеві дорогу покажемо. Випровадили з табору тих коноводів, а самі другого дня пішли у Мазепину Могилу. А Мазепина Могила то є острів, увесь у бору, а кругом таке грузьке багно, що ні чоловік, ні кінь, ні собака не перебреде; а на той острів через багно прокладено три греблі. Незабаром підійшов ще один загін гайдамаків з великою здобиччю. От, як зробивсь під той час галас і крутанина в таборі, то я улучив щасливу мить та на коня та дав драпака. Прибув у Полонне під замок, під Київську браму, стукнув,— не пускають мене, бо не упізнали: жупан на мені перловий, ґудзики рубінові, пояс литий, шапка соболева,— та насилу все ж впустили. Одразу мене до князя. "Так і так, милостивий князю, ще тільки одного загону дочекаються та й рушать під Костянтинів, бо відчують силу. Треба поспішати, щоб не випустити їх з того острова".
Одразу усе військо вскочило на коней, а піхота на підводи; забрали гармати й порох, поїхали. А я конем попереду, дорогу показую. Було то полювання на страшного звіра, що й очі, й вуха, і чуття добре має, а ще краще — лапи. Наказано було князем під великою карою, щоб ніхто не гомонів і люльки не курив. Звернули з шляху; потяглись лісом мовчки, тихо; тільки коли-не-коли колесо гарматне чи возове стукне, наїхавши на корінь, або трісне суха гілляка. Ішли день і ніч з малим відпочинком, а далі влізли у таку гущину, у такі нетрі, вертепи та вибої, що ледве-ледве витягали вози та гармати з того болота.