Ні-іна..." — передає.
Ніна підставила вухо, послухала і сказала:
— "Льо-о-н-ня... Льо-оня..." — передає. Я підставив вухо і сказав:
— "Брень... брень... ти бренькаєш, Ніно", — передає.
Ніна підставила вухо й сказала:
— "Ні, це ти бренькаєш", — ось що передає. Ми разом підставили вуха, буцнулись
лобами, і павутина — лусь!.. — обірвалась.
— От жаль! — сказала Ніна.
— Жаль! — зітхнув я.
Не змовляючись, ми встали й пішли за павутиною. Вона летіла в повітрі,
звивалась, як струна; вона була жива й весела і кудись мандрувала у степ, і ми
поспішали за нею.
— Бач, вона обминає бур'ян.
— Бач, тікає од ластівки.
— Бач, повертає на дорогу.
І ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку і далі збиралися йти,
якщо треба, то і в білий город, де білі будинки, білі кіоски, біле реміння в
міліціонерів. І ми пішли б у той город, але вітер гойднув павутинку, погнав її в
небо, вище телеграфних дротів, вище ластівок, аж туди — до пухких ватяних хмар.
Зникла павутинка, розтанула.
А на землі зостались стовпи з білими чашками, і між ними були туго натягнуті
дроти, які теж. очевидно, бриніли. Я приклав вухо до чорного стовпа.
"Гуд-гуд-гуд", — загудів, задрижав роздратований стовп; натужне гудіння його
йшло із землі, бігло по дереву, неслось кудись по дротах.
— Ей, — сказав я до стовпів, — про що ви там гуд-гуд-гудите?
— Го-ду-ду, — сказав стовп.
— Про що, про що?
— Ду-ду-ду, — сказав стовп.
— Ет! — махнув я рукою. — 3 вами, стовпами, побалакаєш. "Бу-бу-бу, ду-ду-ду", —
і більше нічого... Гайда, Ніно, додому, бо й так далеко забрались.
А й справді далеко, я тільки зараз угледів. Ми на самій горі, кругом небо, а там
унизу-унизу маленька хата, така маленька й біла, як грибок; і не видно ні вікон,
ні дверей, лише темні крапочки — крап, крап, крап. І стоїть у дворі знак оклику
(такий!), і махає мені комариною лапкою. Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали і
кличуть його, а Льонька за вітром повіявся.
— Ніно, побігли!
— Побігли.
— Давай, хто швидше!
— Давай.
Летиш з гори, і тобі здається, що ти на Бакуні, верхи шугаєш через кущі, через
канави; зелені копиці верб несуться тобі назустріч, і студить лице річкова
прохолода.
Хух, от уже й брід!
— Ніно, ти завтра приїдеш?
— Не знаю.
— Приїжджай. Бо я тут, бачиш, один.
— Добре. Якщо в Адама нічого не трапиться — приїду.
— Ну бувай. Ніно.
— Бувай.
— ...Льонь, а з ким це ти балакаєш?
Ледь-ледь піднімаю важку од сонця голову. На грудях, на ліктях у мене синя,
подавлена шкіра — видно, що довго лежав на шорсткому камені. Кожний бугрик і ямка відбилися на тілі. Від сонця, від лежання в очах мені темно, і я зразу не второпав, хто це і про що питає. А-а, мама прийшла. Стоїть з відром, з оберемком білизни. Буде полоскать на проточній воді.
— Так з ким ти, Льоню, говориш? — перепитує мати.
— Ні з ким. Лежу та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопців не вродило?
— Бідна дитина, — з гіркотою мовила мати. — Цілий день лежить, печеться на каменюці, нема з ким і погратись. Так, не дай боже, відлюдьком ще виросте.
Мам, не журіться, не треба.
Хоч і лежав я тут сам з собою, а вже побував у білій печері, ловив павука, блукав по степу, одне слово — набігався, набалакався вволю.