Ви навіть ладні сказати, що не мені було робити якусь там ідейну справу, вчити інших, коли я не зміг такої близької людини, як жінка, справити на свій шлях. І ви будете праві, але тільки тому, що самі не були жонатими та ще закоханими в жінку.
— Єрунда! — муркнув Антоша.
— Чорт його зна! — крутнувсь на нарах Вітик.— Таке меле...
— Не виправдуватимусь, ні. Але коли б ви побачили її тільки раз, єдиний раз, побачили її смугляве циганське обличчя, на якому горіло двоє чарівних, палких, як сонце, очей, побачили її чорні, як ніч, коси, стрункий і гнучкий, як береза, стан, то... А проте — не в тім річ. Річ у тім, що я сам кохав свою Ганну над усе і був щасливий. На се прошу вас звернути увагу.
Журно дзенькнув ключ у замку, коли вона закрила скриню, і чомусь тяжким смутком відгукнувся у серці... Згадую про се, бо з сього, власне, й почалось... Еге, з сього, бо досі я був спокійний, байдужний і навіть радий, як казав вам. А то ніби щось увірвалось всередині. Я почув у собі страх...
— Хе!.. ще б пак,— з презирством пхекнув Вітик.
— Ні, стривай, не пхекай... Не той страх, про який ти думаєш. Я вже казав, що небезпеки для мене не могло бути ніякої, та й зроду я не з полохливих. Ні, я несамохіть почав малювати собі в уяві момент, коли, заховавшись у темряві за углом і діждавшись, як Стасевич з ліхтарем пройде повз мене, підніму важку дубову стойку й ударю нею його по голові, малював і вже чув той тупий звук від удару дерева об людську голову, чув глухе падіння ще живого тіла, заюшеного кров'ю, й переживав навіть почуття вмирання, від самої уяви тільки мороз подер поза шкірою. Де там було вечеряти! Сказавши Ганні, що мені нездужається, я ліг спати. Всю ніч мене давив кошмар...
— Чорт його зна! — схопивсь на нарах Вітик.— І ти, звичайно, не пішов, куди треба було?..
— Ба ні... пішов. Другого дня до самісінького вечора ходив, немов на страту призначений, але ввечері, незважаючи на прохання жінчине зостатись, пішов, спустивсь у шахту і спробував навіть вугіль довбати, хоч товариші, зауваживши стан мого духу, радили піднятись з шахти нагору. Ніхто з сих, що були зо мною в однім забої, не знав про наш замір. Я не пішов, звичайно, а ще подумав собі: "Як гарно, одначе, складається все. О десятій годині спуститься в шахту Стасевич, я скажу їм, що піду додому, а сам зроблю те, що мені треба". Так і зробив. Але коли я став за рогом продольної, в низьок, і взяв у руки міцну як залізо стойку, якою повинен був огріти Стасевича по голові, то вже відчув, що нічого з сього не вийде. Крім жаху, почував таку огиду до себе, до справи, за яку взявсь, до самої ідеї, заради якої пошивсь у шахтарі, що одкинув від себе ганебне знаряддя і, мов оглашенний, подавсь до виходу. По дорозі зустрів Стасевича з ліхтарем і ввесь затремтів. Він щось гукнув мені услід (вилаяв, мабуть, як звичайно, по-московському), та я не слухав: підійшов до стволового й сказав йому, що я хворий і що мені треба піднятись нагору. Прибіг до кватирі ввесь розбитий, знесилений, ніби всю ніч до ранку, не спочиваючи, рубав у забої...
— Гарний,— промовив Вітик.— Чорт його зна!.. Береться за діло, а сам... кваша чортова!
— Кваша чи не кваша, а от не міг убити людину. А всі ж дані були: ненависть до Стасевича, бажання послужити певній ідеї, свідомість конечної потреби, а головне — певність, що винуватця не буде викрито. Але як такі речі навіть усі разом не складають відповідного, потрібного вчинкові імпульсу, то й виходить, що ваша теорія хибна. Потрібен був гіпноз, а його й не було, бо не я був під впливом, а мої товариші були під моїм. Можливо, навіть певне, що хтось із них і зміг би зробити інакше. А я не міг...
— Просто злякався, бо по вдачі харапудний,— кинув мені Вітик.
— Стривай,— підвівсь на лікоть Антоша.— Але ж... ти ж казав, що сидиш за якесь вбийство? То... як же се?..
— Еге... Дак от слухайте ж далі... Прибіг я додому з єдиним бажанням упасти на ліжко, зарити голову в подушки й заніміти, одеревеніти, щоб позбутись свого химерного й страшного почування. Постукав у вікно — ніхто не одгукнувсь, ще раз і ще раз — анітелень. Поторсав двері й побачив, що їх замкнено на замок знадвору.
— Що за чортовиння?..— муркнув я.— Куди ж се жінка пішла?...
Пройшовсь повз ті халупи, в яких жили її приятельки,— скрізь темно, не світиться.
"Ну, що ж,— подумав собі,— спробую якось вікно одчинити, а там видно буде".
Витяг ножа, одкинув у кватирці гачок, просунув руку в кватирку, одсунув шпінгалети й відчинив вікно. Вліз і знов зачинив.
"Одначе, де ж вона все-таки?" — думав, засвічуючи лампу. І, не знаю вже чому, згадав про сережки й усі інші дурниці, в які вона убиралася останніми часами. Не знаю також, по якій асоціації згадав і Стасевича, і його глузливу до мене доброзичливість. Серце мені ніби з провалля кудись упало. Не пам'ятаючи себе, знайшов я ключа від скрині, одпер її тремтячими руками й почав перекидати все, що в ній було. Знайшов не самі сережки, ї й ще чимало дечого такого, чого ніколи не спромігся б правити. Заробітку не вистарчило б...
Нема що й казати, що за хвилину я вже був у Стасевича під дверима. Крізь щілини в причинені зсередини віконниці я бачив, що в його світилося, але роздивитись, хто там є, було неможливо. Стукати з парадного ганку? Але вона встигне втікти чорним ходом.
"Спробую зайти чорним,— розважно думав я, стоячи перед вікнами того, чиє життя годину ще тому було в моїх руках.— Ну, а як її нема там, і він, вернувшись з шахти, вкладається ще тільки спати, а тому досі не гасив світла?.. Ат, чорт його бери! Щось вигадаю або й нічого не вигадуватиму: все одно з товаришами, після того, що я зробив або, краще, чого я не зробив, доведеться розлучитись. То нехай прожене за пізню візиту".
Обійшов причілок, зійшов по східцях до дверей і послухав. З кухні почулось хропіння його дворника. Пхнув двері — відчинились. Увійшов у сіни й знов послухав. Тихенько одчинив другі двері і заглянув у кухню. Дворник спав на лавці під стіною; ліворуч були напіводхилені двері в якусь кімнату. Навшпиньках я підійшов до тих дверей, переступив поріг і прислухався... Прислухався і — трохи не впав, ухопившись за серце: за дверима в другу кімнату почув я її... Ганнин сміх. Ще мить — і я вихорем одчинив двері туди і кулею влетів у кімнату. Вона лежала в нього на ліжку, а він сидів в ізголов'ю, роздягнений вже, в пантофлях, і... мабуть, грався з нею. І я і він на якийсь момент немов закам'яніли: він з жаху, а я... не знаю вже, від чого. Ганна пірнула під ковдру, пронизливо скрикнувши. Сей крик примусив його опритомніти. Очі його блиснули хижим огнем. Він сіпнув з-під подушки револьвера й схопився, але... не вистрелив... не встиг. Я... задавив його... Еге... Отсими самими руками задавив. Я, що годину тому трохи не сказивсь від самої тільки думки про вбивство,— я з захватом, з почуттям жахливого задоволення дививсь, як лізуть йому з орбіт очі, а з рота — язик... О... Далі — все, як полагається, аж до каторги...
Я замовк. Мовчав якусь хвилю й Антоша, навіть експансивний Вітик.
— І ти думаєш, що під час такої... операції ти був нормальним? — спитав зрештою Антоша.
— Чи був нормальним? — промовив я, збираючись з думками.— Розмірковував же, пробираючись до Стасевича в кімнату. Звірі не знають ідей, не знають ненормальностей, але один одного загризають за самку... Людина ж... чорт його зна, коли людина буває ненормальнішою, чи тоді, як убиває за ідею, чи тоді, як... за жінку!.. Добраніч!..
Я ліг, а Антоша з Вітиком сього вечора більш не сперечались. Про щось думали, лежачи і дивлячись у стелю.
1913